Book: Тисячолітній Миколай



Тисячолітній Миколай






Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ


ТИСЯЧОЛІТНІЙ МИКОЛАЙ


РОМАН



ВВЕДЕННЯ ПЕРШЕ

СМЕРД


В цей день праведні душі приходять дивитися на своє тіло.

(Народний звичай)

І зненацька відкривається мені, що життя не обмежено тісним земним кругом, що це лиш трагічна омана, що я ніби й умираю щоразу, але й не вмираю — живу тисячі років, безкінечно й безперервно, і живу не в небесах, бо небо це завжди тільки жахлива порожнеча, і немає там для нас ні надій, ні страхів, — все тільки тут, на землі, у вічному лоні людства, в цій тричі благословенній і стократно проклятій обителі і юдолі, де ми ростемо, розквітаємо, радіємо, величаємось, страждаємо і животіємо.

Безсмертне не тіло — ця комбінація елементів, які природа довільно може тасувати, мов божевільний гравець карти в колоді тарот, і не душа, що так ніколи й не вийде з крейдяного кола загадкового царства уяви, — безсмертна наша сутність, наше назначення, наша судьба і відчай.

Довідавшись про це, диктатори полопаються від сміху. А з ними й кати.

Але чому тільки диктатори й кати мають радіти своєму безсмертю? А ми з вами?

Нам тільки здається, ніби живемо мало, ніби життя коротке й нещасне, насправді ж ми живемо вічно, як оті бородаті скіфи, що доять овець на золотій пекторалі, а тому повинні завжди нести з собою почуття провини і відповідальності. Ким ти був і будеш — птахом, червяком, левом, черепахою — вмирати не страшно, страшно жити, несучи вічний тягар надій і відчаю, цю гірку судьбу людини. У атлантів на плечах покоїлося небесне склепіння з сонцем і хмарами, у тебе — земля, в усій її красі й скорботі, всеплодющості й тісноті. Кажуть, що по смерті душі возносяться на небо. Але чому ж воно вічно залишається порожнечею? Ми ждемо смерті не на краю пустелі й порожнечі, а в самому вировинні земного життя, і, вмираючи, не вмираємо, бо сутність наша проходить крізь віки й тисячоліття. Сутність і свідомість і звучання часів.

В кінці моєму — мій початок. Я загораюсь від своїх тисячолітніх початків, як вогонь від вогню.

І хоч як уперто (а то й жорстоко) закликають нас не відроджувати забутих і напівзабутих ідей, які суперечать природній і соціальній реальності, я вже давно збагнув, що ми не вмираємо ніколи, вже давно. і тоді, як збивав мого коня з ніг свист Солов’я–розбійника в Муромських лісах, і коли в саму душу вдаряла всезнищувальна хвиля від атомної бомби над Хіросімою, і коли стали вперто переслідувати мене сни, ніби мій батько Федір Сміян не вмер у березні 1935 року, ніби воскресає і живе 80 і 100 років, і це вже не містика, а тільки безмірність життя.

То як же тоді з моїм братом?


* * *

Літак був старий, брудний і повен дитячого плачу. Іншим разом мій мозок одразу б став шукати пояснень. Час літніх відпусток. Велике циганство молодих подружжів у безмірах нашої вітчизни, і нещасні жертви цього безглуздого циганства — діти, на чиї сльози ніхто не зважає: адже все, мовляв, робиться заради дітей.

Але сьогодні думалося про інше. Може, про те, що, мабуть, набагато краще, коли немає слів, а тільки плач. Ось діти проливають сльози над своєю потривоженістю, а мені здається, що вони оплакують мого брата. Нічого не знаючи, несвідомо, випереджаючи всі офіційні смутки й жалі, ці невинні душі подають з неба знак туги землі, а земля далека, байдужа, глуха. Я дивився крізь кругле більмо ілюмінатора вниз і не бачив землі, а тільки блакитну безодню. Така безодня вже давно утворилася між братом і мною (хіба тільки мною), мала бути чорною, але ж ми брати, тому — блакитна. Ох, брате мій, брате! Никнуть трави жалощами, дерево до землі з тугою нахилилося. И плакася его Египет 70 дней. Доколь трава вся сельная[1] исхнет…

Ще є трохи трави польової і є чому сохнути й засихати…

Годину тому я, присівши навпочіпки край поля, розтирав у пучках крихку грудочку землі, в якій могла бути велика надія, або, кажучи по–вченому, бажана структурність. Від лабораторного корпусу розмахано бігла білокоса Маринонька, яка повинна була б слугувати тільки вісником радості, але, всупереч своєму призначенню, несла суцільну розтривоженість і навіть переляк.

— Миколо Федоровичу, вас до телефону!

Так рано і так недоречно!

— Підождати не може твій телефон? — Я спробував затулитися від Маринки спиною. Яке все недоречне і безглузде! Тут чиста прекрасна земля в моїх пучках і звук від неї, мов шерех вічності, а там якийсь телефон! — Ти ж могла не знайти мене, Маринонько!

— Вас кличе сам товариш Трохименко, — тихо сказала Маринка. — і не кличе, а дуже й дуже просить. Надзвичайно! Благає!

Трохименко керував нашим чорноземним краєм. Степами, людьми, коровами, тракторами, гопаком і наукою теж. Отже, міг би мене й покликати, коли треба. А тут: благає… Я майже побіг до телефону, хоч уже давно не бігав ні перед ким. Трубка вигиналася на столі, мов чорна зміюка. і одразу — чорне передчуття в серці.

— Щось сталося? — спитав я Трохименка без зайвих передмов і церемоній, бо надто добре знав його нехіть до всього цього словесного шумовиння.

— Машина в тебе якась там є? — спитав він.

— Якась є.

— Їдь в аеропорт, там для тебе заброньоване місце до Києва. Рейс — за півтори години. Встигнеш?

— Можу ще й додому заскочити. А що за пожежа? Трохименко помовчав, тяжко зітхнув:

— Нещастя з Маркерієм Федоровичем.

— Брат? Що з ним?

— Найгірше.

Далі я не розпитував. Егда снишел еси к смерти…

А тепер літак ридав дитячими голосами, а в мені лунали слова з віків: «Доколь плакати имать земле».

Брат вважав себе безсмертним. Коли в наших суперечках, доведений до краю його холодною впертістю, я вигукував: «Та ти хоч подумав, що лишиш по своїй смерті?», Марко майже зневажливо кидав зі своїх захмарностей: «Ти як хочеш, а я вмирати не збираюся».

І ось безглуздий випадок, і я лечу туди, де мене жде братова смерть. Як вони назвуть його хоч тепер: Марком чи знов Маркерієм? Трохименко, здається, за звичкою «Маркеріянив». Як часто дорікав я братові за це перелицьовування. Він, Марко, а став Маркерій, його дружина Марія — і геть безглуздо: Марсель. «Ну, що це, що це? — стогнав я. — Це ж плебейство — «прикрашати» себе навіть іменем, придбаним на барахолці марнослав’я». — «Плебеї не ті, кого називають, а хто називає», — спокійно пояснював брат. «Але ж ти не обурюєшся, не протестуєш, не забороняєш! Ні ти, ні Марія.»

Брат був поблажливий до мене. Вже ніби й не я старший, а він. «Не переймайся дрібницями, Миколо, є справи набагато важливіші…»

Він завжди думав тільки про важливі справи. Принаймні, так йому здавалося. Тепер не думає. Тепер ні брата, ні його справ, нічого. Але десь є Марія, Маруся, або Марсель, і я повинен втішати її в страшному горі. В мене теж горе і, мабуть, набагато більше, та я чоловік, мені самою природою судилося жити в горі й стражданнях, а Марія жінка, дружина, мати, слабка стать, ніжність, безсилля, суцільна розгубленість. Щоправда, все це — не про Марію. Роль супутниці свого високо вознесеного чоловіка вона відкинула одразу й рішуче і стала вперто вибудовувати власну орбіту, хай і не надто високу, але гордо незалежну, без перехрещень з Марковими сферами. Вчилися вони разом. Я пам’ятав їх обох ще студентами. Але жодного дня не працювали за фахом. Як писав колись Брежнєву один письменник–фантаст: «Обидва ми інженери і обидва працюємо не за фахом». У Марка вийшло якось так, що вже в інституті він опинився в комітеті комсомолу, а Марія, ставши його дружиною, вже згодом віддзеркалювала Маркове сходження на вершини, і все їхнє подальше життя значилося суцільними «комами»: рай–ком, міськ–ком, об–ком, ще вищий «ком». Відмінність у ступенях: Марко на керівних, Марія — в невизначеності й необов’язковості: шурхотіння паперами, телефонні дзеньки–бреньки, інструктивні наради, збирання матеріалів, підготовка питань, перевірка виконання, постановка завдань. Щоразу при зустрічах Марія–Марсель підкреслювала, що вона «партійний працівник», а я відсміювався від її величання і вперто твердив своє: жінці треба бути або жінкою, або партійним працівником. Інакше виходить, що в них уже й не шлюбна постіль, а засідання бюро. Тоді й бідкаються, що на Україні негаразд з демографією. Марія мовчки ненавиділа мене за це нахабне грубіянство. Це вона — не жінка? Завжди бездоганно вдягнена, щоп’ятниці з досвітку просиджує в перукарні для наведення блиску й кольору. Зачіска вибудовується, як собор, з молитвами, страхами і надіями, щоб чоловік побачив свою дружину у всій красі й сяянні. А який у Марка вихідний і які йому зачіски? Знов вигніздюється на телефонах, знов графіки, зведення, рапортування: хто виконав, хто недовиконав, хто знайшов, а хто загубив, — яке життя, такий і вихідний.

Чи й смерть така?

Мені страшно було їхати до Марії, але треба було. Взявши в Жулянах таксі, я назвав шоферові адресу. Таксист зітхнув: «Закрита вулиця. З обох боків «цегла», а під цеглою — ангели–хранителі». — «Відкриємо, — заспокоїв я водія. — Сьогодні доведеться відкрити навіть цю запечатану вулицю». Я вже знав те, чого не знав ще водій. Але ж знала і Марія! Як поведеться перед неминучістю смерті ця жінка, яка впродовж цілих десятиліть перебувала в віддистильованім середовищі офіціальних почувань, сліпо відтручуючи від себе все щоденно–приземлене, власне — людське? Після Трохименкового дзвінка я встиг на своїй вірній «Ниві» заскочити додому, і тепер у моєму подорожньому портфелі був заповіт Марків, який він колись написав після чергової нашої крутої розмови, рушничок, вишитий ще мамою, зі словами: «Христос воскрес» і з єдиними в світі полтавськими півнями; а ще: пучечок засушених васильок, нашої української плакун–трави, яку клали колись під розп’яття в церквах, робили з неї кропила, щедро роздавали «по попам поповичам, по церквам, по церковачкам». Все це не для Марії. і ні для кого, окрім мене самого, брата мого покійного, а ще народу нашого.

Але що ж я скажу Марії, як утішу її і чим утішу?

Вона не потребувала втішань. Була тверда в своєму горі, рішуча й діловита. Мені навіть здалося, що в неї свіжа зачіска, вибудувана, як собор. Хоч день був — вівторок, а не п’ятниця, та, видно, Марія вирішила, що повинна в печалі своїй найбільшій постати перед людьми не розтріпаною, а в найвищому блиску. То колись, в каламутній давнині називали плакальниць жонами мудрими, тепер ми не плачемо й не ридаємо, ми визволились від дрібних бажань, підпорядкували своє життя вищим цілям, — і ми тверді, горді й неприступні.

Вона й зустріла мене неприступно. Всі мої співчуття, жалі, ридання впали біля порога і розбилися об поріг і об крижаний Маріїн спокій. Вона відчинила двері на мій дзвінок, стала наді мною не в пониженні найтяжчого страждання, а в гордому вивищенні, і я мимоволі позадкував, відступив, злякався. Марія була висока на зріст. Вища за Марка. Я завжди боявся високих жінок. Ніколи не знаєш, як до них підступитися. і що з ними робити, теж не знаєш. Завжди здавалося мені, що такі жінки якось ніби далекі від землі. А треба, щоб такі земні, як моя Оксана.

— Ага, це ти, — сказала Марія–Марсель, — прекрасно. Саме ти мені потрібен. Я щойно дзвонила урядовій комісії, але на цих бевзів дзвінки не діють, там потрібен живий чоловік.

Дивно було чути від цієї навіки замороженої, мов льоди Антарктиди, жінки слова про «живого чоловіка».

— Що треба зробити, Маріє? — спитав я.

— Ти знаєш, як загинув Маркерій?

— Марко.

— Ну, Марко, Марко, Марко! Які ви всі ненависні в своїй родовій упертості! Хай так. То знаєш ти, як загинув твій брат?

— Я нічого не знаю. Мені сказали, що сталося найтяжче. Егда снишел еси к смерти…

— Його вбили. Примітивно, вульгарно, кошмарно. Якийсь «Маз», «Краз», чи я там знаю? — з п’яним водієм вискочив на трасу, по якій їхала Маркерієва машина… Його принесли в жертву, вбили сліпо, безжально, безглуздо. Перебудові потрібні жертви. і його принесли в жертву. Кому скаржитися, кого звинувачувати? Я подзвонила до голови урядової комісії з проханням не терзати Маркерієвого тіла. Дати йому спокій хоча б по смерті. Не робити отих так званих розтинів, не підпускати до нього холодних рук і холодних очей.

— Вже є урядова комісія? — спитав я.

— Так. Головою — Сирота.

— Сирота?

— Він же перший заступник Маркеріїв.

— Один з трьох перших.

— Але Сирота найавторитетніший. Він має авторитет навіть у Москві.

Сирота. Авторитет. Навіть у Москві. Воістину всі ці люди вмруть, але жоден не зміниться. Цих горбатих навіть могила не виправить.

— Я приїхав, щоб тобі допомогти, — сказав я. Забув навіть про найголовніше: висловити співчуття. Хоч, здається, співчуття потребував найперше я, вже тоді вона. Та чи й потребувала? Марія з українських степів упала б мені на груди, зайшлася в риданнях, безпорадна і безборонна перед жахливою стихією смерті, але столична Марсель була холодна, як протокол, і діловита, мов комп’ютер.

— Твоя допомога справді знадобиться, хоча похорон — за рахунок держави, і тут, сам розумієш, ніяких проблем. Поминки теж.

— Ти вже бачила?..

Страшна не власна смерть — страшне видовище чужої. Я не наважувався сказати ні «його», ні «Марка». Але вона здогадалася.

— Ні. Побачу там, у залі. Цей Клуб Ради Міністрів на Інститутській. Одяг я вже передала. Ордени теж. Тепер мені треба бути вдома, бо йдуть телеграми, безліч дзвінків — по урядовому і по міському. Ну, це ти повинен знати. А тобі треба поїхати в комісію і передати мою просьбу про те, щоб не розтинали тіла. Я дзвонила, але цей Сирота…

— Як я до нього попаду?

— Зараз буде машина, а там біля третього під’їзду тебе зустріне Самотуга і проведе на засідання комісії… Ти так доречно… Я вдячна тобі безмірно.

Самотуга був перший помічник у Марка.

— Хіба Самотуга… не був там, у машині?

— Ти ж знаєш Маркерія? Вихоплюється сам, без нікого, без супроводу, без автоінспекції, все йому горить, все — пожежа, край… Ось і вийшла пожежа. Поїхав, щоправда, великою машиною, але вночі хіба видно — велика чи мала машина, урядова чи звичайна… Аварія кошмарна. і Маркерій, і водій… А той убивця втік, і ніхто не знає тепер, де його і як шукати.

— Знайдуть, — запевнив я Марію, — знайти — знайдуть, та тільки від цього вже нікому не полегшає…

Самотуга ждав мене біля під’їзду, що мав зватися третім. Я не мав уявлення, скільки в тій сірій урядовій будівлі під’їздів і в які входять прості смертні, а в які — втаємничені. Взагалі не любив я ніколи ходити туди, де треба показувати перепустки, посвідчення, принизливо стояти перед охоронцями, поки вони, значущо морщачи лоби, вирішують — пускати тебе чи не пускати, відчувати їхню рабську зневагу до тебе, хоч хто б ти був, і не мати можливості відплатити їм ще більшою зневагою або хоч ледь помітною насмішкуватістю над їхньою марною і безглуздою службою: охороняти кабінети. Якось воно виходило так, що я потрапляв до цього монументального сіро–чорного будинку або ж з братом (а перед ним тільки виструнчувалися, ясна річ, не питаючи ні про перепустки, ні про тих, кого він веде з собою), або ж, як оце тепер, з добродушним Смотугою, колишнім штангістом якоїсь дуже легкої вагової категорії, який від десятилітнього сидіння під дверима Маркового кабінету давно вже втратив спортивну форму і перейшов у вищі вагові категорії, де м’язи поволі, але вперто обростають жирком і надмірностями. Але потиск руки Самотуги був ще міцний, майже штангістський, і співчутливий погляд, яким він мене мовчки привітав, теж — як у справжнього мужчини.

Охоронцеві в під’їзді Самотуга коротко пояснив про мою недоречну постать:

— Зі мною.

Те саме повторив на якомусь поверсі, де ліфт зупинявся для перевірки, а тоді ще раз — біля дверей, які вели до вистеленого червоним килимом коридору.

Комісія вже засідала, нікого я там не знав, крім Сироти, мене й поготів ніхто не знав, я примостився на вільному стільці майже біля самих дверей, Самотуга втулився поблизу, мабуть, для моральної підтримки,

Трохи було забагато моєї незграбної масивності навіть для цього досить просторого кабінету з тяжкими шкіряними диванами, кріслами, столами й акуратними, напрасованими, однаковими, ніби відштампованими, людьми. Усі в сірих костюмах, з сірими галстуками, з сірим серпанком належного смутку на обличчях, вони, мабуть, і черевики мали сірі, але я не став зазирати під стіл, щоб переконатися в цьому, гаразд відаючи, що взуття в них вичищене до блиску, а сірий пил на моїх черевиках — і від землі, та й від братової смерті.

Сирота побачив мене, впізнав, але не «помітив». Я для нього просто не існував.

— З текстом некролога всі ознайомилися? — спитав він, ні до кого, власне, не звертаючись і зовсім не цікавлячись, чи ознайомилися з тим «текстом» чи ні. Хтось підсунув задрукований аркушик і до мене, хоч моє читання тут не передбачалося ніким.

— Некролог керівництвом схвалений, — сам до себе говорив далі Сирота, — тепер подивимось, які питання треба вирішити нам…

Звісно ж: десь люди живуть, умирають, а Сироти знай «вирішують питання». Колись над усопшими читалася частина апостольського вчення про надію возстання з могил, тепер «керівництво схвалює» казенні слова, а ми повинні слухняно повторювати їх?



Я читав некролог. Марко Федорович Сміян, видатний державний діяч, вірний син, полум’яний патріот… народився там–то й тоді–то… Вчився в школі, в інституті. В комсомолі набув смаку до громадської роботи. Ну, так, набув. Але ж після інституту — жодного дня на практичній роботі. Одразу — в керівники. Маленькі, більші, ще більші, найбільші! Що ж тут писати? Перелічувати посади, титули, ордени? Ага, знайшли?таки. — Після закінчення інституту Марко Федорович ще три роки навчався в аспірантурі. Набуті в інституті спеціальні знання, звичка до самостійного вивчення розвитку соціалістичної культури, глибоке ознайомлення з досвідом відомих теоретиків і практиків, смак до роботи з першоджерелами — усе це чимало важило для його подальшої роботи, сприяло власному самовизначенню…

Я трохи погмикав, прилаштовуючи свій недоречно–громохкий голос до поштивої тиші Сиротиного кабінету, і тицьнув негнучким своїм пальцем у «першоджерела».

— Отут ось в некролозі…

Всі на чолі з Сиротою вмить обурилися і зненавиділи мене. Коли б я мовчав, то вони б виявили милість і не помітили мене, але ж пролунав мій недоречний голос!

Сирота розглядав мене, як інфузорію. Він ще вагався: помічати чи не помічати? Врешті вирішив: помітити і знищити?

— Ви, — без знаку запитання і взагалі без будь–якого знаку в голосі віднотував він. — Ви — хто? Як ви сюди попали?

— З Самотугою, — простодушно нагадав я цьому фарисеєві.

— Микола Федорович рідний брат Маркерія Федоровича, — мерщій доповнив мене Самотуга. Марко вже не був тим, ким був ще вчора, але й не зник зовсім, лежав десь непохований, інерція його значливості в таких неповоротких душах, як душа Сироти, діяла, тому на мене бризнуло трохи благодаті, мене не вигнали з ганьбою, не звеліли сидіти й не рипатися, а благосклонно нахилили вухо.

— Ми вас слухаємо, — зітхнув Сирота, — підійдіть сюди ближче, щоб усі товариші могли…

Він хотів, мабуть, сказати «бачити вас», але вчасно схаменувся, збагнувши, яким прищемленим видаватиметься поряд з моєю чорноземною масивністю, тому вдовольнився недомовкою і тепер майже вороже стежив своїми голими очима за незграбним моїм просуванням з надр його кабінету. Та й усі стежили, мстиво сподіваючись, що я десь перечеплюся, спіткнуся, не туди заблукаю, не там стану, не так і не те скажу.

Я позбавив їх цієї втіхи. Звісно, для мене набагато простіше пересуватися в нічному степу, ніж у такому занадто освітленому, але переповненому недоброзичливістю просторі, та я вже давно навчився мистецтва ходіння по кабінетах і, коли треба, то пройшов би навіть по головах оцих людей! Як у цирку.

Але братова смерть — не цирк.

Долаючи простори Сиротиного кабінету, я наштовхнувся на пласку скляну скриню, надто знайому мені, щоб поминути без уваги, бо в Марковому кабінеті була точнісінько така, і я не раз і не двічі не тільки розглядав її, а й вивчав те, що всередині. На тій, Марковій, скрині було написано: «Ґрунти Української РСР», і в довгастих ящичках — все наше багатство: від славетних, рахманних, як пишно висловлювались поети, чорноземів, від родючих каштанистих і аж до пісних поліських пісочків, з погляду агрономії мовби й геть негодящих, але для людей, які споконвіку на них жили, таких милих і дорогих, що після Чорнобильської катастрофи ніхто з поліщуків не хотів міняти своєї непоказної земельки на розкоші степових ланів.

Сирота, ясна річ, твердо сповідував віру й звичаї своєї ієрархії, а одним з таких звичаїв було намагання, щоб «усе як у начальства», тому, мабуть, і звелів спорудити точно таку скриню, як у Марка, і водрузити її в своєму кабінеті мало не посередині. Я тільки ковзнув поглядом по скрині, вважаючи, що й у цій взірці ґрунтів, але напис виявився зовсім інший так само, як і вміст скрині. Напис був «Мінерали Української РСР», а під склом мішанина барв, безладна, але й прекрасна, щось на зразок малюнка дитячою рукою, яка ще не знає примусу і вся у владі несподіваної волі, розкутості й чистого натхнення. Різнокольорові граніти й мармури, славетний житомирський лабрадорит, топази, яшми, опали, кварц і аметист, малахіт і берил загадково прозирали крізь скляний саркофаг, в якому вони були розташовані не безладно, а в точній відповідності до класифікації мого покійного друга — академіка Лазаренка. Але чому «Мінерали Української РСР», а не просто — України? Ну, з ґрунтами ще якось можна зрозуміти. Бо ті ґрунти, що в Марковому кабінеті, — це вже справді наче якісь новотвори нашого часу: одні ми виснажили до краю, інші спаскудили, зруйнувавши саму їхню структуру, треті ніби й збагатили і примусили давати врожаї, Які предкам нашим і не снилися, але навіки отруїли хімією. А мінерали? До їхньої структури ми, на щастя, ще не добралися, навпаки: намагаємося точно відтворити її в штучних київських і полтавських алмазах і московських фіанітах. Але чиновницька мисль не сягає за межі володінь, відведених для чиновницької душі: я такий і сякий керівник в Українській РСР, тому й усе довкола повинно значитися тільки цим терміном. і не тільки, скажімо, оці мінерали, але навіть історія. Так і назвали вчені свою багатотомну працю «Історія Української РСР». Ніби Українська РСР була вже за князя Володимира і в часи Батия.

Але це думки на ходу. Я вже стояв майже над самим Сиротою і набирався духу розгромити їхній нікчемний некролог.

— Майте на увазі, — мовби вгадуючи мій намір, знудьговано прошаркотів Сирота, — текст некрологу вже узгоджено.

— Може, й смерть мого брата узгоджена? — я щосили стримував голос, та нічого з цього не виходило. — Ну, казенна писанина — до цього вже ми звикли. Але навіщо ж оцей глум з «першоджерелами»?

Коли вже на те пішло, то Марко не дуже старався, вчився так–сяк, більше налягав на так звану громадську роботу. А щодо конспектування першоджерел, то невже ж не ясно сьогодні кожному, до чого ми доконспектувалися!

— Стилістикою займатися не будемо, — майже добродушно проронив Сирота. — Стилістика хай для преси. У нас тепер гласність, от і хай качають та перекочують слова. А для нас важлива суть. Суть же викладено правильно й точно. — Він уже забув про мене, відкинув, заліпив замазкою, забив дошками, як покинуту хату в неперспективному селі. — Нам треба вирішити подальші питання. Що в нас з медичним висновком? Міністерство охорони здоров’я!

Переляканий чоловік, з пухкими жіночими плечима, затинаючись, повідомив, що висновок затримується.

— Як то затримується? — загримів Сирота, — 3 якої речі?

— Для проведення патолого–анатомічного дослідження треба зробити розтин тіла…

— Ну! Не я ж вам робитиму!

— А вдова просила не робити.

— Вдова! До чого тут вдова? Кого вона просила? Мене? Вперше чую. У нас без розтину тіла не хоронять.

Енергія з Сироти била, мов з атомної електростанції. Я вже мав нагоду відчути на собі його «випромінювання», хоч Сирота вдавав сьогодні, ніби бачить мене вперше. Цей діяч відав енергетикою чи як воно там у них називалося, принаймні був «причастен» до всіх великих заводів, ще більших будов і проектів, до атомних станцій, які ладен був понанизувати на всі річки України, втулити біля всіх найбільших міст республіки, і все це тільки для того, щоб було більше й більше енергії для нечуваного розвитку виробництва, яке повинне розвиватися для того, щоб давати нам ще більше енергії. Зупинити Сироту не міг ніхто, він жив і діяв за отією цинічною формулою часів сталінських репресій «живем мы весело сегодня, а завтра будет веселей», але за ним стояли великі НІБИ: ніби–прогрес, ніби–НТР, ніби–розквіт і ніби–майбуття, і Сирота блаженствував у недоторканості, безкарності, безвідповідальності, а народ, як то водиться, німотствував.

Розміри свого знахабніння він демонстрував зовсім недавно, після Чорнобильської катастрофи, і ось сьогодні, вже ставши перед конечністю, проводжаючи у вічність чоловіка, перед яким раболіпствував, він знову вистрілює якимись залізобетонними формулюваннями.

— У нас без розтину тіла не хоронять!

— Це коли не можуть встановити діагнозу, — подав я голос.

— Що? — закричав Сирота. — Вам ще мало некрологу?

Я підвівся і потупав до нього. Це було, сказати б, негуманно, наповзати своїм стокілограмовим тілом на хлялого чоловічка, який ось уже впродовж кількох десятиліть щосили молодився, сидів на всіх можливих дієтах, жив, мов схимник з давньокиївських печер, аби лиш створювати враження худого й молодого, головне ж: завжди готового зайняти місце, яке вивільнилося вгорі. Коли 6 я просто поклав свою руку на мізерну голову Сироти, то й цього було б досить, щоб одпровадити його до початків усіх початків, до зародження атомів і до їхнього розщеплення. А я ж міг не просто покласти свою тяжку, тисячолітню долоню, а ще й пристукнути нею, або хоч притиснути. Та ні. Я просто підійшов до Сироти, став над ним і сказав спокійно:

— Коли вже про некролог, то прізвище там неправильне.

— Не?.. — Сирота задихнувся від обурення. — Як то неправильне? Що ви собі?..

— Там написано: Сміян. А треба: Несміян.

— Товариші, — майже благально звернувся до присутніх Сирота. — Поясніть, нарешті, цьому чоловікові, кого ми хоронимо.

Ми хоронимо видатного державного діяча Маркерія Федоровича Сміяна, якого знав увесь наш народ і наша… Ми хоронимо Сміяна!

— Він не сміявся вже років з тридцять, — сказав я спокійно. — То який же він Сміян?

— А ми тут не для того, щоб сміятися! — з притиском промовив Сирота. — Ми покликані вирішувати питання! Вам ясно? Вирішувати! і зараз ми займаємося саме цим.

— Та вже гаразд, — зітхнув я, — давайте вирішувати. Але скажіть тоді мені таке: хіба не сім’я, не родина має всі права на небіжчика?

— Марко Федорович видатний державний діяч, і він належить державі! — прорік Сирота, ще борсаючись у своїй суєтності, щосили тримаючись за те, що вже йому не належало, вислизало від нього, зникало навіки.

— Гаразд, — сказав я тому маленькому чоловічкові, — за життя мій брат належав державі. Згода. Але після смерті — невже знов державі? А де ж людська межа? Хто її знищив і за яким правом? Я випадково опинився тут. Мене попросила вдова, щоб я… Зрештою, ми матеріалісти. Розтин — не розтин, страшний суд, всезагальне воскресіння, філософія Федорова, — хіба ми готові обговорювати все це отут і саме в цей час?

— Міністерство охорони здоров’я має заперечення, до того ж вагомі, — солідно відкашлявся той пухкоплечий «чорнобильський соловей», який після атомної катастрофи брехав, що повітря після Чорнобиля стало ще чистіше, а вода ще прозоріша. — Ще в 1927 році академік Бехтєрєв, ніби передбачаючи можливість таких заяв, як оце ваша, писав: «Предубежденным родственникам нужно сказать прямо, что они не имеют права не допускать вскрытия мозга и тела вообще, ибо это противодействует развитию наук о происхождении таланта и гения, властям же следовало бы декретировать беспрепятственное вскрытие умерших знаменитостей».

— Що ми скажемо на це? — прошарудів насмішкувато Сирота. Він, мабуть, записав себе в генії ще тоді, в сорок восьмому році, коли поліз до трибуни, щоб громити «вейсманіста–морганіста» Миколу Сміяна.

— Бехтєрєв, може, й має слушність, та тільки мій брат не був ні генієм, ні знаменитістю.

— А ким же він був? — обурюючись не так вже й за покійного, як за себе самого, вигукнув Сирота,

— Просто займав посаду, як кожен із вас. Але ж посада — це ніяка не геніальність. Так що вимушений вас розчарувати. А тепер до всього, що я вже сказав, і до тих «вирішень питань», задля яких ви тут зібралися, будучи вповноваженими, як це завтра напишуть усі газети, хочу додати ще одну зовсім несподівану річ. Ось тут зі мною, в оцьому портфелі є заповіт мого брата, написаний і оформлений за всіма правилами, інструкціями, законами, і згідно з цим заповітом, з волею мого брата Марка Федоровича Сміяна, держава не має ніякого права на його останки, а право це має тільки його рід, який і вирішуватиме, де і як поховати небіжчика.

— Типовий екстремізм. Так ми дуже далеко зайдемо, — сказав Сирота.

Я нависав над його мізерністю, мов мільярднотонні українські чорноземи, а в руках мав звичайний школярський портфелик, з якого — тільки клацнути замочком! — міг би дістати братів заповіт, здобутий колись такою дорогою ціною, але я не став клацати замочком, тільки потрусив портфеликом над головою Сироти і повернувся на своє місце біля дверей. Слова тут зайві. Все зайве. Хоч головою об стіну, а вони зроблять своє. Портрет, некролог, підписи рядками, як орденські планки на ветеранському піджаці, де найвищі ордени займають верх, а медалі товпляться внизу.

— Зрештою, — спокійно погув я їм, — ви можете ставити бюст на головній алеї столичного кладовища, ми ж поховаємо Марка біля його батька та матері. Марко належить їм. А ви можете вдовольнитися кенотафом, як колись греки.

— Конотоп — це ж Сумська область, — зауважив хтось із членів комісії, — а Маркерій Федорович не з Сумської, а з Півдня.

— Не Маркерій, а Марко. Не Сумська і не Конотоп, а кенотаф.

Я пояснював, не пояснюючи отому пухкоплечому членові комісії, а сам дивився на Сироту, якої він заспіває на мій кенотаф?

Наївність моя не мала меж! Сирота розправився зі мною за всіма правилами службістської процедурності: він просто забув про моє існування. Ой, був та нема, та поїхав до млина.

— Що в нас тут ще? — перебирав на столі папери Сирота. — Труну з тілом встановити… доступ трудящих для прощання… хто в нас за що відповідає? Напис на вінку від уряду… Транспорт… Тепер — питання про увічнення… Які в нас пропозиції?

Вони ще хочуть увічнювати! Кого й за що? Не знають навіть до пуття, як же звали небіжчика. Маркерій та Маркерій, а в некролог записали за паспортом — Марко. Досяг, здавалося б, вершин, а жити не вмів, вмерти теж не зумів. Але кому тут про це скажеш? Одразу забудуть про свою дресированість перед Сиротою і накинуться на мене: «Хто? Маркерій Федорович! Та як ви смієте? Хто ви такий, щоб отак!..»

А так бач, сидять, мов контужені, поки Сирота чревовіщає.

Туга навалилася на мене тяжка, мов могильна плита. Чого я прийшов до цих тимчасових людей, чого сиджу серед них? Ми люди державні, самі собі не належимо, а ваш брат був державною людиною найвищого рангу… Ранги… Життя не має рангів, А людина —вище держави. Скільки держав було на цій землі, а брат — один. Він для мене тисячолітній, як і я. і ніхто не вбивав його, то він сам себе вбив. Самоусунувся. Самоліквідувався. Або ж просто змінив сферу перебування. Тут йому набридло. Або ми всі йому набридли, або ж він набрид усім. Він міг умерти інакше: в постелі удосвіта від інфаркту, або ж у клініці, коли хтось ненавмисне відключив штучне серце. Але Марко вибрав смерть гучну, з вибухом, вогнем, нищенням, мало не з аннігіляцією. Удар КАМАЗ’а — як це банально. А може, це болід, кульова блискавка, неймовірний заряд статичної електрики, лазер з космічної платформи? Звичайні способи розслідування тут нічого не дадуть. Вони надто примітивні. Я здійсню власне розслідування. Воно не записане ні в яких кодексах і статутах, не обмежене куцими параграфами і невблаганними статтями. Тисячолітнє розслідування.

Гей, брате мій, брате! Чи ж приймуть твою душу степи, ліси й пасовиська, а чи байдуже відторгнуть, як немилосердні заводи, вбиті хімією колишні ріки і сповнені затаєного жаху атомні електростанції, що висять на сумному дереві України, мов червиві груші? Жертва безтямної індустріалізації, ти лежиш тепер мертвий у столиці нашого народу, бо ті люди, які оточували тебе, коли й спроможні ще безтямно зачинати і продовжувати собі подібних, то вже давно нездатні ховати своїх небіжчиків, а тільки вибурмочують над ними нікчемні, безсоромні й цинічні чужі слова.

Брат лежав мертвий і непохований, а мені згадувався він тільки живий.


* * *

Брат тоді приїхав малою машиною. Погана прикмета. Бо коли машина велика, то це мов грім по небу: прокотиться, прогрюкотить, простугонить — і щезне разом з усім своїм небесним воїнством, а тобі зостанеться земля, тиша і спокій. А з малою машиною завжди морока. Приїхав доскіпуватися. Як ото японці: запускають в людину катетер з мініатюрною телекамерою, забираються в найпотаємніші закутки організму і просвічують тебе зсередини, мов спелеологи печеру. Можуть показати тобі твої нутрощі на екрані. Для науки видовище, може, й цікаве, але для тебе самого?.. Чи ще існують розумні межі, за які переходити не слід, а чи ми вже все потрощили в ім’я холодного абсолюту?

З машиною я вгадав. Брат ще не встиг і привітатися, сказав:

— Поїдемо по полях?

— В поля, — поправив я його.

— Ну, гаразд. В поля. То поїдемо?

— А чого туди їхати?

— Як то — чого? Подивимося, що виросло.

— Що сіяли, те й виросло, — сказав я спокійно, — в мене ж поля не товарні, а дослідні.

— Все ж таки я хотів поглянути, — вперся Марко.

— Нічого ти там не побачиш.

— Як то?

— А так. Ти ж усе звик по телефону: і сіяти, і косити й молотити, і доїти корів, і виконувати–перевиконувати…

Брат зітхнув.

— Твоє нерозуміння керівної ролі стає просто загрозливим…

Ми сиділи на далекому від розкошів диванчику. Не розділені барикадами столів, не в протистоянні, мов далекі зоряні світи, а поряд, бо все ж таки рідні брати, я навіть старший (за віком), Марко — молодший, розмовляли з повільністю хліборобських синів, говорили рідною мовою про рідну землю і про її плоди, говорили… і не чули один одного. Скажу вам таке, що обіуш дзвенітиме! Обіуш, обіуш…

Як мені докричатися до рідного брата, як прокричатися крізь нього!

Зовні ми схожі, хоч усе в нас неоднакове: зріст, очі, голоси. Одягнені ми теж майже однаково: костюми з дорогої матерії, модні черевики, напрасовані білі сорочки. Тільки в мене все трохи «не таке»: незграбніше пошите, неоковирніше сидить на мені, сковує всі мої рухи, і я вимушений випручуватися з свого одягу, неначе з гамівної сорочки. А брат розкутий, мов весняні води, в кожному його порусі — свобода, артистизм, вишуканість і якийсь особливий, сказати б, полиск. Чом же воно так? Чи я став надто незграбний біля землі, затужавів і затвердів на камінь, а брат тим часом набув у високих сферах якогось особливого польоту, легкої престрибливості, летючості? і хоч класик і казав колись, що людині не дано спурхнути й полетіти, але в мене завжди таке враження, що мій брат от–от спурхне й полетить. Звідки це в нього і чому я такий тяжкий порівняно з ним?

Зовнішня розгадка досить проста. Все, що на мені, — для таких, як я: домашнє, саморобне, часто нездарне, продукція наших рідних бракоробів, які, маючи калічені душі, готові перекалічити не тільки твоє життя, а й цілий світ. А на братові — привезене, завезене, добуте і роздобуте новітніми прислужниками, номенклатурними лакеями, десь куповане, а тут уже ніби й не продаване, а роздаване, мов своєрідна уніформа, ніби обрамлення для керівних душ. Знаки розрізнення, і ручка, яку брат дістає з кишені (пола піджака ледь відгортається і на шовковій підкладці видно золоте шитво фірменного знаку: «Bortex. Malta.» Знай наших! Ми вже мало не мальтійські рицарі!), імпортна, з золотим пером високої проби, а не копійчаний кульковий цурупалок, як у мене. і сигарети не наші, і навіть не ліцензійні молдавські, а справжні американські з ментоловим фільтром «Данхілл». і машина, яка стоїть на вулиці поряд з моєю забрьоханою «Нивою», хоч сьогодні й не велика, а мала, не «Чайка» без передніх номерів (щоб автоінспектори трепетали від великої невідомості), а «Волга», але не та «Волга», що її продають трудящим за здирницькою ціною, а особлива, сконструйована тільки для начальства, щоб ще здалеку було видно, що їде чин не простий і навіть не середній, а досить високий або й дуже високий і щоб автоінспектори (ці найперші жертви комунікаційного чиношанування) знову–таки трепетали і трепетали.

Я дивлюся на брата, примруживши свої немолоді (ой, які ж немолоді!) очі, і брат знає, що я знаю про нього все, але він не знає того, що я просто його брат і не тільки, як оце сьогодні, Учений Польовод одного з степових регіонів республіки, а й ще хтось, багатоликий і великий, смертний і безсмертний, присутній ось тут і в цей час і всюдисущий у всі часи на цілу тисячу років.

Не знає цього мій високопосадний брат Марко, і ніхто не знає.

А я з землі доброї, веселої, всеплодющої, щедрої, і з землі трагічної, де вже тисячі літ тече кров, червоніє і чорніє, де гримить залізо, і кінський тупіт, і ревіння вогню, і завивання машин. Я зарізаний кривим гуннським ножем, проткнутий широким візантійським мечем, зрешечений татарськими отруєними стрілами, зарубаний турецьким ятаганом, четвертований шляхетськими катами, спалений у фашистських крематоріях, — але я живу!

Я пройшов од Аттіли до Батия, од Візантії до Чорнобиля, і мене вже давно не було й немає, але я перетривав, я уцілів, я воскрес — і я живу!

Муки, страждання, сльози, смерть, стихії, лиха, голод, багато дітей, багато роботи, мало землі, ще менше щастя і ніяких радощів, а я живу, радію, я щасливий, як ніхто на світі.

Але ж брат приїхав недаремно. Не для щастя він приїхав. Сувора й холодна сила за ним, та він не бачить її і не знає. Тільки я повинен відкрити йому очі, хоч для цього й треба мені прокричатися крізь тисячу років.

Як це неймовірно тяжко!

Моя розповідь — це спогади про спогади спогадів, які в свою чергу теж були спогадами спогадів і так до безмежних глибин, до коренів і пракоренів, до первнів і джерел, примітивна логіка стверджує, що все це повинно належати (і навіть, мовляв, належало!) різним людям у різні часи, але життя людське ще нікому не вдавалося ввібгати в прокрустове ложе формальної логіки, так само як пустити його незворотнім жолобом лінійного часу, який рухається тільки вперед, тільки «від» і «до», тобто між двома конечностями, одні двері відмикаються, щоб пустити вас у світ, інші замикаються після смерті, і вороття немає, — цей час нагадує людину з відрубаною головою, а людина схожа на нього своїм біологічним існуванням, але не життям, ніколи не життям, яке не визнає понурого плентання до смерті, а вперто повертається назад, хоче і може повертатися на будь–які відстані, дивитися на себе звідти або ж зазирати туди звідси, мовби перебуваючи в світі дзеркал з таємничим задзеркаллям, де все набуває зовсім інших вимірів і де навіть вічність може вміщуватися на твоїй долоні і в зіниці твого ока.

* * *

Дзеркалами для мене була вода.

Я народився над великою водою.

* * *

А тепер опинився на воді ще більшій. Сам би й не попав туди, але ж був у мене старший брат Несміян. Брат починається з віків і правіків. З братом завжди краще. Він пішов до князя і сказав: «От коли б мій Сміянко поплив з Добринею». — «То хай попливе», — згодився Володимир і не від надмірної любові до мого брата Несміяна, а лиш тому, що брат належав до старшої дружини князевої, яка живе з князем на єдинім хлібі.

Дурне то було плавання. Десь на передніх ладьях сам уй князів Добриня з послами до імператорів царгородських, а ми позаду, княжі отроки і конюхи з кіньми, яких не знати й навіщо везли до Царгороду — чи то для потреби, чи просто для пихи. Нас було троє: я, Сміянко, та ще Корчак і Мовчак, старійшина над нами Порій, а веслярі мовби й безіменні, бо коли чоловік не має мови, то не має він імені також, веслярі ж робили своє діло мовчки, тільки й показували нам та коням то затяті обличчя, то понурі спини, і все те плавання стояло мені перед очима, ніби суцільне гойдання понурих спин. Порій добродушно погукував на нас, щоб не дрімали, дбали про коней, годували, чистили, оберігали від падінь і ушкоджень. Біля коней чоловікові простіше. Кінь стоїть, як дерево, але й падає, як дерево від бурі. То ж коли море бралося сірими баранцями, а тоді кудлатими козлищами і ладьї починало бити й підкидати, то нам доводилося підпирати коней мало не власними плечима і їдучий піт страху кінського й людського змішувався в знемозі й розпачі. В морі немає доріг — і немає надій. Безмірність могутніх водних просторів наповнює жахом незміцнілі душі. Ні розум, ні серце нездатні охопити цей огром, і тільки відвага і молодість тримали нас серед цієї безіменності і безнадії. Відчинялися брами землі, і великі ріки повільно вливали свої води в море. Ми ставали і набирали солодкої води. Золотистої, як коріння київських сосен, дніпровської, горіхової з Дністра, несамовито жовтої, ніби дикі очі печенізькі, з Дунаю. Ой, чого вода каламутна, гей та гей! Короткі вітри штовхали наші ладьї уздовж крутого морського берега, веслярі помагали своїм веслам цупкими вітрилами, бо Добриня нетерпеливився: швидше та швидше. А нам любо було пливти довго і думати докладно й без поквапу.

Перед тим немало днів товклися під ромейським городом Корсунем. Мури високі — не дістанешся, отож робили приспи під ними, засипали рів, цілими тижнями волочучи туди землю, а ромеї вночі забирали землю і викладали її в насип біля південної церкви. Кінця тому пересипанню землі не видно було. Втома й вичерпаність, гола земля довкола, солоне море — як далеко ми зайшли і за чим? Не було тут хліба і пива, м’яса і риби, як на спокійних теплих полюддях серед засніжених зим, не було золотих і срібних ложок для дружини після вдалих походів на дулібів і ляхів, на в’ятичів і ятвягів. Дружинники — на попоні, а князь і ближчі — на килимах і узороччях, в дружини — голови вже й на Київ, а князь уперто втупився в церкви й будівлі корсунські, і в очах у нього: захланність.

Дружина підспівувала–підсміювалася:


А й у тому городі та в Корсуні

Ні царя ж не було, ні царевича,

А ні короля не було, ні королевича,

Як ні князя не було — й ні княжевича:

Тут жила–була Маринка, що з халдеянок,

Не нашої віри, а безбожниця.

Як у гавань входили — мито брала вона.

Паруса ронили — брала мито вона.

Якорі ми кидали — знову мито брала,

В човники сідали — брала мито вона,

Приставали до мосту — знову мито брала,

А по мосту йшли — мостовеє брала,

В митниці були — не промитнювала,

Набирала мита сорок тисячів…

Та то так лиш співалося, а вже відали ми, що замахнувся наш князь не на архонтову доньку Маринку, а на саму сестру Імператорів царгородських Анну, звану вже не чиєюсь там людською донькою, а «дочкою священної імперії».

Мало йому було жон київських і тих, що звозили для нього звідусюди. Двісті наложниць у Вишгороді, триста в Білгороді, двісті на Бересті. Казали, що в Новгороді, де був посадником від отця свого князя Святослава, явилися Володимиру волзькі булгари віри Магометової і спробували намовити в свою віру дозволом многожонства. Вірою він не спокусився, а жон уподобав вельми. В далеких віках, казано, був цар, який мав жон без одної тисячу і погинув через останню наймолодшу і найгарнішу, але погинув, бо був мудрий. А наш Володимир був не мудрий, а невіглас і тому мав обрісти спасіння.

Шукав його в ромейській царівні?

Хто ж то знає. Як то співали ми про князя:

Буде ж тоді день в половині дня

Княженецький стіл та й напівстола,

Володимир кнез розпотішився,

По світлій гридні походжає,

Чорні кучері розчісує…


Князь був для нас найвродливіший і наймужніший, простий і мудрий, суворий, але й добрий, невістяр, але й скромник. Він жив на висотах, вище навіть за всіх наших богів, що задомовлювалися в лісах і пасовиськах, в полях і багаттях, в теплі осель і спокійному диханні домашніх тварин, але саме завдяки цьому він мовби зливався з богами, робив їх приступнішими для нас, а самих нас теж ніби підносячи над дрібними клопотами і марнотою.

Слава князеві нашому, нехай живе князь, а з ним живемо й ми. Я був надто молодий тоді, щоб збагнути: не всі живуть, ой, не всі! А мій старший брат Несміян не врозумив мене, мовчав, бо таке мав призначення на сім світі: мовчати і махати мечем.

До Царгорода від Корсуня хоч і недалеко, але трудно пливти, надто ж тому, що здається, ніби зорі твої лишаються позаду і місяць теж позаду, а ти пливеш у невідомість, безвість і в чорноту, де навіть місяць якийсь перевернутий, а коли сходить сонце, то видається вчорашнім.

Мовчак на те й Мовчак, щоб ні з губи мови, ні з рота вітру, а Корчак все знай допитувався:

— А Царгород, він який — увесь із золота?

— Пильнуй! — гримав Порій.

— А оце допливемо до Царгорода, — не вгавав Корчак, — а за Царгородом що?

Я розводив руками:

— Хто ж то знає? Може, океан?

— А за океаном?

— Там уже, мабуть, Індія.

— Пильнуй! — погукував на нас Порій.

Ми товклися в Царгороді, як наш князь під Корсунем. Місяць, два та й ще довше. Добриня і княжі мужі були й у палацах, хвалилися, що допущено їх і до самих імператорів, а ми знай біля коней, золотом нам межи очі в Царгороді не бризкали, а бруду, убогості й пониження людського надивилися досхочу.

Царівна Анна не дуже рвалася в жони до нашого князя Володимира. Сказала ніби так: «Ліпше мені вмерти, ніж там бути». Імператори ромейські в золоті й багрянці, вони й народжуються, мовляв, у особливій багряній палаті, Анна теж багрянородна, то як же їй згоджуватися на тавроскіфа за морем, де холод, темнощі і безвір’я. А віри в ромеїв було аж он скільки! Часто замінювала чоловікові й хліб щоденний. Корчак сміявся:

— Багато віри — мало ума!

І пиха. Найостанніший голодранець копилив губу. Наші імператори знаються тільки з імператорами. Коли римський імператор Оттон попросив ромейської невісти, то імператор Іван Цимісхій видав за нього племінницю свою Феофано, яка не була багрянородною, а й тій Оттон був радий. А руку дочки священної імперії Анни просить король французький Капет для свого сина, але його просьбу знехтувано. Франція далеко, а король надто маленький. А що князь Київський — він ще менший?

Корчак спльовував на ті хвастощі ромейські.

— Князь наш для них маленький! А військо руське під Царгородом невеличке? Як треба було побити колотників, то в кого підмоги просили імператори — чи не в князя Володимира?

А я думав собі так: чи ж справді Русь менша за цю ромейську імперію? Хто їх міряв і хто знає? Щоправда, Царгород далеко більший за Київ, незмірно більший, але ж замкнений подвійним обручем страхітливих мурів, за якими іноді й неба не видно, оточений з трьох боків морем, задихається і гине від тісняви, зате ж який простір довкола нашого Києва і які дива розстеляються тобі перед очима з тої зеленої гори! Може, зваблював той широкий світ і нашого князя Володимира, як і його отця Святослава, бо людина завжди чогось ще не має і їй кортить здобути оте щось. Залежно від можливостей люди поділяються на простих і можних. Простому шматок хліба та одежину, можному — земель та просторів. Князю Святославу важило, скільки річок перебрів його кінь, на яких землях палали багаття його дружини, а князь Володимир ще й жон звозив звідусюди до Києва, бо багато жінок — це ніби здобуття мало не всього світу. Та й від цього, мабуть, втомлюєшся, хоч ти й князь, і переконуєшся, що все те омана, нічого ти не здобув, і тоді замахуєшся на щонайбільше. Так Володимир вибрав собі в жони ромейську царівну. Вважав, що вибрав він, а тоді побачить, що вибрали його, як стовп, до якого припнули коня. Що саме до цього йшлося, бачили навіть ми, доки сиділи в Царгороді.

Анна плакала і не хотіла їхати, брати–імператори, мабуть, умовляли її, чи як воно там ведеться, Добриня розкладав перед священними очима дарунки князеві: мед, віск, хутра, зброю і льон, що дорожчий за золото. А що їм ті дарунки? Імператорська сестра знай розшукувалася: «Ліпше мені вмерти тут, ніж іти в той полон». Була вже перезріла, мала літ двадцять і п’ять, могла б і вмирати собі в своєму Царгороді, нащо така князеві Володимиру?

Брати–імператори Василій і Костянтин переконували сестру святістю подвигу, коли вона всю безмежну землю Руську приведе до бога і водночас вибавить свою імперію від лютої раті, від усіх бід, яких завдавала і грозиться завдати ще їм Русь.

І все ж настав той день, коли, плачучи й ридаючи, сіла царівна в ромейську неоковирну кувару, щоб попливти до темних варварів, хижих умів, тупих душ, в дикість і безвір’я. Але то тільки так мовиться, що сіла в кувару й попливла. Бо вже перед тим послано в Рим, щоб повідомити імператора й папу про те, скільки пресвітерів і слуг віри супроводжує Анну, щоб хрестити Русь, яка дружина супроводжує сестру імператорів, щоб захистити при потребі віру й честь, які дарунки відправлено київському князеві: мечі, кольчуги, лати, золоті ланцюги, срібні й золоті тканини, фібули, сосуди.

Все це пливло на ромейських незграбних кораблях–куварах, волочилося по морю повільно й тяжко, ми насилу стримували свої меткі легенькі ладьї, щоб не вирватися наперед і не завдати образи високій особі. Берегом, не відстаючи від морського походу, супроводжувало нас кінне ромейське військо з повозами, шатрами, припасами на всі забаганки Анни, коли набридне їй море і зволить вона зійти на берег для спочинку.

Царственна невіста, здавалося нам, не так пливла, як спочивала на березі.

Все виволікалося з суден, ми виводили на берег коней, хоч ніхто нікуди не мірився скакати, розкладалися вогнища, пресвітери налагоджували свої святилища, гарно звані вівтарями, кадили приємним димом, виспівували щось теж дуже приємне, поволі призвичаюючи наші вперті душі до нової віри, яку вважали найвищою і найрозкішнішою. Може, воно так і було. Кожному своя віра наймиліша.

Принцесу чи бачили разів кілька та й то здалеку. Напинали для неї золоте шатро, встелене килимами та узороччям, до шатра з кувари не йшла, а несли її в золочених ношах, і тільки крізь прозирки видно було, як вигойдується Анна в своїх просторих негнучих шатах, білолиця, білошия, зніжена й зманіжена. Хоч і перезріла, а свіжа, наче її в солі зберігали. Визирає гнучкошийо з твердої золотої луски, ніби гадюка, линяючи. Боги, бережіть землю руську і всіх нас від сеї жони!

Прислужників везла з собою хмари цілі, і все чоловіки, хоч з баб’ячими обличчями і тонкими баб’ячими голосами. Євнухи. Навіки скалічені нещасні люди, а злі за те своє каліцтво на весь світ, лихі й немилосердні, мов люті змії.

Цим усім скалічено тіла, а нам перекалічать душі?

Корчак не міг навтішатися химерними назвиськами слуг ромейської царівни, допитувався не знати й кого:

— А отой — як його? — протиспатарій — це ж навіщо? Щоб лежав під боком у князя і не давав йому спати біля нової жони?

— Протоспафарій, — терпляче поправляв Корчака котрийсь з ромеїв, які присмоктувалися до кожного з нас, ненастирливо привчаючи до своєї мови, до віри і поводження.

Може, тому що супроводжували багрянородну жону, а може, такий звичай був ромейський, та з Анною пливли на Русь не самі чоловіки–ієреї, а й їхні помічниці жони, звані дияконисами. Молоді, гожі, і такі буйнотілі, що зваблива їхня плоть золотисто світилася навіть крізь товсті сувої темних облачень. Ромейські ієреї, що їхали з нами, назбирані були з слов’янських земель болгарських, промовляли до нас ніби й по–нашому, але ніби й ні — щось піднесене, урочисте, барвисте. А хіба ж наші заклики, моління, плачі й виспіви не такі? Головний над пресвітерами, званий єпископом, з просторим лицем, мови нашої не знав, так само як і дияконнси–грекині. Та однаково ж вслухалися ми в їхню мову, шелестливу, ніби народжену з палючих жіночих уст в таємничості й незбагненності, бо, може, так і треба, щоб жінка завжди зоставалася нерозгаданою. Але вражала нас і відлякувала в дияконисах їхня обітниця вічної цноти, належність вже й не самим собі і не світові, а тільки своєму суворому богові. В цьому не було нічого людського, якась потойбічна холодність розполовиненого світу, болісно розрубаного навпіл — і не стулиш, не зблизиш, не зіллєш докупи в захваті солодкого людського поєднання, а тільки безрадно здіймеш руки в безсиллі холодної знемоги.

Ієреї терпляче втовкмачували нам:

— Син божий помер, щоб спокутувати людські гріхи. А спокута гріхів належить церкві.

— А що таке церква? — вдавали ми невігласів.

Хоч і відали гаразд, бо в Києві були й християни і церква. Князь київський Оскол вже понад сто літ тому прийняв християнську віру і поставив церкву святого Миколая на горах і церкву святого Іллі на Подолі для чужинських купців і подорожніх, але кияни не пішли до тих церков і молилися далі своїм добрим богам, кожен міг при потребі мати свого власного бога, слухняного й покірливого, коли ж один бог на всіх, тоді неминучі чвари, ворожнеча, заздрість і вічна биятика, кожне тягнутиме до себе, той казатиме: «Се моє!», а той відповідатиме: «Се моєї» Незгода між Осколом і киянами помогла Олегові з малим Ігорем легко заволодіти Києвом, вбивши князя Оскола і відкинувши його віру. Відтоді князі молилися своїм богам, а люд своїм, богів привозили до Києва нових і нових, і всім стачало місця і на землі й у душах. Коли по смерті Ігоревій стала княгинею віща Ольга, яка предтекла по нашій землі, як ранкова звізда сонцю, як зоря світлу денному, і просяяла, як місяць в ночі, то ось би де збагнути, що не сила, а мудрість править світом, і втішитися. Але жінка, що вище стає, то більшого прагне. Світили в очі княгині київській великі імперії — Ромейська і Германська, — вражали величчю і блиском, а звідки те все? Чи тільки від сили людської, а чи й від божої? і чи не час замінити маленьких слов’янських богів і боженят на великого, єдиного і всемогущого християнського бога? Кажуть, що вела таємні перемови Ольга із одним імператором, і з іншим, але вибрала Царгород, але не прикликала звідти священників, а сама поїхала туди, лякаючись гніву киян. Хрещення прийняла від патріарха, сам імператор Костянтин Багрянородний був воспріїмником її від купелі, патріарх повчав її в новій вірі, а вона слухала, стоячи яко губа напаяєма. Кажуть, ніби імператор і сватався до неї, та вона переклюкала його: мовляв, раз ти мій хрещений батько, то як же можу одружуватися з отцем? А може, переклюкала ромеїв тим, що в Царгороді обіцяла прислати помічне військо, а приїхала до Києва і передумала? Кияни знов не звабилися новою вірою, і ті роки Ольжині з новим богом її вважалися пустими, що й зазначилося згодом у літописах, і навіть син її Святослав зберіг вірність богам давнім, коли ж зазнав поразки в битві з імператором Цимісхієм, то послав до Києва з велінням розорити й спалити християнські храми, серед них і церкву святого Миколая, де похований був князь Оскол. Старший син Святославів Ярополк, одружений на грекині, спробував ввести в Києві християнську віру, та тут приспів з варягами з–за моря і з Новгорода його здобичливий брат Володимир, потоптав Ярополка і його віру, підтоптав під себе красуню–грекиню, киянам до їхніх богів дарував ще Перуна, і Хорса, і Мокош, і Симаргла, і тим завоював їхні серця. Але й десяти літ не минуло, як великий князь запрагнув нової віри. Вчора один, а сьогодні — зовсім інший. Як дім перебудований. Та тільки як же в ньому жити?

Що ми відали тоді? Везли невісту князеві Володимиру, везли нового бога, а що везли з ним?

Снитиметься Чорне море мені тисячу літ, гірке море чужої віри. Лебеді, гуси й журавлі в гирлі Дунаю, червоні вітрила, смола, сіль, сонце, вогонь в очах і в долонях, супротивний вітер, безсилість наших богів серед морських стихій, таких ручних і слухняних на суходолі, в лісах, полях, біля ручаїв і озер.

Я згадував тоді Назимку, яка ждала мене в Києві, думав про неї вдень і вночі під чужими зорями, згадував і не міг назгадуватися, в холодному імені своєму стояла вона мені перед очима однаково ж вся осяяна сонцем нашим лагідним і тихим, мов обітниця найбільшої чистоти й радості, і все оте: і моя єдина Назимка, і дорогі люди, і сонце, і Київ над зеленими пущами — все зливалося в золотий ланцюг щастя, де ще немає ні гріха, ні заздрощів, ні страшного ромейського лицемірства, де чоловік мовить так, а чинить інак, де на устах мед, а в душі отрута, де уповання тільки в словах, а в ділах сама вигода й користь.

А може, все те не так? Я заздрив Корчаку, який до всього допитувався, хоч так і не міг ні до чого допитатися. Ще більше заздрив я Мовчаку, який знав тільки своїх коней. Їм віддавав усю свою силу і свою прихильність, бо гаразд відав про їхню незрадливість. Вони були покинуті на самих себе, як самотні плавці серед морських жорстоких хвиль. В мене ж, окрім князя, єдиного для нас усіх, був ще старший брат Несміян, моя надія, підпора і довічне пристанище.

То ж коли ми довго й затяжливо пливли з Царгорода до Корсуня, то пливли ми всі неоднаково, як воно буває завсігди на сім світі.

Як то добре, коли ти не самотній і маєш рідну душу, незмірно ж краще, коли твій брат стоїть так близько до князя.

Брат мій Несміян устроїв так, що я опинився серед тих многих–немногих у Корсуні, хто втаємничений був у освячення князя Володимира. Шість церков було в Корсуні, для хрещення ж обрано найбільшу з них посеред города, де торг діють, край тої церкви Різдва Богородиці стояла палата князева, за вівтарем — набагато просторіша палата царицина, в придїлі храмовім, званім по–грецьки баптистерієм, влаштовано купіль, в яку занурювався князь Володимир, але ми того не бачили, а бачили його вже в церкві, як сидів на троні, в багряних шатах, маючи в руках княжу шапку, вспокоєний і просвітлений. Перед князем ромейський єпископ, у темно–синій хламиді, простягає до Володимира руки з хрестом, за ним пресвітери, а по праву руку диякониса з послушницями, тримає розгорнуту, шиту сутим золотом плащаницю, яка ніби й закриває її звабливу постать, але й не може закрити всю, надто ж отих молодих тілистих помічниць її, і виходило так, що нова віра являла князеві таку красу, від якої вже незмога було відступитися мужеві в силі віку. А ще ж була там і невіста князева, багрянородна Анна, що сиділа на такому самому троні обіч, але відгороджена від усього (бо ще не шлюбна жона, поки не охреститься князь!) прозорою, мов павутина, запоною, зітканою так хитро, що царівна все бачила, а її — ніхто, і ми могли тільки здогадуватися, як гнучкошийо визирає вона з золотої луски своїх шат, мов змія, линяючи.

В тій самій церкві й вінчали великого князя Володимира з Анною, і видовище було таке пишне, що я вже подумки примірював до нас з Назимкою, тому, не вагаючись, слідом за братом своїм Несміяном, за старшою дружиною князевою прийняв купно з дружиною молодшою хрещення, «терпляче стояв, поки наді мною читали належні по чину незрозумілі молитви, тоді занурився в купіль, дав надягти на себе хрестильну сорочку, знов стояв між трьома свічами, поки священик умочав пірце в сосуд з мирром і намазькував хрестики мені на лобі, на вухах, на руках і ногах, тоді зістриг пасомце в мене з маківки, закатав те волосся у воскову кульку і кинув її в воду, як усе моє дотеперішнє життя.

При хрещенні давали нове ім’я, так ніби ти заново народжувався. їмена ромейські, не дуже звичні для нашого вуха, та вже треба терпіти. Князь Володимир став Василієм, себто василевсом–володарем, ніби й імператор. Мій брат Несміян мав зватися тепер Марком, а я Миколаєм.

Я дивився на князя, на брата, на дружину, на самого себе, ждав, що чорнотою пойметься небо, загримить над нашими нерозважливими головами, і земля провалиться в нас під ногами, і давня, напівзабута богиня Карна змахне вогняним крилом, змітаючи в позасвіття наші нетривкі душі.

Не сталося нічого.

Сяяло золото, свічі горіли в сизому пахучому диму, ромейські варгани вигравали, ніби горами двигали, і голоси виспівували над нами такі добрі, такі гарні, такі небесні, що вже ти й сам гаразд не відав, на землі ти чи на небі, живий чи мертвий, чоловік чи й сам бог благий і милостивий, про якого пресвітери виспівують, що він «вся странн помилова и нас не презре, всхоте и спасе ныив разум истинный приведе».

Порій прийняв хрещення поперед мене, Корчак — після, а Мовчак ухилився. «Підожду до Києва», — відбуркнув він на наші приставання.

До Києва ж ще було довго, бо довелося зимувати в Корсуні і вирушати звідти тільки тоді, як скресла крига на Дніпрі, бо пливти ми мали морем, тоді Дніпром до порогів, а вже звідти степом до Києва на конях і повозах, а кому не спішно, то й пішки.

А князь поспішав. Зупинялися тільки на нічліг та для учти. Золото й срібло Володимирове серед молодих полинів, князя і царівну бавили грою, співами, вихваляннями і величаннями. Молоді отроки стрибали в теплі приберегі води, рвали для ромейської царівни лілеї — жовті й білі, — князь робив їй намисто з них, слизьке й холодне (зате любов князя нашого палка, як вогонь!). Царівна злякано розширювала очі і тихо зойкала — чи то від степів, чи від Дніпра, чи від чубатої дружини княжої (а ромеї мовби всі лисі). Дніпро шумів безугавно, не давав спати царівні, кам’яні пороги кипіли, клекотали, погрожували незнаними карами. Лівий берег печенізький дихав таємницями, страхами, відчаєм. Гей, взяти б нашому князеві не оцю перезрілу царівну, а тугу, як тятива лука, печенізьку княжну, і степи великі поєдналися б, а пристрасть сягнула до неба!

Та не пристрасть нову віз Володимир додому, і не здобич звичну, і не вість про нові землі й племена впокорені.

Віз Києву нову віру і нову княгиню.


Ой, у полі біл камінь лежить,

Під каменем змія сидить…


Зрушили з місця той камінь, випустили змію, запанькали, веземо тепер з собою або й над собою і не відаємо, що воно буде. Мені проститься, бо я молодий та дурний, а як же із старшими, розумнішими, мудрішими? Я пробував допитуватися у свого брата Несміяна:

— Що воно буде, брате?

— А що буде? — відказував він неохоче. — Буде, як буде.

— Що скаже люд у Києві?

— Те, що князь скаже.

— Чи ж справді?

— Не мороч голову. Вчора ще їв ложкою дерев’яною, сьогодні вже срібною. Хочеш їсти золотою? Роби, як князь. Дивись на мене.

Треба було б зазирнути в братову голову та побачити, яка вона порожня, але як же ти зазирнеш, коли ця голова накрита шоломом?

Темною була моя душа, сполоханими тінями металися в ній безмовні боги наші, а новий бог ромейський насуплено спостерігав за тим безладним метанням, їхали з нами, окрім царгородських, ще й корсунські попи і попики, охоче врозумляли нас у новій вірі, не так і врозумляючи, як лякаючи. Золоті ризи і золоті хрести перед нашими зляканими очима, золоті лампадки і золотий дим, урочисто–погрозливі виспіви, то геть незбагненні, то ледь зрозумілі, але від того ще загадковіші — як тут не схитнутися найміцнішим душам, як не зламатися? Бо що ж виходить? Жили досі, задихаючись в міазмах гріху Адамового, несучи на собі незриме прокляття за той первородний гріх, такі грішні й жорстокі, що усмирити нас можна тепер ще більшою жорстокістю і вогнем пекельним за всі нові гріхи. «Пошле син чоловіцький ангели свої, й позбирають вони з царства його все, що блазнить, і всіх, що творять беззаконня. Та й повкидають їх у піч вогненну, і буде там плач і скрегіт зубовний» (Матфей, 13, 41—42).

Вперті наші негнучі шиї добровільно впрягалися в золоте ярмо смирення й покірливості перед несхитністю й безмежністю влади нового слова, в якому гідність людська приносилася в жертву безкінечному могуттю божому. і вже ні крику незгоди, ні навіть потаємного сумніву в душі, бо хто скаже слово проти духа святого, не проститься тому ні в сьому віку, ні в будучому (Матфей, 12, 32). Надія тепер хіба що на мертвих, яких нова віра не спалює, як наша слов’янська, а зберігає для страшного суду або ж для того, щоб хоч вони кричали за нас, живих? Як в отій пісні давній:


А що ж то за чудо, за диво єсть —

Мертвії в землі закричали всі?


Та всі ті думки прийдуть згодом, тоді ж чи й думалося про що, окрім того, як швидше повернутися до Києва, побачити Назимку, в її широкій лляній сорочці, почути її притишений голос з подивом, сміхом, тривогою: «Сміянко? Сміянко!»

А я ж Миколай тепер, а не тільки Сміянко, і вже не Даждьбог, не Стрибог і Переплут у моїй душі і навіть не князівський Перун всесильний, а нова сила, висока, свята й урочиста, як небеса, — та дарма: все ж я давній Сміянко, і все давнє й звичне в мене: гійснага походів, кінський піт, знемога, але й молодість, для якої немає ні перепон, ні обмежень, все можливе, все приступне не тільки на землі, а навіть на самому небі! Гей–гей!

А де ж ти, Назимко?

Київ зустрічав нас і на Почайні, і на Боричевім узвозі, і на валах. Князь Володимир їхав на вороному коні під багряним чепраком, в багряних імператорських ношах випливала на київську гору нова наша княгиня, виставляючи проти лагідного сонця засмагле нещадиме лице і шию, обнизану, небаченими багряними й зеленими перлами, зміїнооко вдивляючись у своїх нових підданих, а за князем і княгинею виступала не дружина в залізі й доблесті, а сунулася золота щільна хмара ієреїв царгородських і корсунських, приголомшуючи прості душі киян пишнотою одіянь, неземним вогнем у поглядах, густим гудінням незбагненних повільних молитов, паморокою фіміамів, мирри і ладану.

Ще не відали ми тоді, що молитви повільні та життя — швидке. А коли б і відали?

Назимка мене не стрічала. Хоч як я вдивлявся в лиця тих, хто з доброї волі чи з примусу вітав князя, хоч як вигострював молоді свої очі, хоч як рвався душею до голосів, усміхів, тихих зітхань полегкості — Назимки не було. Може, соромилася? Гірко мені було, що не бачу тут Назимки, але й солодко від думки про чистоту її душі. На одних лише грищах були ми з нею на зелених травах біля Либеді, та ввійшла вона мені в серце навіки, ввійшла своєю холодною красою, недоторканістю, ніжною сором’язливістю. Була там у широкій лляній сорочці, пречисто білій і такій тонкій, що ніби й не прикривала її непокірливого молодого тіла, а ще більше увиразнювала. Віночок з білих квіток у волоссі, мов срібний вінець, і широкі срібні наручі на довгих рукавах сорочки. В розпал грищ вона зсунула наручі так, що рукави вивільнилися, і вже й не дівчина, а птиця, якій лиш змахнути крильми–рукавами — і злетить у небо, а може, русалка, яка пливе в сонні води, або лісова мавка, довкола якої сплітаються в многоверткому плясанні дерева, трави і ввесь білий світ, як оті безмежно довгі білі рукави Назимчиної сорочки.

Тоді я допитувався: «Чому ти Назимка?» — «Бо так назвали батько та мати!» — «А чом так назвали?» — «Хіба я знаю? Кажуть, везли мене малою до Києва, а над полями вітер закручував срібні серпанки сніговиці та такі ж холодні, чисті і гарні, що мати моя Горина вигукнула: «Оце ж — як моя донечка Назимка!» Так я й стала Назимкою».

Назимка з матір’ю мали свій двір у Києві. Батько Назимчин, товариш мого брата Несміяна, втонув у Волзі при поході на булгар волзьких. Не втонув би, але отримав ворожу стрілу в шию, а вже тоді кінець чоловікові — чи він на воді, чи на суші. Звався Плютою, і коли б зостався тоді живий, ішов би тепер разом зо всіма нами у новій вірі, і дружина його Горина разом з донькою стрічали б його, а з ним Назимка стрічала б і мене також.

На Княжій Горі яріли проти сонця золотом і сріблом давні боги наші й боженята, над якими всіма великий Перун, як великий князь над киянами. Але не складали тепер треб Перунові і його меншим богам, не грали гуслі й сопілі, щоб не пробуджувати бісів, а гули ро–мейські варгани, і молитви стелилися так густо, аж ніби й міцнодубий Перун похитнувся, ніби від дикого вітру.

Не я ставив того Перуна і не брат мій Несміян, а от же так вийшло, що ми повинні були звалювати його й усіх, інших богів давніх, бо так звелів князь великий київський Володимир на догоду своїй княгині новій Анні, на догоду новому богові та його урочистим молитвам.

Молитви повільні, а суд скорий і неправий.

Володимир повелів звалити ідолів, одних порубати, інших попалити, Перуна ж прив’язати до кінського хвоста і волочити його згори Боричевим узвозом до Ручая, а на всім тім путі приставив дванадцять мужів колотити його жезлами. Коли волокли Перуна по Ручаю до Дніпра, оплакували його кияни, які ще не знали нового бога, а може, й не хотіли знати. Перун поплив униз по Дніпру, а берегом послано кінних і піших, щоб бігли слідом і відштовхували бога від берега, поки й випливе в степи, може, й до самого моря. До гирла Либеді бігла за Перуном сама дружина княжа і мій брат Несміян, а я вів за ними коней і бачив, як кияни, плачучи і здіймаючи руки до неба, благали свого нещасного бога: «Видибай! Видибай!» і де він дотикався берега, там для них вже й найбільші святощі, та тут набігали дружинники княжі з пакіллям, відпихали Перуна, викрикуючи «Гей–гоп! Гей–гоп!», і бог плив за водою далі й далі, та коли б же то тільки бог поплив тоді за водою… Бо як попливло, як попливло, то й досі пливе й не спливає…

За Стугною і за Россю печеніги покрадьки стежили за княжими посланцями, що бігли слідом за Перуном, дивувалися незбагненній затятості цих, здавалося б, лагідних людей, що з такою несамовитістю топтали бога, якому ще вчора поклонялися.

Ми ж не мали сорому навіть перед дикими печенігами, і вже так нам судилося довіку.

Сподівання тоді було, що потрощить Перуна на дніпровських порогах, де погине вся пам’ять його з шумом, та казано, ніби Перун проплив пороги, а вже тоді викинуло його на рінь, яка й зветься відтоді Перунова рінь, але то неправда, бо наш бог втонув у чорториях, заліг на самому дні і, пролежавши там тисячу літ, стане Чорнобогом, закам’яніє, підніметься над водами, над степами, здійметься під саме небо і прокляне!

Володимир не дбав про те, він сягнув висот, де не зважають на час і місце, в яких живуть і діють, він володів нами і нашими душами, цноти наші підносив до могуття й слави, злочини ж відповідно робив тисячократно тяжчими, але не знав того, а може, не хотів знати.

В Корсуні ми стояли цілу зиму, не було куди поспішати, так хрестили всю дружину, одного за одним, сьогодні тебе, завтра мене. Коли ж прибули до Києва і треба було хрестити сьогодні киян, а завтра всю Русь, царгородські ієреї розпачливо піднесли руки: «Як же се сподіяти?» Таїнство хрещення мало відбуватися неодмінно в храмі і для кожного прозеліта осібно. Тоді скільки ж храмів треба, щоб охрестити всіх киян, а тоді всю Русь? Багрянородна Анна і всі пресвітери, що з нею прибули, мабуть, вважали, що князь Володимир пошле поперед них гінців і звелить набудувати церков до їхнього прибуття і не простих церков, а з хрещальнями, де міг би прийняти таїнство нової віри і стар і млад, згідно з ученнями святих отців.

Князь ні гнівався, ні сміявся. Прикликав Добриню і тисяцьких та бояр, поставив перед царгородськими ієреями попів корсунських, поспитав: «Як тепер бути?»

Корсунський піп Настас, а за ним і Добриня, порадили зігнати всіх киян до Ручая, там їм влаштувати велику спільну купіль і так залучити в лоно нової віри. «Немає в сьому закону!» — закричали царгородські ієреї. «Зате є благо», — відповів їм Настас.

Закружляли київськими вуличками корсунські попи, намовляючи киян до нової віри, княжі биричі викрикували припросини Володимирові назавтра всім бути на березі, «а хто ж не буде на ріці, чи багатий чи бідний, убогий чи раб, той ворогом мені буде!»

І так зібрали людей охочих і наляканих, палких серцем і до всього байдужих, і сам князь Володимир став перед ними з словами хоч і не зовсім зрозумілими, але урочистими: «Господи боже, сотворивший небо и землю! Призри на новых людей твоих, и дай им увидети тебя, бога истинного, как увидели прочие народы христианские, и помоги мне на супротивного врага, да побежу козни его…»

Тоді, щоб узріти нового бога, загнано киян у воду, а над переляканими людьми в прилиплих до тіла білих сорочках одягнені в золоті шати ієреї оглашали незрозумілі заклинання. Після того їх випущено на берег не тільки оглашенними, але й християнами, не дбаючи навіть про те, щоб кожен новохрещений сповідував віру своєрідною присягою — читанням символу віри.

Хто хрестився з любов’ю, хто зі страхом, а були й такі, що закам’яніли серцем, як аспиди глухії, позатикали вуха, позатуляли очі, щоб не чути й не бачити, повтікали в ліси й пустоші, щоб жити з молитвами дідніми й отніми, з богами хоч і не пишними, та незрадливими.

Назимка була з ними.

Як те могло статися, чом не припровадив я її на берег Ручая, чом не став над нею, слухаючи гудіння ромейських молитов, од яких Назимка була б ще вродливішою і неприступнішою? Хіба ж я знав?

Коли ти біля княжих коней, то нелегко тобі відлучитися ні вдень, ні вночі. Молодша дружина, отроки, конюхи жительствують на княжім дворі, в гридниці, завжди під рукою у князя. Вже й не пам’ятаю, коли зумів я вирватися в город, та було те вночі, доводилося остерігатися сторожі, брама Горининого двору була висока й міцна, я шкрібся в неї, стиха натискував плечем, пробував погупувати ногою — ніхто мене не ждав. Ще згодом, умовившись з Корчаком, щоб доглянув моїх коней, прискочив я до знайомого двору, товкся в браму майже нахабно, але знов ніхто мені не відчиняв, ні голосу, ні шереху з того боку, так ніби все там умерло. Я вже мав би піти собі геть, відчаєний, аж раптом крізь щілину а брамі вдарило в мене зеленим холодом, ніби простромилася гостра крижина і дотикнулася мені до самого серця. Я закляк, прикипів до місця і аж застогнав:

— Назимко!

— Ну, чого тобі? — почулося з того боку брами.

— Чи ти забула мене зовсім, не пам’ятаєш уже?

— А за що тебе пам’ятати?

Я розгубився: справді, за що ж пам’ятати? За те, що є, що такий недолугий і без стрижня в душі?

— Ти не стрічала…

— Кого б мала стрічати?

— і на веління князя не відгукнулася з матір’ю своєю.

— Хто хотів, той відгукнувся, а ми не схотіли і не схочемо.

— Пусти мене до себе.

— Не впущу.

— Хоч поглянути на тебе.

— Сліпий — не побачиш.

— Я не сліпий. Може, дурний,

— Може.

Я не впізнавав Назимки. Звідки це в неї? Чому гнуться й ламаються суворі мужі, а ця м’яка ніжна дівчина така несхитна? — Я ж хочу бути тільки з тобою, — благав я відчаєно. Вона засміялася гірко:

— Хочеш? А як же твій новий бог? Покинеш його — загинеш.

— Загину без тебе.

— Мене вже немає.

— А де ж ти?

— В лісах, на просторах, на волі! Це тільки мій голос тут, а душа вже далеко–далеко. і не шукай, не клич, не думай.

І зелене око зникло безшелесно, і знов тиша, безгоміння, без–рух, як на краю світу.

Я плакав і проклинав, проклинав і плакав, а вдіяти нічого не міг,

Може, споконвіку ведеться так, що чоловіки шукають і здобувають істину, а її хранительниці — жінки? Сліпа відвага і жадоба здобичі подвигали нас безжурно кидати домівку і йти світ за очі, вірячи в усьому князеві, який вів нас. Безмежні простори, могутні течії рік, чорториї, дикі гори, гнилі болота, непрохіддя гір — все долали і знов верталися зі своїм князем додому в славі й радощах, лишаючи позад себе пограбовані поля, пограбовані городи, позограбовані душі — що нам було до них? Та ось вернулися цього разу, і вже й не знати — чи привезли здобич, а чи й самі стали здобиччю?

Назимка не схотіла ставати здобиччю. Ще раз стояв я перед брамою, і знов дивилося на мене крізь щілину зелене око, і голос близький і далекий–далекий водночас кликав мене з надією і відчаєм: втікаймо! В ліси, на простори, на волю, в надії — втікаймо!

Я не повірив у жіночу рішучість і був покараний самотністю. Брат Несміян був мені найближчою людиною на всім світі, я кинувся до нього: поможи!

Він не міг збагнути, чого я хочу.

— Чим тобі помогти?

— Порадою.

— Як махати мечем?

— Не смійся, в мене душа болить.

Він звався Несміян, а з мене сміявся. Довго й грубо.

— Плюнь і викинь з голови. Знайдеш собі ще! — сказав суворо. — ї щоб я від тебе не чув більше!

І тоді мені все збайдужіло.

Князь послав дружини з пресвітерами у всі землі, в Новгород, Ростов, Суздаль, Володимир–Волинський хрестити люд і утверджували нову віру — я не випрошувався нікуди, лишався при княжім дворі. У Києві стали закладати великі церкви: церкву Василія на тому місці, де стояв Перун, і Десятинну церкву біля князівського терема, в стольнім граді заколотилося й заклекотіло, — я не дивився на все те, а знав тільки своїх коней. Володимир звелів одбирати в нарочитої чаді дітей і віддавати на вчення книжне, якого досі й не знано, але про яке давно вже було пророцтво, глаголюще: во оні дні почують глусії слова книжнії і ясен буде язик гугнивих. Я не зваблювався обітницею вознесіння розуму, воліючи лишатися попихачем.

Брат Несміян повернувся з походу на Новгород, де непокірливих новгородців тисяцький Путята хрестив вогнем, а воєвода Добриня мечем; немало подивувався, що я так тяжко осів у Києві, сказав, що зрушить мене з місця, щоб не обріс мохом.

— Не чіпай мене, — попросив я.

Він глянув на мене пильніше, та хіба ж міг побачити в моїй душі біль, безум і безнадію?

— Кров у тобі грає, — сказав брат.

Я мовчав, бо й що мав відповідати?

— Дурна кров, — вперто вів своєї Несміян. — А чом дурна? Бо молодий ще.

— і дурний? — сумно усміхнувся я. — Був дурний, а тепер порозумнішав, та пізно.

Несміян довго дивився на мене мовчки. Я теж мовчав, бо вже сказав усе, що мав сказати. Тоді брат промовив:

— Порозумнішав — ото й добре. Ліпше буде запомогти тобі.

— Вже мені не поможе ніщо.

Ой, біда, біда! Люди народжуються і помирають, і ніхто їх не порятує. Може, тому й поводяться, мов неживі? Обіцяють не порушувати клятви — і ламають її щокроку. Твердять, що гріх губити душі людські — і палять села й города, не лишаючи в них ні челядина, ні скотини. Розум замінюють вірою в марній надії, що зі зла може народитися добро, а завдяки брехні можна дійти до правди. У Києві додалося жорстокості з новим богом, а в людях народилися лицемірство і двоєдушність. Кожен мав тепер дві маски — святкову й буденну, — одну надягав у себе вдома, іншу виносив на вулицю, до церкви, до князя, два лиця, два одяги, дві страви, два настрої — київський і царгородський — входили в наше життя, молитви по–царгородськи, плачі і пляси по–київськи, віра по–царгородськи, а вже сумніви тільки по–київськи, їхнє лицемірство, наші хитрощі. Нова віра — мов золота сіть, мов медвяна ріка з кисільними берегами, — ось ляже на землю, і все зацвіте, заспіває, і люди житимуть, як птиці небесні, що не орють і не сіють, і хліб щоденний заміниться солодкою їжею богів. Во ім’я отця і сина і святого духа!.. Старих богів було багато, і кожен мав своє лице, тепер бог був один, поставав у трьох іпостасях, єдиний у трьох лицях, і цього несила було збагнути. Але не вірити в се — гріх, сумніватися — гріх, думати — гріх ще тяжчий. Гріх нависав над кожним, як меч караючий, і примушував ховати те, що в душі.

Так народжувалася розполовиненість душ.

Звірі зостаються в хащах, перш ніж напасти на жертву, люди змушені приховувати свої наміри, щоб не впустити в душу нікого чужого. До тіла твого кожен, хто має силу, добереться легко, бо тіло смертне. Можна спробувати добратися й до розуму, бо людина іноді сама зрікається його задля власного спокою. Але душу кожен береже неторканою, бо що ж тоді зостанеться, коли її втратиш?

Так я думав тоді в Києві, втративши Назимку, розгублений і відчаєний, і ніхто не знав моїх думок, бо де ж могли вони взятися в сій молодій та зеленій голові, в цього отрока, який живе безбідно княжим заступництвом, на щедрому княжому хлібі, їжі й питві.

Коли ти приставлений до коней, то хто ж згадає, що й у тебе є душа, хто притулить до тебе нового бога — мученика неба, щоб не став ти до кінця мучеником землі? Ми жили, як коні. Спали з кіньми, жили з ними, може, й не люди, а безсловесні тварини княжі? Літо й осінь минули, приспіла зима, вдарила морозами, завалила Київ снігом. У княжому теремі вдень і вночі топили печі, бо заморська царівна не могла зігрітися. Дивно було бачити князя, що сидів у Києві і не вів своєї дружини на полюддя, на прокорм і здобич або ж у похід супроти ворога такого далекого, що й імені його не відаєш. Рипіння вранішнього снігу, бадьорі погуки дружини, брязкіт зброї і збруї, пирхання коней — куди їхати: в ліс чи в поле, далеко чи близько?

Тепер сиділи в Києві, нова княгиня припнула Володимира, вбила в ньому непокірливий дух пересувань і здобичництва, і вже так сидітиме він до самої смерті, утверджуючись в думці про постійність свого місцезнаходження, і літописець княжий понуро відзначатиме пусті роки, які не заповнювалися ніякими подіями, окрім смертей жон Володимирових — Рогніди, Малфріди, а тоді й самої Анни, яка так і не призвичаїться ніколи до суворих зим київських, як не призвичаяться до неї самої кияни.

Пусті роки так і значилися: В літо 6502. В літо 6503. В літо 6506. В літо 6507. В літо 6510. В літо 6512. В літо 6513. В літо 65І4. В літо 6516. В літо 6517. В літо 6518. В літо 6520. В літо 6521.

Де князь і де його княгиня і що вона і як?

А може, не хотів літописець казати всієї правди про сю чужу жінку, що мала душу холоднішу за наші зими, не запалала лоном до князя Володимира, не принесла йому ні сина, ні доньки, а людям не принесла ні співчуття, ні доброти, ні милосердя, а тільки холодну зневагу, наругу й насильство. Князь біля неї став святим, бо зберіг у собі все людське, а багрянородна ромейка так і лишилася холодною, неживою, як велеліпні ангельські лики на пишних ромейських іконах.

Для нас же — мов змія линяюча.

Брат Несміян прийшов до мене і сказав, що кличе княгиня.

— Мене?

— Тебе ж.

— З якої речі?

— Скаже сама. Радій, що допущений!

Не бувало ще такого ніколи, то ж і не ждав я добра від сього прикликування. Звідки було знати великій княгині про мене, і що вона відала, і навіщо я їй? Може, Несміян тільки виставляє мене поперед себе, бо ми ж охоче жертвуємо навіть найближчими людьми, та тільки не самими собою?

Однак виходило, що кликали справді мене, бо Несміяна далі кожухових сіней і не пустили, мені ж звелено роздягтися, і суворі келейники попровадили мене до нової гридниці, в теплих вогнях свічних, в притемненому блиску золота й паволок, у тонких заморських пахощах і в ще тоншому єхидстві, яке пронизувало там увесь простір.

Княгині Анни я й не розгледів. Може, з переляку? Бачив тільки двох молодих дияконис, в хітонах синіх, як нічне небо, їхні постаті приваблювали мій зір, а княгиня відлякувала. Як і при хрещенні князя Володимира в Корсунській церкві, сиділа вона за тонкою коштовною запоною, протканою золотими нитями, мабуть, уся в холодному золоті і в золотій нудьзі. Голос теж мала зневажливо–золотий, мов шерех коштовних цупких тканин. Диякониси стояли обабіч і мовчали, а безбородий ромей–тлумач, догідливо прихиливши голову до прозорої тканини, вловлював кожне слово повелительки, швидко перекидав ті слова мені.

— Як звешся? — спитала вона без цікавості.

— Сміянко.

— Питаю, яке твоє християнське ім’я, рабе божий.

Ось я вже і раб у нового бога, а був же навіть у князя вільний чоловік.

— Миколай.

— Ти мав невісту в Києві?

— Так.

— Де вона?

— Поїхала.

— Не прийнявши віри нашої?

Я мовчав.

— Прийняла чи не прийняла віру нашу?

— Не прийняла.

— і животіє десь у гріху? Я мовчав.

— А ти тут.

Я мовчав. Міг би сказати, що примусовий бог однаково, що примусове щастя, але кому говорити!

— Піди, знайди і приведи! — холодно звеліла княгиня.

Я розтулив рот, щоб перепитати, щоб сказати про те, що не знаю, де шукати Назимку, і що коли й знайду, то не повернеться вона сюди, ні вона, ні її мати.

Та біля мене вже зродився бородатий царгородський ієрей, в негнучких шатах, з хрестом і книгою у руках, велів воздвигнути два персти правої руки і свідчитися живим богом, що владичествує на небі, а тоді нахилив мою неслухняну голову над розгорнутими харатьями і примусив цілувати перші слова святителя Іоанна Богослова, які прорікали «На початку було слово», означаючи тим, що бог невидимо присутній при такій клятвенній обітниці і знає всі твої душевні порухи. Наостанок тицьнуто мені для цілування животворящого хреста з розп’яттям і виштовхано в плечі і в спину з гридниці: не стовбич далі перед світлі очі, іди й мерщій виконуй високе веління.

Брат ждав мене на морозі.

— Чом же не підстрибуєш? — прискалив око.

— З якої речі?

— Допущено ж тебе до самої княгині!

— Чи я хоч бачив її.

— Зате вона тебе бачила. Вона все бачить і все знає. Зласкавила тебе своїм поглядом — і тепер маєш почуватися щасливим.

Я не йняв віри почутому.

— Зласкавила? Щасливий?

— Тобі ще мало?

— Ти хоч знаєш, що вона сказала?

— Ну!

— Звеліла: «Піди, знайди і приведи». Це про Назимку.

— То й піди, знайди і приведи, хай охреститься і стане, як ми.

— Коли ж вона не хоче!

Брат посвистів крізь зуби.

— Велять — корись. Казав же тобі про золоту ложку? То й ще скажу.

— Ти вже й золотої гривни на шию запрагнув? А душу в золото не сховаєш!

Брат знову свистів крізь зуби. Ось тут він ще мовби й брат, а стає перед владними очима — і вже чужий мені, вже тільки раб і підніжок, готовий занурити меч у будь–чиї нутрощі за велінням князя чи воєводи. Я відвернувся від Несміяна, глухо мовив:

— Ніколи тобі не прощу.

— Бо дурний, — сказав він добродушно. — Поможу тобі зготуватися в путь. Коли вирушиш — завтра?

Все в мені збунтувалося. Я здогадувався, де можуть бути Назимка з матір’ю, рвався туди душею, але не наважувався кидати княжу службу і Київ заради дівчини, тепер мене витурювали звідси безжально й принизливо. Був я такий нещасний, що мимоволі подумав: може, й нового бога принесено, щоб зробити всіх нас нещасними? Я думав: як же так? Чому ця жінка повеліває нами? За яким правом здобула вона владу над нашою долею і животами нашими? Чому відступається від нас князь наш? Ми ж завжди були з ним і біля нього, з князем вирушали в походи й поверталися, завжди поверталися, а тепер мені не було вороття. Приголомшений тим, що сталося, відкинутий і викинутий із звичного життя, я був геть без–радний. Хоч мав би радіти: до Назимки, до Назимки!

Та Назимка далеко, ще й не знати де саме, а тут ось холодне веління: «Піди, приведи», — і нема рятунку.

Виїздив я з Києва удосвіта, бо день зимовий короткий, а путь заповідалася невідома й далека. Не було мови про мій від’їзд, все творилося в непомітності, проводжав мене тільки брат мій Несміян, бо брат, а я й не знав: докоряти йому за зрадливість чи, навпаки, дякувати за поміч, за те, що випущено мене на волю, хоч і не без відчаю при мислі про повернення. Куди я їхав і чим кінчаться мої мандри? Я був такий молодий, що не знав ще відчаю. Та не міг стриматися перед братом і не подивуватися мстивій дріб’язковості багрянородної жони, яка сиділа в золотій київській гридниці, мов змія під каменем.

— Як же так, — ледь ворушачи застиглими від морозу губами, допитувався я в старшого брата, — як же може бути, щоб ся імператорська сестра прибула до нашої вільної землі і привезла з собою не дух і норов великої імперії ромейської, а тільки жорстоку хіть невтомного переслідування і вловлювання кожної живої душі?

— Го–го! — посміявся мій старший брат. — Коли б же тільки живої! А мертвої — не хотів би ти? Ти кажеш: велика імперія ромейська. Мав би ти знати, що імперії стають великими тільки тоді, коли тримають на оці кожного, не дають випорснути з–під своєї камінної влади жодній живій душі. Коли влада хоче стати могутньою, їй треба бути дріб’язковою, полічити всіх людей, коней, корів і овець, всі колоски в полях, риб у водах, звірів у пущах, птаство в повітрі.

Тепер і тебе, брате, вже зачепило се державне око і не відчепиться, поки не повернешся сам і не привезеш своєї Назимки. Їдь і вертайся. Хай щастить!

Холодне було наше розстання. Темний мороз, темний був мій кінь і темрява душі. Що вирушив я шукати — бога чи любов? Мабуть, ніхто нікого не посилає шукати любов, а за богами споряджають цілі виправи, як за найкоштовнішими скарбами, хоч, знову ж таки, найбільший скарб для людини — це любов, і не на небесах, а на землі.

Київ стоїть на межі поля і пущі. Ти виходиш на край пущі і стаєш зачарований обширами, які тобі відкриваються, і наляканий загрозами, що вчуваються в безмежжі, де земля сходиться з небом. Десь там в безмірній далечі жде тебе твоя доля, до якої ти прагнеш сам або ж тебе штовхає невідома сила. Небо низьке й темне наді мною. Сніг глухо гупає з дерев, навіть великі сірі птахи, що пролітають іноді вгорі, мовби поніміли.

Кінь мій заіржав над Либіддю, закутою в кригу, я пустив його попід Лисою Горою, крізь дубові діброви до Стугни, над якою темно нависають печенізькі береги, до соснових борів, до темних гущавин, де ще, може, знайшли притулок повалені наші боги, де зачаєна в тривозі земля, нашорошені торішні трави, прищулене небо, здиблений світ увесь, чи ж повалений, як наші давні боги, а чи ще бореться проти руйновища, туги, смерті?

Був би я княжий посланець, то їхалося б мені з легшою душею. Але кого ж посилав Володимир? Синів своїх — Ярослава в Новгород, Ізяслава в Полоцьк, Святополка в Туров, Бориса в Ростов, Гліба в Муром, Святослава в Дерева, Всеволода у Володимир, Мстислава в Тмуторакань. А тоді ставив городи супроти печенігів по Десні, Остру і по Трубежу, по Сулі й по Стугні, і поселяв туди мужів лучших від слов’ян і кривичів, від чуді і в’ятичів.

Але й не туди я їхав, бо посланий не від князя, а від княгині, і не на ріки, не в степи, де переблискують чорні вогні печенізькі, а куди хоч, куди знаєш, чи на три дороги за трьома користями, чи й на одну тільки, а вертатися повинен не сам, а з упольованою і заполоненою душею в дар і жертву вельможній чужинці.

Я виїздив із Києва, як вигнанець, як відлучений на час, може, й довгий од княжих щедрот, княжого дбання і любові, тому мимоволі здригався од страху, а брат Несміян і не пробував розганяти той страх, випроваджуючи мене за Київські брами з холодними словами:

— Згадуватимеш Володимирове пиття та ядіння, хліба, м’яса, овоч різноличний та меди й пива! Ще пошкодуєш, що не шанувався і що накидав оком не туди, куди слід!

Яке око і куди ж я ним накидав?

Гірко мені було, що й від брата не почув слова справедливого і співчутливого, серце стискувалося від покинутості, яка охопила мене в темних передсвітанкових просторах. Та заіржав мій кінь над Либіддю, грянув він, як грім на небі, вдарили його копита по прадавній дорозі за Пироговим, і вже не думав я ні про княгиню, ні про її неправедне веління, молода сила прокинулася в мені, радість і надія зродилися в серці. Вірний кінь вороний піді мною, меч при поясі, тугий лук і сніп стріл за спиною, око метке, рука тверда, гей, розступіться, ліси дрімучії, і розійдіться, всі чорні тури і грубі звірі, порозстилайтеся, всі туги–луги, та пропустіте мене до милої.

За Стугною аж до самої Росі, а тоді й до моря хвилями лягають степи, де свист і гук печенізький над відчаєними людьми, що пробують жити там, не лякаючись ні диких набігів, ні пожоги, ні Цура й Пека, ні чортів–бісів. Назимка у своїй відчаєності могла б забігти аж у ті степи, та все ж, як я вважав, не заблукала так далеко, бо мала десь тут, біля впадіння Стугни в Дніпро, родове селище свого покійного батька, своїх дідів і прадідів — там я й сподівався її знайти. Рід Назимчин звався Плютами, мабуть, таке наймення носило й те заховане в пущах селище, та чи важить ім’я, коли на півсотні поприщ довкола ні людського будування, ні людської мови, ні прослідів людських, а тільки тужливе зимове безгоміння і несміливе сонце, яке десь за важкими хмарами прокреслює коротку свою дугу, ледь народившись і скупо бризнувши світлом на засніжену землю, полохливо занурюється в недвижне море сплячки, протягом якої людям доведеться вдовольнятися вовчими вогнями, гнилим світлом болотяних світлячків і розпачливим лучивом, яке присвічує найпершим потребам, але не може вийти на широкий простір і ніколи не замінить всемогутнього небесного світила.

Я хотів ще за дня добратися до Плютів.

Трави під снігами, квіти під снігами, голі чагарі, мов зрозпачені руки мертвих богів, і дорога в безвість, непривітна й німа. А щось же промовляють моєму серцю ці простори? В душі моїй бився переляк, і розгубленість, і скімлення, як у цуценяти, відійнятого від материної цицьки. Куди мене прогнали й відігнали? і чом брат мій старший не захистив мене? А боги? Наші давні боги були байдужі й безмовні. Та хіба й без богів не мали ми слів для наших мук і для радощів теж, щоб тепер слухати чужі слова чужого бога? Брат казав: наші давні боги — лиш тупі боввани дерев’яні, німі й дурні, а цей — весь у ранах, як відважний воїн, у стражданнях душі й тіла, у пишних молитвах.

Тоді я був слухняний і дурний, а тепер мав би схаменутися: чи ж не окропиться кров’ю нового бога і все життя наше?

Я виїхав до Дніпра там, де впадала в нього Стугна. Лід горів під призахідним сонцем, сосновий ліс наставляв на мене свої стовбури, мов мідні брами, кінь збуджено пирхав, вловлюючи чутливими храпами теплий дух домашніх тварин і смачних димів з поблизького селища, ще трохи, ще… Я радів і тривожився. Чи ж туди їхав?

Зненацька з кручі, мало не з–під самих копит мого коня, безшелесно виник розчухраний старий, весь заінеєний, з обмерзлими довгими вусами, виставляючи поперед себе потемнілий лозовий кошик, прикритий сінцем.

— Що, діду? — кивнув я на кошик. — Риба до хліба?

— Риба добра й без хліба, — несподівано молодим голосом відгукнувся старий. — Та не для тебе вона.

— Хіба я казав, що для мене?

— Хоч і не казав, та приблукав же сюди! Чий єси і хто?

— Княжий огнищанин.

— Це ж якого князя?

— Нашого. Володимира. Що в Києві. Чи й не чули?

— Князів багато, а ми одні.

— Що мовиш, діду!

— Те й мовлю. Може, ти й не наш чоловік зовсім.

— Хто б же я був?

— Може, печеніг!

— Побійся богів своїх, діду!

— Або чорноніг.

— Діду!

— Або шеремета якийсь чи берендич.

— То ось же я тобі доведу, діду, хто я і що!

І я здуру назвав ім’я Назимки і її матері.

Старий щезнув так само не простежувано, як і з’явився. Мов загадковий бог Переплут! Я не дуже вірив у чари, але мимоволі здригнувся, зоставшись сам над кручею, і мерщій смикнув за повіддя, щоб від’їхати від того лиховісного місця. Кінь охоче йшов на теплий дух захованого в пущі людського житла, для нього мовби й не було щойно зустрічі з дивним старим, та й я викинув з голови коротку цю пригоду, бо мав зготовлятися до пригоди важливішої.

Дороги до селища не було ніякої. Все забито снігом і скуте морозом. Може, й немає тут нічого, а запах теплого диму така само омана, як старий біля кручі? Але кінь ішов у пущу впевнено і мовби весело і небавом приніс мене знов до берега ріки, але тут берег здіймався височезним піщаним бугром, розлогий верх якого їжачився чорним дубовим палісадом, неприступним і непробивним, і ні дороги туди, ні стежки, ні найменшого сліду. Все ж я видивився в тому чорноколодді щось схоже на браму і попровадив коня по крутому схилу саме туди. То справді була брама, могутня й неприступна, як і все це лісове поселення, але дубові колоди тут були трохи обстругані, припасовані одна до одної щільніше, а на горішній колоді було грубо вирізьблено навіть прикрасу: дві птиці–хранительниці, горді й високогруді, немов Назимка і її мати.

Сонце впало в глибину пущ і вмирало в морозах, довкола швидко темніло, я злякався, що не встигну до настання нічної чорноти достукатися до цього негостинного пристанища, і мерщій поторгав браму, тоді спробував стукнути руків’ям меча, погукав щосили й щодуху: «Гей–гей!» Та й ще раз: «Гей–гей!» Кінь мій заіржав заклично й трохи тривожно, з–за палісаду мали б йому відгукнутися його конячі родичі, може, хоч пси відгавкнули б, але там панувала тиша. Ні коняки, ні собаки? Але ж димом пахне, і людським житлом, і коров’ячим духом, так ніби навіть чутно коров’яче ремиґання.

Я зсів з коня, підійшов до брами, натиснув плечем, притулився до холодного дерева, наставив вухо. Що там по тім боці? і дивна річ: з того боку теж хтось отак ніби притулився до холодного дерева теплим тілом: наставив вухо, а тоді уста, і я почув шепіт, і впізнав той шепіт, і мало не закричав од радості, бо то була Назимка! Як подумати, то чистісіньке безглуздя і темний одур, бо хіба ж не однакові всі шепоти на світі? Але я твердо знав, що по той бік брами Назимка, я знав би це навіть тоді, коли б вона й не шепотіла і не дихала зовсім, а просто стояла там, була, існувала!

— Чого прийшов? — прошепотіла вона непривітно.

— По тебе, — сказав я.

— До мене? — Мабуть, у мене від морозу затверділи губи, і тому вийшло не «по тебе», а «до тебе», принаймні так, на моє щастя, почулося Назимці, бо вона знов перепитала: «До мене?», тепер уже голосніше й привітніше, хоч ще не без перестороги й недовір’я в голосі. — Довго ж ти збирався,

— Князь не пускав.

— Тепер пустив?

Сказати їй, що я посланий по неї та й не князем, а тільки княгинею? Тоді вже не побачу Назимки ніколи, хоч би привів сюди цілу княжу дружину.

— Стужився я за тобою, — сказав я правду, а тоді додав брехні: — Так стужився, що втік.

— Од князя?

— Од князя.

Князя Назимка знала, всі його знали, про нього й мова. А про княгиню можна й змовчати. Чого не знають, того не остерігаються.

— Впустимо його, діду? — спитала когось Назимка.


Воротарю, воротарчику,

Відчини воротенька.


Повільно, тяжко, з стогоном розхилялася брама, та все ж розхилялася! Невловимий дід з кручі наставляв на мене хитрі вуса, за ним чаїлася Назимка, в сизому, як паморозь, корзні, з непокритою головою. Я кинув повіддя і розставив руки, але Назимка не падала мені в обійми, а дід стримів перед очима, як замшілий стовп.

— Хоч поглянути на тебе, Назимко, — заблагав я.

— Встигнеш, — сказала вона. — Чи, може, побіжиш далі?

— Сказав же: до тебе прибіг.

— То й гаразд. Іди з нашим дідом Плютою. З ним і будеш.

— Риба до хліба та риба без хліба, — ведучи мене за собою, бурмотів дід Плюта.

— Не помори, а перекорми, — невесело віджартовувався я.

Дід мовчки показав мені, куди поставити коня: під довгий навіс,

де в нього зберігалися два човники–довбанки і в одному з кутків під саму покрівлю набито було сіна, не знати й для якої потреби. Хижа дідова, зовні темна й непоказна, всередині дивувала просторістю, від побілених стін і стелі, хоч і вкритих тонким шаром кіптяви, лилася та спокійна світлість, од якої в чоловіка м’якне душа, а тіло огортає затишок. Вогнище посеред хижі обставлене товстими шиферними плитами, мабуть, і все ложе для нього з шиферу — надовго зберігає тепло і не дає розприскуватися вогневі вбоки. Отвір для диму в стелі — між двома грубими сволоками, поперек яких густо покладені грубі слижі, все це громаддя тяжко нависає над головою, надто ж у такого здоровила, як я, і мимоволі кортить пригнутися і шукати захисту десь у далеких кутках цього дивного житла.

— Хата в тебе простора, діду, а стеля тяжка, — не втерпів я.

— Небо легке, — сказав дід, лаштуючи вогонь.

Я хотів виказати свою київську зверхність, тому не змовчав:

— На небі бог, а чоловік на землі.

— Який бог і який чоловік, — відмуркнув дід. — Рибу їсти вмієш? Кістками не давишся? А то ви в свого князя саму вепрятину та оленятину їсте!

— Срібними й золотими ложками! — похвалився я.

— і син мій дурний звабився князівською ложкою! Казав йому: не йди! Так сам же князь ішов тут, побачив мого сина, вподобав, узяв собі в отроки. Казав йому: втікай! Не послухав батька — загинув. Тепер Горина — вдовиця, а Назимка — сирота.

— Не дам їх зобидити! — гордо заявив я.

Дід Плюта пустив поза вуха моє кукурікання, чистив рибу. Риба з холодної зимової води — велика, сильна.

— Спатимеш як? — спитав дід. — На кожуховій постелі чи на льоновій? Небіжчиця моя — все на льоновій любила.

— Я ж воїн, то й ліпше на кожухах.

— Зостанешся чи побіжиш далі? — без цікавості мовив дід.

— Прийшов, то зостанусь.

Я ще хотів додати: «з Назимкою», — та вчасно затулив рота. Спитати б, де живуть Назимка і її мати, чому не разом з дідом у його просторій оселі, та знов забракло мені відваги, ждав дня, де були всі мої надії.

Дід Плюта не дав мені доспати. Розштурхав ще вдосвіта. Золотий вогонь палахкотів посеред хижі, розганяв нічний холод, огортав хвилями ласкавого тепла, ось тут би поманіжитися, в солодкій дрімоті згадуючи Назимку і вигадуючи завтрішні мови–перемови з нею.

— Боки повідлежуєш, — бурчав дід Плюта, — а риба не жде. До неї треба зрання.

— Вчора ж, діду, ходив надвечір, — борюкався я.

— і надвечір треба буде йти, а зрання так само. Чи не зучений у князя рано вставати?

— У князя часто й зовсім не спиш, коли треба.

— Отож, отож: коли треба! Зодягайся та й підемо. Коневі твоєму я вже підклав сіна. Напувати поведеш, як вернемось.

— Ще й риба вся спить.

— А ми її сонну й візьмемо!

Крізь якусь довгу нору, в якій згори й з боків сипався на нас пісок, дід вивів мене одразу до Дніпра, мало не під ту саму кручу, в якій він учора сховався від мене, пригінці побіг по темній кризі, махнувши мені рукою, щоб не відставав, довго так бігав, кружеляв, то беручи під берег, то знов на кригу, видно, збивав мене з сліду, ще не вірив, остерігався, а може, просто вів себе, як усі рибалки й ловці, які добровільно майже ніколи не показують своїх угідь стороннім. Коли вже й самому остогидло виписувати заячі петлі, дід змилостивився наді мною:

— Сіті потягнемо завтра, а сьогодні лиш потрусимо верші, та й уже!

— Які ж верші, коли все замерзло?

— Там побачиш. Є тут незамерзлі ручаї, вода ніби весняна. А для сітей і ополонок не треба рубати — на течії повно промивин під кригою, цюкнеш плішнею — і вже!

Вертаючись з рибою, ми знов проринули крізь піщаний прокоп, в селищі вже пахло димом, біля криниці за дідовою хатою стукало об цямриння тяжке дерев’яне відро, лунко схлюпувалася вниз вода, гнучко хилилася висока жіноча постать. Назимка! По–звірячому нечутно я кинувся туди. То була не вона, інша жінка. Але тепер я знав, де зустріну Назимку, коли не прийде вона до діда Плюти. Вистежу, підстережу, наскочу зненацька. А що скажу їй?

Тоді стояло літо, а Назимка була холодна, як лід. Може, від ревнощів? Хтось з дружинників сказав їй, яким ласим оком споглядав я на ромейських дияконис? Та то ж самі погляди, якими навіть не погладиш жінку.

— Ти пішов з князем, — сказала вона, — я ждала тебе одні літні грища та й не одні. Хіба ж сподівалася, що привезеш нового бога?

— Не я привіз — князь наш великий.

— Для мене хіба князь? Ти для мене. А тепер, виходить, проти мене.

Який жах! і в Корсуні, і в путі від Корсуня до Києва, і тепер у самому Києві, і ще віки цілі не помітили ми, як розполовинюються наші серця, як замешкує в них страшна візантійська двоєдушність, а Назимка відчула це одразу.

Я спробував захищатися чужими словами:

— Є таємниці, до яких людям не слід доторкуватися.

— Назвеш бодай одну?

— Гріх.

— Що ж то таке?

Я злякався. Нащо вжив це незнане слово? Ми жили без нього і були щасливі, а тепер воно падає на всіх нас, як чорна тінь.

— Прости мене. Я дурний.

Вона лукаво усміхнулася і дала поцілувати себе в шию. Збоку, біля вуха. Голову відвертала. Дивилася кудись в далину, мені не приступну. її очі! Зазирнути б у них тої хвилі! О, всі боги дотеперішні й нинішні!

Я все ж сподівався, що вона буде, як і всі кияни. Княжі биричі разом з царгородськими і корсунськими ієреями ходили вулицями Києва, закликали киян радісно прийняти нову віру, прийти на Ручай до князя і узріти нового бога.

Назимка ще до того затялася:

— Не піду!

— Як же так?

— Така вже вродилася. Не гнуся і не ламаюся. Кажеш — усі туди підуть? Усі підуть, а ми з матір’ю не підемо!

— Лишатися не можна. Чула веління великого князя?

— Піду, та не до князя!

— Куди ж?

— Де ніхто не ламатиме моєї душі.

— і від мене підеш?

— і від тебе. Душу не розполовиниш. Міг би піти зі мною.

В мені заметушилося, заскімлило щось холодне, слизьке й гидке.

— Душа моя й так буде з тобою повсюди і вічно. А тіло мені не належить. Воно — князеве.

— От бач. А в мене — де душа, там і тіло. і жити можу тільки так — і хай дадуть мені жити! А не дадуть — сама візьму. Любила тебе, а тепер бачу, що це — безнадія.

Вона ненастирливо наблизилася до мене, а тоді м’яко відсторонилася, мовби кликала мене за собою не словами вже, а всім чаром свого тіла і не рвучко, не грубо, а майже ніжно, а я нездатен був зворухнутися. Чи вже так прикований до місця свого ланцюгами обов’язку?

Назимка вернулася, взяла мою руку, приклала до своєї щоки, тоді відкинула її, мов щось чуже й вороже.

— Пошлють кликати вас до нового бога, не приходь, не шукай і не клич!

Невже так кінчається все найдорожче на світі? Наша любов, здавалося мені, перевершувала все найдорожче, а тепер знайшлося щось ще вище. Що ж саме? Я втішав себе: смерть любові — ще не смерть душі. Любов охоплює, може, й півсвіту, а душа — це весь світ.

Були ці всі розмови чи тільки наснилися мені?


* * *

Через тисячу років моєму молодшому братові Марку, якого всі прислужники й підтакувачі звали Маркерієм, приснилося, ніби його зняли з усіх постів і послали в колгосп доїти корів. Марко так кричав од жаху, що Марсель викликала його особистого лікаря, а той, щоб перестрахуватися, визначив у свого високого пацієнта передінфарктний стан і мерщій розпорядився про госпіталізацію.

Марсель подзвонила мені на агростанцію і трагічним голосом повідомила, що Маркерій помирає.

— Сміяни не вмирають, вони живуть вічно, — віджартувався я, знаючи її пристрасть до перебільшень.

— Твої жарти зовсім недоречні, — холодно заявила Марсель. — Я говорю дуже серйозно.

— То що — провідати брата?

— Для цього я й подзвонила.

П’ятдесят хвилин літаком — і вже Київ. Я летів до брата, як ангел. Маркерій лежав у лікарні з монастирською назвою Феофанія. Колись у тому урочищі справді був монастир, тепер вибудували кілька корпусів спеціальної клініки для начальства.

Начальство поділяється на дрібне, середнє і велике. Відповідний поділ існував і тут для хворих. Одні лежали в загальних палатах, другі в окремих, треті в напівлюксах, четверті в люксах, а для найвищих вибудувано вже щось особливе: окреме крило нового корпусу, в під’їзді стовбичать типи з недовірливими обличчями, імпортний ліфт віз мене на третій поверх, де навіть коридори були обставлені валютними м’якими меблями, смішними й безглуздими в лікарні.

Брат займав апартаменти з кількох кімнат: приймальня, кабінет, спальня, кімната для чергового лікаря і медсестер. На широчезному угорському ліжку «Ержбет», в блакитній шовковій піжамі, блідий і переляканий, Марко лежав горілиць, не наважуючись зворухнутися, на мене тільки ледь скосив очі, жалібно застогнав і спитав плачливим голосом:

— Як ти думаєш, Миколо, я помру?

— Не придурюйся! — гримнув я на нього. — Комедію можеш ламати перед своїми лагодами та перед Марсель, а не перед рідним братом. Хіба в таких палатах вмирають? Чого ти оце тут розлігся? і взагалі — що це таке?

Я знав, як його оживити. Брат заворушився, забув про свої вдавані хитрощі, обурено витріщився на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— А все, що отут. Мене сюди насилу пропустили. Хто та чого? Я кажу: народ. А вони мовби й слова такого ніколи не чули. Може, поясниш? Ви ж із трибун не злазите, знай виспівуєте: «Все для народу! Все для народу!» Оце так вибудували, мабуть, для народу, а тепер ти лежиш тут сам–один.

Марко вже забув про своє «вмирання», рвучко підхопився в своїй розкішній постелі, сів стовпчиком, щоки йому заграли рум’янцями.

— Ти все примітивізуєш, Миколаю. Чому ти вважаєш, що тут лежу я, Марко Федорович Сміян, у даному випадку твій брат? Так можуть судити тільки примітивні люди. Треба дивитися глибше. Бо тут лежу зовсім не я.

— А хто ж тут лежить?

— Держава.

— Держава? Яка?

— Українська радянська держава, коли хочеш знати! В статті 68 Конституції УРСР записано: «Українська Радянська Соціалістична Республіка — суверенна радянська соціалістична держава».

— Яке це має відношення до того, що ти вилежуєшся в оцих палатах?

— А таке, що ці палати збудовано не для мене, а для нашої держави, для її престижу. От приїдуть до нас з візитом президент Міттеран або прем’єр Маргарет Тетчер, і хтось з них занедужає. Куди накажеш їх класти? В обласну лікарню Імені Мечникова? Суверенна держава повинна мати і відповідні резиденції і належні лікувальні заклади.

— Однак лежить тут не Міттеран, а лежиш ти, селянський син! Як може один чоловік розлягатися на три кімнати та ще й вистогнувати при цьому, що вмирає! Негайно вставай, одягайся, клич свого Самотугу, берися за телефони і шаруди паперами, коли не вмієш робити нічого іншого!

— Ну, чого ж ти зі мною так? — заскімлив Марко. — Брат ти мені чи не брат? Під одним небом народилися, під одним богом ходимо.

— Згадав про бога! Бог один, а путі в кожного — свої…


* * *

Колись усі сиділи на місці, тільки князь зі своєю дружиною невтомно пересувався, рухався, мов човник у ткацькім верстаті. Тепер нова княгиня припнула Володимира до Києва, зате весь люд новим богом буде зрушений з місця, і вже не зупинить його ніяка сила, як не зупиниться ніколи сонце на небі. Я був, може, перший з вигнанців, яким судилося блукати віки цілі, та надто молодий був, щоб це збагнути, хоч, коли подумати, то молодість це вада тільки для одного чоловіка, а для землі цілої — сподівання. і може, давній дух княжих мандрів, здобичливості, збройних пригод замінювався пригодами духу, який несла нова віра і книжна мудрість? Та я не міг збагнути всього цього. і коли їхав шукати Назимку, то радів не для нового бога і не для княгині Анни, а для самого себе найперше, хоч мав би тужити, бо сам себе заганяв у безвихідь.

Княгиня Анна припнула великого князя Володимира до Києва, а я припнув себе не знати й до чого, приселившись до діда Плюти.

Дід Плюта не давав мені спочинку ні вдень, ні вночі. Не встигав я притулитися щокою до м’якого кожуха в постелі, як дід уже розштурхував мене і гнав, квапив у мороз, у сніг, у темряву. Риба, звір, птахи, боги. У діда Плюти повсюди були свої, сказати б, підручні боги, і не він був для них, а вони для нього, вони відзначалися терпеливою невичерпністю, тому дід міг творити з ними будь–що, не відаючи про руйнування святинь і не остерігаючись відплати. В наші лозові верші попадав дурнуватий соменок, і дід Плюта смикав його за вуса, показуючи мені, як він смикає за вуса бога води. Ми ламали в пущі дрова для вогнища, а дід казав мені, що то тріщать кістки бога лісів і пасовиськ. Я бив стрілами тяжких тетеруків, а дід Плюта ловив їх хитро напнутими перевісами і хвалився, що вловлює в ті перевіси не самих тільки зимових гладких птахів, а самого бога летючого вітру.

Я мовчав, не суперечив настирливому дідові, терпів його вихваляння і величання своїми богами і все — заради Назимки. Їхав до неї і сподівався бачити її щодня, бо життя тут тісне, зима загнала людей до хиж, а тварин до теплих хлівів, нікуди дітися, не сховаєшся в просторах, як повесні або влітку. Я годував, поїв, чистив свого коня, а сам не спускав ока з дідової криниці — коли ж прийде по воду Назимка? Люди вешталися зрання допізна, терлися між собою, як риби, всі знали одне одного, знали вже й мене і ніби забули, що я чужий, а Назимки не було й не було, не горіли зелені вогники її очей, не обпікали мене холодним аж до здригання в душі вогнем щастя.

Я злився на діда Плюту, чомусь важаючи, ніби то він ховає від мене Назимку, а що не знав, як йому дужче дошкулити, то став всіляко зневажати й принижувати всіх його богів, божків і боженят.

— Гей, діду! — глумився я. — На що здатні твої боги? Вони лиш знай сопуть та дишуть, як ви довбете їм ребра та випускаєте з них душі. А наш бог Ісус Христос сліпих робив зрячими, прокажених — чистими, врачував розслаблених, виганяв з людей злих бісів, повелівав вітрами, шествував сухими ногами по хвилях морських, навіть воскрешав мертвих — і все те люди бачили власними очима…

Дід Плюта слухав і мовчав.

Заохочений його мовчанням, я заливався, як соловейко в густому листі, не здогадуючись спитати діда, чого ж він мовчить. А дід Плюта мовби й не чуючи моєї мови, знай гнав мене то на річку, то в пущу, то в поле, і все йому було мало. Ми ловили рибу, били звіра дрібного й більшого, збирали ягоди й сухе зілля, вже дід ніби й упевнився в моїй молодій силі і в неабиякому сприті, набутому в княжій службі, та він далі ганяв мене до знемоги і бурмотів собі в обмерзлі вуса, що можна бути вдатним, та, бач, нездатним, і я, не насмілюючись хвалити себе самого, брався вихваляти свого нового бога. Сподівався я, що дасть мені дід Плюта перепочинок бодай на святки Калити, коли вибирають у селищі вечерничну хату, де є дівчина–невіста, і пані–матка вечерничої хати запрошує дівчат, щоб вони принесли по жменьці борошна і чарівної води з досхідної криниці і пекли корж–калиту з сонцем, місяцем і зорями, а також пампушки–балабушки, готували святкову вечерю: кишки з кашею, голубці з пшоном, капусту з грибами та рибою, узвар, — а тоді увечері прийдуть хлопці і стануть весільною піснею проситися у вечерничної матері:


Впустіть нас, впустіть,

Або нам відчиніть,

Про нас славонька йде,

Мороз зверху нас б’є,

Ми люди з дороги,

Та болять нас ноги,

Ми люди подорожні

Животи в нас порожні.


А Назимка з дівчатами відспіває:


Відчини, неню, ворота,

Поглянь, яка то голота,

Сховай мене, неню, в коморі,

Це гукнули бояри надворі.


І вже в хаті, сидячи верхи на обсмаленій коцюбі, підплигну вище за всіх і без рук, самими зубами (бо такий звичай) дістану підвішеного на червоній крайці під стелею намазаного медом, ясного, як сонце, коржа–калиту, відкушу шматочок і стану перваком–щасливцем, який рядить ворожінням і чаклуванням дівочим та й усім вечором, і крізь мене промовлятиме висока сила богів, а найперше: сила бога чистого кохання — долі.

Все було ніби й так, та не зовсім так, бо не в Горининій хаті відбувалися вечорниці Калити, і не Назимка впускала нас, і віск лили не на мою і Назимчину долю.

Та предки наші так мудро влаштували життя, що чоловік може жити надіями від одних святок до інших, і вже на зміну Калиті надходили радісні святки бога Корочуна, який вкорочує ніч та повертає кутю і вар своїм батькам і дідам, і Назимка принесе вечерю дідові Плюті, і вже тут я коли й не умкну її, то утримаю для розмови, а тоді з машкарниками водитиму по хатах козу, нарядившись, може, міхоношею, і заведу й до Горининої хати, і знов бачитиму Назимку і для неї та її матері виспівуватимемо й витанцьовуватимемо на щастя, добро і радість.


Ану, міхоношо, напни козі жили,

Щоб наша коза да поскакала!

Як пішла наша коза да на ножечках,

Да на рожечках — на коротеньких,

Да шукаючи, да питаючи,

Да питаючи хазяїна в домі.

Де коза ходить, там жито родить,

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито стогом…


І обсипав би я Назимку та її матір Горину не самою житом–пшеницею та всякою пашницею, а ще й диким маком–видюком, щоб усе плодилося та намножувалося, щоб коні іржали, корови мукали, вівці мекали, свині хрюкали, кури сокоріли, а ми з Назимкою щоб…

Дід Плюта, мовби вгадуючи мої думки, поспитав;

— А що, в Києві на Корочуна з козою ведмедя водять?

— Водять всяких звірів, ведмедя ж найперше, — зрадів я, — бо ведмідь — то князь. Він нічого не мовить, тільки водить лапами, гуде та зазирає навсібіч, щоб усе оглянути, запримітити та вгадати, що як ростиме, розвиватиметься і ущедрятиметься.

— Отож бач, — помугикав дід, — а ми собі водимо ведмедя з козою не заради княжого пильного ока, а для своєї сили, щоб не вкорочувалася. Не хотів би ж ти такого вкорочення?

— Ну!

— То й підемо з тобою на ведмедя, щоб була на Корочуна свіжа шкура.

— На ведмедя? Хочби ж восени, а то взимку! Сам князь такого не чинить.

— Ми не князі, ловимо звіра не для забави, а на потребу.

— Де ж знайдемо ведмедя? Хіба в лігві?

— В лігві й знайдемо.

— Викуримо його звідти чи як?

— Може, й викуримо, а може, й так розбудимо зі сплячки…

Все було не так, як треба. Князь ішов на великого звіра з цілою дружиною ловецькою, і всі кінно, піші були хіба що смерди довколишні, які наганяли звірів на княжі списи та стріли. До ведмедя чи до вепра князь приступав тільки з своїми помічними ловцями, а ми, отроки, дивилися на те здаля, бачили, як пускають звіреві кров, а самі спробувати не сміли.

А дід Плюта й не спитав, чи ходив я коли–небудь на ведмедя, чи виставляв свою молоду силу супроти тупої звірячої сили. Розштурхав за звичаєм удосвіта, показав, що брати з собою, наставив на мене свою широку спину: не відставай, ступай слід у слід! і не кінно, а пішо і без помочі, а тільки вдвох, хоч би ж узяти кого третього для певності і для надії. Та й чому безпремінно свіжа шкура для машкарників? Хіба не знайдеться десь завалящого ведмедна торішнього або позаторішнього?

Може, дідові Плюті ще було недосить випробовувати мій сприт і мою силу, то він хоче пересвідчитися ще і в моїй відвазі? Але закоханий нагадує ведмедя. Того, що більше бити, то він стає товщий, а закоханого чоловіка що з більшою силою відштовхують од коханої, то дужче він прикипає до неї серцем. Шугаючи в глибокому снігу слідом за дідом, я посміювався в молодий вус і подумки кепкував зі свого настирливого випробовувача: «Гей, діду Плюто, не на того напав! Не дам зламати себе, не поступлюся, не відступлю!»

Ми йшли мало не з порожніми руками. Ратища такі короткі, що ведмідь дістане тебе лапою, коли впрешся йому в груди, сокира за поясом, ніж за халявою, вірьовка на плечі — ото й усе. Дід не дозволив мені взяти навіть меча дружинницького.

— Не на печеніга йдеш, а на ведмедя, — буркнув невиразно.

Кресало з кременем і трутом я завжди ховав за пазухою — щоб не загубити і не намочити трута, коли провалишся крізь кригу або нашугаєшся в снігу, дід мав звичай тримати свій вогневий пристрій у шапці.

— А коли голова спітніє і трут зволожиться від поту? — поспитав я, вперше те побачивши.

— В мене голова завсігди суха. То тільки в дурних людей вона пітнява.

Відтоді я став з острахом стежити за своєю головою: чи не дурний? Бо коли поглянути, як я ведуся з цим настирливим дідом, то така думка мимоволі зринає. Бути княжим огнищанином, сидіти за княжим столом з срібною ложкою, зневажати всяку роботу, властиву тільки рабам, смердам, чорній кістці, — і тепер добровільно нагнути шию, як віл під обух, стати чорноробом, водоносом, марним нестямою і просмердітися від знемоги потом, як його онучі, —і гай, гай, Сміянку! Ще зовсім недавно ходив ти з князем в походи далекі й близькі, сила наша ломила все на своїй путі, лишали ми по собі ікров і вогонь, смерть і спустошення і верталися до Києва вдоволені, впевнені й веселі. Де ми жили насправді — у Києві, оточеному валом і городнями, чи в полі, де все росте, плодоносить і живить? Князеві треба було не тільки влади, а й величі, і ми шукали йому величі і в городах, і а полі, і в пущах, і на ріках, і що величніший був князь, то ми почувалися вільнішими. Тепер же виходило, що я сам ускочив у неволю, як риба в вершу, і навіть мій кінь не поспівчуває мені, бо дід Плюта і коня не велить брати з собою. Що ж зі мною насправді діється?

— Вже знаєш, діду, лігво чи ще шукатимемо його в пущі, як вчорашній день? — погукав я в дідову спину.

Дід Плюта не дуже переймався моїм невдоволенням.

— Щастя шукай, а в могилу лягай! — насмішкувато вихекав він з сипкого снігу.

Бачити б мені серед білих снігів і сивого морозу гнучку, як стебло, Назимку, а тут метлялася перед очима широка дідова спина в брудному кожушку, з дірок якого стирчали чорні космахи вовни, та погрозливе ратище з дідового плеча мало не штрикає тобі в лице. і моє ратище з якогось темного вузлуватого дерева гнітить плече, мов камінне, ладен би пожбурити його в замет, та тільки з чим же зостанешся тоді перед чорним звіром? Було б ловців кількоро, то заломили б ведмедя в лігві, заклали перехресним пакіллям, не дали вискочити на волю і тоді легко б здолали хоч і найдужчого бурмаку. А так — надія не знати й на що. Хіба на цього дивного смерда, біля якого і я з вільного дружинника стаю мовби смердом?

Коли йдеш, то довго, а доходиш, то вже ніби й швидко.

На зимівлю медоїд облаштувався під корінням старої великої сосни, зваленої вітром в горобину ніч на краю тісної галяви, обставленої ще старішими соснами і дубами, в дуплах яких, мабуть, можна було знайти чимало бортей з густим медом, припасеним бджолами до нових квітів. Вивернуті з багатовікового ложа могутні пальці–відростки товстелезного стовбура, буре лахміття порваного страшною силою смерті коріння, здиблене півкружжя земляної нори з грубим шаром соснової глиці, з переплетеною густою сіттю трав’яних коренів темною мервою і затужавілими пісковими грудомахами утворили просторе шатро, захищене з трьох сторін, а з четвертої, вільної на всю довгу зиму, надійно запечатане, як щільники воском, тугим снігом, під яким десь міцно спав, видивляючись на свої золоті бджолині сни, той, кого ми шукали.

— Стриб–постриб та вже й тут! — звеселено гукнув дід Плюта, вигрібаючи ратищем у глибокім снігу, як веслом у воді. — Ось тобі, хлопче, й лігво! А де лігво, там і ведмідь, а де ведмідь, там і шкура.

Я мало не замахав з переляку на діда: тихше, звіра сполохаєм! А його ж і треба було сполохати, для цього плуганилися сюди по річковій кризі, сніговою цілиною, крізь чіпкі чагарі і зачаєні гущавини. Дід Плюта чи й зауважив мій переляк, для нього тепер був тільки звір, здобич, а все інше чи й було, не давши мені знаку, він обтоптав ведмеже лігво туди й назад, знайшов на чистім снігу потемніле кружало, яке надихав знизу звір, поманив мене, може, щоб успокоїти мою вперту голову, тоді сказав:

— Ти, Сміянку, відійди он туди за коріння, а я розбуркаю стервеника ратищем. Як він вистрибне, то пильнуй і запомагай!

— А коли спатиме? — по–дурному спитав я.

— Поспиш, як по ребрах ратищем проскородять!

— А коли тут глибоко снігу? — не відступав я.

— Глибоко для дурного ума, та не для мого ратища!

Я відступив убік, став, де сказано дідом, де ні потреби, ні небезпеки, а дід Плюта наосліп крізь товщу снігу розштурхував спанька, як розштурхував щодосвіта мене на теплій кожуховій постелі. Сонце вже кідбилося і з–понад дерев пригрівало галявину, розганяючи мороз. Я підставив під його проміння спину, заплющив од приємності очі, потріщав кістками й сухожиллями, пробуючи молоду силу, а коли глянув на світ божий, коло мене стояв ведмідь. Звір стояв переді мною так, ніби тут і був. Ведмідь любить стояти на задніх лапах. Ведмідь лю… Він не стояв, а йшов на мене, безшелесно сунувся, ніби плив у маренні, в маячні, в погибелі. Він не бурчав невдоволено, коли його потривожено в лігві, не ревів, не рикав і вихопився з нагрітого кубла не там, де його ждали, не на того, хто розтривожив його сон, а в місці несподіваному, неспогаданому, неможливому. Як і коли він зміг перестрибнути аж сюди?

Від несподіванки й страху я осліп і не бачив уже ведмедя, не бачив, як він напливає на мене, як наставляє передні лапи, може, він уже й ревів, та я оглух і не чув навіть власного крику, мабуть, оповила мене тяжка хмара звірячого смороду, та я не відчував її, бо мені відібрало віддих і забило памороки. Невміло борюкався я з гунадзуватим ратищем і не міг дати йому ради. Ще міг би вихопити з–за пояса сокиру і розвалити череп, та нездатен був одчепитися від ратища.

Пропад! Пропад! Не був зготовлений я для справжнього чоловічого діла, неповоротка душа моя і розум неповороткий, а з ними й тіло. Дикий звір, ще й не прочунявшись як слід, гострим нюхом своїм вичув мою ламливу силу і вдарився не туди, куди мав би вдаритися і натрапити на зготовленого діда Плюту, а в той бік, де ніхто його не сподівався, і, хоч я мимоволі опинився на путі у ведмедя, для нього це було пусте місце і знав він це краще за мене, мовби й народившись з цим недовідомим знанням у своїй потужній волохатій туші.

Та коли товстелезна волохата лапа з страшними кігтями вже замірилася на мою голову чи на мої груди під розхристаним дружинницьким кожушком, в тісний проміжок між мною і ведмедем проринуло темне й волохате, грубо відтурило мене назад, хекнуло, крекнуло, навалилося на звіра, і той мовби аж злетів угору, а тоді тяжко присів, заревів і з грудей його вдарила густа чорна кров. А може, то мені почорніло в очах, бо вже за мить ведмежа кров стала ясночервоною і гарячими бризками летіла на діда Плюту, який, проскочивши між мною і звіром, вгородив йому в груди своє ратище, долітала навіть до мене, я відчував її на своїх щоках, але нездатен був підняти руку і тернути рукавицею, бо ще й досі з жахом дивився на страшну ведмежу лапу, яка, не діставши до мене, впала на міцне дідове ратище і страшні кігті, ослизаючись на вичовганому дереві, заклацали, ніби залізні.

— В горло його! — гукнув дід Плюта. — В горлянку!

Я викинув поперед себе своє криве ратище і вперся ведмедеві в горло, пробиваючи товсту шкіру, гортань, ламаючи кістки шиї, випускаючи з лютого звіра не саму кров, а й дух, за яким повинен був відлетіти безслідно і мій страх перед цим чудовиськом.

— Пильнуй! — застережливо крикнув дід Плюта. Ведмідь хилився наперед, падав на нас і був такий важезний, що втримати ми б його не змогли. Дід Плюта вирвав з ведмежих грудей своє ратище, грубо штовхнув мене плечем, примусивши зробити те саме, ми разом одлетіли вбік, звільняючи місце, на яке шелеснув убитий звір.

— Казав же я, запоможеш мені вдатно, а й запоміг! — вдоволено промовив дід Плюта, споглядаючи на мене приязним оком, а я тільки мовчки подивувався, бо ніяк не міг згадати, коли ж він казав таке, бо досі тільки ганив мене, дорікав за невмілість і незграбність, бурчав і сопів невдоволено.

Та ось перед нами на снігу громадився величезний убитий звір, і всі незгоди забувалися перед такою здобиччю. Дід тільки промуркотів собі в вуса: «Шкуру всю зрешетили, на тому й кінець».

З сухих соснових гілок ми витесали два здоровенні полозки, звалили на них тушу, випустивши з неї перед тим тельбухи, щоб трохи полегшала, прив’язали міцно і потягли саморобні сани по своїх слідах у снігу назад, до селища за непробивним дубовим частоколом.

Я впрігся в поворози, дід Плюта підпихав ззаду ратищам, широка його спина тепер не вигойдувалася перед моїми очима і не відганяла приємних думок, що снувалися в моїй уяві, мов золоті ниті.

Я знову був на тій тісній галяві лісовій, але не в мороз і сніг, а влітку, серед трав і квітів, і не з остогидлим засмердженим дідом Плютою, а з Назимкою, такою, як бачив її востаннє в Києві: в білій просторій сорочці, переперезаній срібним вузьким паском на тонкому стану, широкі рукави на зап’ястях притримуються срібними наручами, розпущене волосся закриває всю спину, від зелених очей блиск і сяйво дужчі, ніж від вінця на голові в княгині Володимирової. і Назимка не втікає від мене, а горнеться до мого плеча, шукає прихистку й захисту, бо йде на нас лютий звір, чалапкає чеверного по ні|жних квітах, рве залізними кігтями зелені стебла, міриться на гнучке тіло дівчини, чорно рикає на мене. «Захисти! Порятуй!» — шепоте Назимка, і я не кидаюся на ведмедя з ратищем або з мечем, а грабастаю його голими руками, обезвладнюю і злагіднюю аж так, що він покірливо підставляє розлогу свою спину, я всадовлюю на нього Назимку і велю катати по квітах і травах, і коли обережним перевальцем ведмідь віддаляється від мене, здається мені, що у Назимки на золотому волоссі золотий вінець, ніби в княгині Анни.

Не було втриму моїй молодій уяві, я охоче плавав у витворюваному нею розвогненому морі блиску й радості, геть забувши про все похмуре й лихе на світі,

А воно вже чигало на нас, ховаючись у сліпучому паланні призахідного сонця.

Ні в малому, ні у великому прокопі, крізь які ми виходили з селища і поверталися назад, ніхто нам не зустрівся, ніхто не ждав нас, щоб помогти, ніхто не стрічав зі здобиччю, всі дорослі й малі, чоловіки й жінки мовчки тиснулися внизу біля брами, мовчання над селищем нависло якесь гнітюче й загрозливе, тільки мій кінь, схований за дідовими човнами, час од часу тривожно іржав, і гостре його іржання мовби відлунювалося десь за дубовим частоколом пронизливими і ще тривожнішими згуками.

Не подбавши навіть про те, щоб сховати ведмежу тушу від собак, ми з дідом Плютою мерщій подалися туди, де всі, перед нами мовчки розступилися, підпустили нас до прозирки в брамі, і вийшло якось, що я перший опинився біля неї і глянув униз, до підошви горба, де кінчався незаймано чистий сніговий схил і золотилася міцними високими стовбурами поблизька пуща.

На краю пущі, в золотій її стіні, червоніла так добре мені знаними щитами невелика, але міцно збита — чоловік до чоловіка, кінь до коня, — кінна дружина, виблискувала круглими шоломами, їжачилася гострими списами, стояла незрушно, але не понуро, а мовби весело, і мені навіть здалося, ніби я звідси виразно бачу на щитах різьблені квіти й трави, плоди, звірів, отроків і богів.

Попереду дружини, на темному високому коні, під вузеньким стягом, але не червоним князівським, а золотно–білим (ніби Назимка з моєї уяви в білому серед золотистих квітів!), широкогрудо, без похмурості, у веселощах від сили й могуття, — не хтось інший, а мій старший брат Несміян, або ж Марко, як тепер звався по–ромейськи, і вже не старший дружинник, а воєвода, возвеличений і вознесений над усіма. Завіщо ж?

Брат був великоголовий, з широким тілом, яке заступало мені половину дружини. Невже такі всі ми, Сміяни–Несміяни?

Я зрадів, що знов бачу брата, ще більше зрадів, що він уже воєвода і, мабуть, прибув мені на запомогу, в радощах своїх я вже готовий був гукнути Маркові, що ось же я тут, нікуди не подівся, прибув, куди звелено, не забув про високе веління, та брат випередив мене, могутньо загудів знизу, аж в борах відлунилося:

— Гей, Миколаю, безславний брате Сміянку! Чом забув княже веління? Чом не подаєш ні знаку, ні згуку? Пригрівся біля дівочої цицьки, став невістюхом, слабодухом? Брат твій прийшов на Запомогу! Чом мовчиш? Озвися!

Мертво мовчали позад мене всі плютяни. Ждали, що я вчиню, чи подам голос, чи відступлюся від них, так і зоставшись чужим тут і ворожим, готовим до відступництва?

Прозирка в брамі була маленька — тільки стрілу просунути, — крикнеш крізь неї, ніхто й не розбере, звідки вилітає голос. Засувалася вона зсередини грубим дубовим брусом. Я ще раз глянув крізь вічко на свого брата–воєводу, тоді кинув погляд через плече. Позад мене стояв дід Плюта, біля нього була Назимка і її мати. Назимка насмішкувато кривила повні червоні губи.

Я засунув прозирку брусом.

Брат прийшов сюди не з любові до мене, а з ненависті, бо прийшов не сам, а присланий, може, й не княгинею, як я, самим князем, бо вже Несміян не простий дружинник, а воєвода і тепер, вислужуючись перед князем і княгинею, готов утопити рідного брата в ложці води. Моя ж любов була ось тут, по цей бік брами, і хто б став мені дорікати за те, що хочу бути вірний своїй справжній любові? Звісно ж, брат знав, що я тут, нікуди не подівся, бо кінь мій іржав та іржав, тонко, зривисто, ніби сипав тонким льодком понад частоколом, і дружинницькі коні відповідали йому, мовби прикликаючи до свого гурту. Але я не озвався до Несміяна–Марка, не подав голосу, і тим було сказано без слів, що душа моя не з ним, а тут, ось з цими людьми, які досі були чужі, а тепер стануть своїми.

Назимка підійшла до мене, тихо сказала:

— Поможеш нам з матір’ю.

Я нічого не міг збагнути.

— Хіба не знаєш? — здивувалася вона. — Як стемніє, втікаємо.

— Всі?

— Хочеш — зоставайся. Спалять тебе тут, як і все.

— Хіба палитимуть?

— Не відчинимо брами до ночі — підпалять. Вже он роблять примет біля частоколу, тягнуть хмиз, паліччя, сухостій з бору.

— Куди ж утікати?

— В пущу. Поведе дід Плюта.

Я мало не сказав, як бачив її всю в білому на чорному ведмеді в золотому полі ніжноцвіту. Та тепер збудеться. Хоч і не серед золотих квітів і не в тонкому білому вбранні, а по глибоких снігах, закутану в товсті кожухи, везтиму я Назимку, всадовивши на ведмежу тушу, хоч і на край світу!

Молодий я тоді був і дурний і ще не відав, що мене жде попереду.

Крізь великий прокоп плютяни вийшли в холодну темряву під далекі кручі дніпровські, винесли хто що здужав, вивели трохи домашньої живності, позоставивши в селищі всіх собак і мого коня.

Розпачливо вили нещасні пси під дике стуготіння вогню, що пожирав непробивний частокіл, жалібно іржав мій кінь на припоні, скаржачись на мою жорстокість, а жорстоким був не я, а мій старший брат Несміян, який палив не тільки мого коня, а й мене, свою рідну кров, і не знав ні жалю, ні вагання. Ми вже будемо далеко в пущах, коли стане мій брат на попелищі і погляне на те, що скоїв. Що ж здобув вогнем і жорстокістю? Купу попелу і обгорілі кістки? Воістину, як сказано в писанні, про яке мені дано буде довідатися лише згодом: «Що за користь людині, коли здобуде весь світ, а занапастить душу свою?» (Марк, 8, 36).

Не було Щедрого Вечора в плютян. і ми з дідом Плютою даремно старалися, впольовуючи ведмедя на святки. Щоправда, м’ясо знадобилося в нашій нужді, а сиру шкуру ще треба було висушувати біля вогнищ, які ми палили вдень і вночі, самі зігріваючись біля них і прогріваючи замерзлу на камінь землю, щоб легше було довбати її для нових наших жител. З теплих прихистків вигнано нас на лютий мороз, і ми заривалися тепер у землю, мов звірі, видовбували нори, прикривалися ялиновим і сосновим гіллям, допоки спорудимо якісь землянки, де вдасться зберегти тепло і людський дух.

Старе й мале запекло довбали холодну землю, і я довбав разом з усіма, а може й поперед усіх, усі гірко плакали за втраченим життям і співали на нові надії, і я хоч і не плакав з ними, зате співав з вірою і ублаганнями:


Щоб у полі — врожайно,

Ой, Даждьбоже!

На току буйно, в пасіці — рійно,

Ой, Даждьбоже!

У дворі збройно, в коморі — повно,

Ой, Даждьбоже!

А в домі склінно на челядоньку,

Ой, Даждьбоже!

На дворі щастя на худібоньку,

Ой, Даждьбоже!

На худібоньку рогатую та ще й дрібную,

Ой, Даждьбоже!

Хай же вам буде бог у дорозі,

Ой, Даждьбоже!

На кожнім броді, на перевозі,

Ой, Даждьбоже!

Ми вас віншуєм щастям–здоров’ям,

Ой, Даждьбоже!


Приречені на спаленизну, ми, хоч і порятувалися, були холодні й голодні, в плачах, скорботі й знемозі заривалися в байдужу землю, щоб знайти бодай тимчасовий прихисток, самі вперто жили надіями і, ридаючи, все ж виспівували:


Ой, опустились в глибоке море,

В глибокеє море, на самеє дно,

Винесли звідти три пожитоньки.

Перший пожиток — озимеє жито,

Озиме жито людям на хлібець.

Другий пожиток — світлу водичку,

Світлу водичку та й на земельку.

Третій пожиток — зелену траву,

Зелену траву для худібоньки…


Я вже давно забув про княжі пива–меди, про мідні столи, золоті й срібні ложки, не був я вільним і веселим огнищанином княжим і не згадував про те, бо добровільно, без примусу, може, й з якоюсь дивною радістю став смердом, заволохатілим, зачучверілим, мовби й навіки закопаним у землю, та то лиш моє тіло, а душу свою я оберігав всіляко, не давав забруднитися, підіймав її над своєю недолею, і душа моя в незлагодах того нещасного Щедрого Вечора вперто і дзвінко виспівувала:


Ой, рясна–красна

Калина в лузі,

Ой, Даждьбоже!

А ще найкраща

Назимка в батька,

Ой, Даждьбоже!

По воду йшла,

Як зоря сіяла,

Ой, Даждьбоже!

З водою йшла,

Як бджілка гула,

Ой, Даждьбоже!..


Хоч як безнадійно виснажував мене дід Плюта, я все ж зміг здолати його бодай раз і вислизнув з хижі, щоб опинитися біля криниці, коли беруть з неї першу воду. Вірив я, що Назимка буде серед тих жінок і дівчат, і віра моя справдилася, я приспів саме тоді, як Назимка опустила тяжке дерев’яне відро в криницю і перехиляла його, щоб зачерпнути повне, ось нагода виказати свій сприт, своє вміння і свою силу — я лагідно відтрутив дівчину плечем, набрав повне відро, видобув його з криниці, відчепив од поворозу і мовчки поніс поперед Назимки. Вона йшла позаду зовсім нечутно, але я знав, що вона ось тут, і неголосно сказав:

— Уникаєш мене, а я ж приїхав до тебе.

— До мене чи по мене? — насмішкувато поспитала вона.

— А коли й по тебе — то що? Згадай Київ і поглянь довкола. Що побачиш? Там життя — тут нидіння.

— Приїхав, щоб сказати мені про це?

— Може, й для цього.

— Коли б же сам, а то присланий.

— Звідки знаєш?

— Здогадалася.

— і не поїдеш зі мною?

— Навіщо? Ти звик блукати слідом за своїм князем, а я стережу вогнище і палю лучиво, і мені любо так. Вже мені не перемінитися.

— і ради мене? А я б за тебе готов світ оддати!

— Не оддав же. Та й не треба мені. Я геть мала для світу.

— Аби ти тільки знала, яка ти! Заступаєш мені все суще, землю, небо, хмари і сонце, теплі дощі й пташині переспіви… О, боги наші предковічні, чому не поможете мені знайти слів!

— Слова не поможуть! — засміялася вона, відбираючи в мене відро з водою. — Нащо слова, коли треба жити?

Вона не знала, що новий мій бог — всуціль із слів, бо слова помагають людині жити. Щоправда, новий бог принесе слова, які перекалічать наше життя на віки цілі, і слова ті; «гріх, провина», та ми тоді ще тішилися блаженством незнання і раділи всім словам, як діти. Я не забував нового бога не так з вірності, як з молодечої впертості, і що тяжче мені доводилося, то частіш я хрестився, дивуючи діда Плюту, а падаючи в постіль, виснажений, скімлення в кожній жилочці, все ж знаходив силу, щоб пробурмотіти нічну молитву, якої навчив мене мій брат Несміян: «Отче наш іже єси на небесах да святиться ім’я твоє да пріідет царствіє твоє да будет воля твоя яко на небесі і на землі хліб наш насущний даждь нам днесь і остави нам долги наші яко же і ми оставляєм должником нашим і не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукавого».

Дід слухав і чудувався:

— Що то за мова?

— Молитва.

— Навіщо?

— Щоб злагіднити бога.

— Богів треба бити, щоб вони нас злагіднювали.

— Ваших, може, й треба, а до мого — тільки молитися.

— Ще не забув нового бога?

— Чоловік не пес, щоб бігати від одного двору до другого.

— Вже ж побіг раз.

— Тепер не побіжу.

Він був надто суворий, щоб когось хвалити, та на його похмурому від вічних клопотів лиці, здавалося мені, мовби просвічується ледь помітна іскорка. Може, для мене та іскорка?

Нова віра рветься витіснити з серця віру давню, але людина легко і просто не піддається, вона починає жити розполовинено, вклоняється богові новому, не забуваючи й про старих, і згодом ця боротьба кінчається тим, що дві великі сили мовби взаємно знищуються, людина стає вільною від них, але з порожнечею в душі, а без бога в душі скільки можна прожити?

Через багато днів дід Плюта сказав мені:

— Тепер я знаю, навіщо ти щодня повторюєш свої дивні слова.

Нужда й недоля збила всіх плютян у твердий клубок, вже тепер і я зрання до ночі був біля Назимки, то їй у помочі, то вона моєю помічницею, ми розповзалися по своїх убогих землянках тільки на короткий сон, а тоді знов були вкупі, дід Плюта втрачав свою владу наді мною, я слухав його майже зневажливо.

— Що ж ти знаєш, діду?

— Наші боги живуть у безднах, видом чорні, крилаті, з хвостами, вони літають під небо, слухають вашого бога і бачать, що то самі слова, від яких простому чоловіку — ніякого пожитку.

— Який же пожиток од ваших богів?

— Твій бог один, а наших багато. Твій на небі, а наші на землі. В кожній діброві, в кожнім гаю, на галявинах, біля струмків і озер, на пустищах і в полі, біля диму і колодязя. Твій бог, казав ти, пожертвував собою за людей, тепер він вимагатиме відплати за цю пожертву і буде жорстокий і невблаганний. А наші боги добрі, слухняні, мовчазні, покірливі. Не ми їм, а вони нам служать. Ми посилаємо своїх богів за здобиччю, за врожаєм, за погодою, за добром і щастям. А твій бог сам сидить на небі, а посилає людей, жене їх немилосердно по всіх усюдах, і не буде клаптя землі, де б він не утвердив своєї всемогутньої влади. Тому душі ваші спершу вкоротяться, тоді змізерніють, звинуться, як береста на вогні, і звугліють. А наші душі, як усміх дитяти, зостануться чисті, радісні і повні соків життя.

Я міг посміятися з діда. Допоки він випробовував мій сприт на ловах, здобичництві й нестомах, я відчував свій ущербок майже у всьому, коли ж довелося вгрібатися в землю, рятуючи дітей і жінок од лютого морозу, і моя молода сила перевищила дідову знемогу, я міг зверхньо споглянути і на самого діда Плюту, і на його богів.

— Кажеш, діду, ваші боги не женуть нікуди людей, не посилають, не переслідують. Та вони й не захищають їх! А наш бог і захищає і спасає людей. Для того й прийняв смерть, а тоді знову вернувся у світ.

— Чом же не порятував тебе твій бог від пожоги, яку вчинив твій брат? — спитав дід Плюта, і сам відповів: — Бо ти був неслухняний. Ми не присягаємо своїм богам, і ми всі — вільні. Ви ж попихачі в свого бога. А хто стане попихачем у бога, буде попихачем і в людей.

Ще недавно мовчав дід Плюта, коли я вихваляв свого бога, тепер мовчав я. Попихач? Згода. Залюбки стану попихачем, коли погоничем моїм буде Назимка.

Холодна, але яка ж прекрасна! Схожа на тонкі золотисті снігові «хвости», які несе над засніженим полем морозний вітер під зимовим сонцем. Вона — мов оте таємниче київське причастя під темноокими іконами, золотими лампадками, трепетом і захватом, і зима для неї ніби без печалей і лиха, бо й породжена Назимка заметілями, завірюхами, хурделицями, — летить, погрожує, лякає, але й кличе.

Весна барилася, і нам було тяжко, а дід Плюта вже вів мову про повернення до спаленизни над Дніпром, бо там і попіл під снігом дорогий і рідний.

— Чи не краще обживатися тут, біля Рудого струмка? — обережно поспитав я.

— Те місце заповідано нам предками.

— Ставити новий частокіл — це ж яка мука! А поставимо, знов присунеться хтось збройний і попалить.

— А ми знов городитимемо! На моїм віку це вже третя пожога. Палили дикі печеніги, палила княгиня Ольга, тепер, бач, Володимир.

— Не Володимир. Мого брата, з усього видно, послала, як і мене, княгиня, ромейська царівна. Мерзне вона в Києві тілом і душею, от і телесуеться.

Звідси не видко, хто посилав. Бачимо лиш вогонь, який нас спалює. А нам треба жити. Ось зійдуть сніги, йтиму в пущу значити дуби для частоколу.

— Навчиш і мене вибирати дерево.

— Нащо воно тобі?

— Коли ж ще спалять, то доведеться й мені отак…

— Хочеш зостатися з нами і бути смердом довіку?

— Вже зостався. Де тіло, там і душа, душі ж у всіх однакові: і в князя, і в дружинника, і в смерда.

Казав так, а сам уже давно збагнув, що душа не може без тіла. Безплотна — вона чиста і, може, прекрасна, але й нежива. Оживаючи, страждає, роздирається спокусами і гріховними бажаннями, та, може, це і є життя?

Я носив для Назимки і її матері воду з Рудого струмка, рубав дрова, добував дичину, готов був спати на морозі перед порогом їхньої землянки, виритої моїми ж руками, тепер щодня ми з Назимкою перемовлялися хоч кількома словами, та й то вже була радість для мене; закутана в кожуха, дівчина світилася до мене тільки вузьким клинчиком лиця і зеленими очима, але здавалося, що більшого щастя не може й бути для смертного чоловіка.

Пригрівало сонце, земля і пуща звільнялися від снігів, ріка і ручаї — від криги, молоді бруньки народжувалися на деревах, повітря шумувало, мов зелене пиво, люди скидали з себе тяжку зимову одіж і ставали легкими, зграбними і довірливо–приступнішими. Я вжахнувся, побачивши, як Назимка босоніж пробігла по ще не відталій землі до Рудого струмка.

— Навіжена! Що ти робиш?

А сам не міг відірвати погляду від тих молодих ніг, коли ж наздогнав Назимку і вхопив за руку, щоб затримати дівчину, вернути в тепло, якась незнана сила, мов небесний грім, вдарила мене, і я безпорадно закляк на місці, а мерзла земля обпікала тепер не Назимчині босі ноги, а мої взуті.

Назимка глянула на мене мовчки з своєю звичною зухвалістю, але руки не відняла. Руки з’єднували нас між собою і з усім світом, переплетені пальці були — мов переплетені долі.

— Назимко! — прошепотів я. — Наз…

— Чого тобі? — ледь розхилила вона уста в усміхові.

Туга моя була безмежна і нестерпна. Прийнявши нового бога, я втратив був найдорожче: свою любов. Не знав тоді, що нова віра, як новий нашийник собаці: тримає міцніше за старий — не зринеш. Цілі віки під знаком нової віри, а чи поможе вона відшукати істину? Може, істина відкривається тільки жінкам, які стоять біля брам життя, а ми приречені жити, як розгублена невіста на оглядинах: одне око далеко бачить, а друге близько, і обоє дивляться в різні боки. Душа не може без бога, а коли жінка і є тим богом? Ніхто не знає. Любов летить над землею на ангельських крилах, а ми лишаємося на землі навіки. Стоїмо на ній, вгрузаємо обома ногами, і ніхто й ніщо не відірве нас од неї. Та й навіщо?

Треба було б сказати Назимці, як я її люблю, як замінила вона мені всіх богів, лягти їй під босі ноги, щоб не обпікала її мерзла земля, а я сказав зовсім не те:

— Вже дід Плюта навчив мене вибирати дуби на частокіл і значити їх. Підеш зі мною до пущі поглянути?

— Діждусь Купала! — сказала вона.

— Далеко ж як!

— Хіба я не близько?

І блиснула на мене очима, а очі — мов зелені свічі між густих ялин.


Ой, вербо, вербице,

Час тобі, вербице, розвиватися…


Чи нам треба було ждати Купала?

То в Києві, городах, селищах, де людей тьми цілі, де люди шукають одне одного, мов сонні або сліпі, де треба вибирати, приворожувати, копати тирлич–зілля, варити його, примовляти чарівні слова: «Тирлич–тирлич! Ти до моєї доні дев’ять хлопців поклич, з дев’ятьох — вісім, з восьми — сім, з двох — одного, — то їй суджений, нерозгуджений».

А тут ми були одне для одного, ось я для Назимки, а ось Назимка для мене, і немає більше нічого, ні людей, ні богів, ні вищих сил, бо всі вищі сили — в нас самих, в наших молодих тілах і молодих душах.

Ми пішли до пущі, не змовляючись. Я підстеріг Назимку, як вона збирала квіти, а вона дала підстерегти себе. Мовби вгадавши моє затаєне бажання, Назимка була в широкій білій сорочці, боса, з розпущеним волоссям, легка і летюча, а на мені за зиму вже давно все зітліло, і тепер я був напівголий, з тілом хоч і міцним, як залізо, але вимученим і осхлим на вигляд. її ж тіло під широкою білою сорочкою було безбереге, як ріка в повінь.

— Подивишся на мої дуби? — спитав я пошепки. Вона звела на мене злукавлені очі і не відповіла.

— Візьму тебе за руку, щоб не загубилася в гущавині.

Знов вона не відповіла, але й руки не відібрала у мене. Сонце впало на мене, наповнило мої зіниці, голову, переповнило мене всього, і вже не червоне кружало з ранкового неба, не золота призахідна куля, що спускається на ліси, а вогняно–рожевий плід пожадання, крилата палаюча колісниця, що підхоплює тебе і несе в безвість.

Хто кого вів? Хто кого звіз?

Мої юні вуса і лоскіт її пречистої шкіри від моїх доторків.

Хто кого лоскотав?

Тут була таємнича поплутаність лісових стежок, поле і ріка, шум морських хвиль і клекіт битви, все, що я пізнав, чого зазнав, все злилося в цих м’яких сильних губах, які впокорили мій буйний дух, позбавили свободи і водночас наповнили її справжнім безміром.

І звуки лісу, переспіви невидимих птахів, тонкі передзвони комах, шелест листя, потріскування зеленої глиці під сонцем, печальне зітхання землі під могутнім корінням дубів — все вливалося в мене повільною силою солодкого ждання перед ще повільнішою радістю, яка наближалася до мене.

Волосся її лилося золотими потоками. Зухвалі груди бринькали від самого погляду на їхню цнотливість. Тіло біліло, мов пшеничний хліб.

Зелений світ гойдався перед нашими очима, ласкавими хвилями лягав на наші тіла, ніжно гладив їх, переливав свою затаєну велику пристрасть у наші молоді душі, в наше трепетання і падіння у вогняні обійми древньої богині любові Приї, у вологі прірви, в безвість, в ніщо, без надії на вороття, на спасіння.

Вічне жадання — болісне, невідворотне, гнітюче — зазирнути всередину власного тіла, вивернути себе навзнак, побачити таємницю живого, хіба не це притягує тебе до жіночого, примушує знову й знову занурюватися в нього, кидає в звабу і отхлань ніжного, невловимого, майже несутнього, як пахощі й барви нічної квітки, її сором’язливо розхилених пелюсток і вічної незбагненності глибин.

— Я заміню тобі всіх богів!

Сказала вона це чи не сказала? і шепіт, і мовчання, а тоді захват і безмовна обітниця, зайва, геть непотрібна, бо й що боги, що все на світі перед цим буйним тілом і ще буйнішою душею з її чистотою, праведністю і небесною довірливістю!


* * *

Ми народимо дітей і житимемо тисячу літ.


* * *

Старший мій брат Несміян, вважаючи, що спалив мене разом з усіма невпокореними плютянами, вжахнувся содіяного і пішов у чорноризці замолювати страшний гріх перед милосердним богом.

А коли б знав, що не спалив мене, що я живий і став смердом, то скривився б зневажливо чи помолився за мою грішну душу? А може, позаздрив би моїй невпокореності, бо краще бути голодним горобцем під холодною стріхою, ніж райською пташкою в золотій клітці.

Він надяг чорну рясу і чорний куколь на знак вічної жалоби перед недосконалістю світу, і все відтоді мало бути чорне довкола нього і перед його очима, хіба що тьмаво біліли при свічках харатьї літописів, у які він заносив важливі події в житті Києва і князя. Запише він про війну Володимира з печенігами і про білгородський кисіль, а тоді цілих сімнадцять літ будуть пустими і «ничто же бысть», тільки значитимуться смертями жон Володимирових — Рогніди, Мальфріди, а тоді й царгородської Анни, щоб насамкінець все завершилося смертю самого князя.

Може, й згодом брат мій Марко, живучи віки, як і я, впише в нові книги слова з тих давніх літ, про які вже ні знання, ні згадки, знов про те, чого ми зазнали з своїм великим князем: «Анна содействовала к утверждению мысли о постоянном местопребывании князя, о водворении и установлении, Владимир теперь жил в Киеве, не думая о походах, дух норманский, дух движения, через сто двадцать лет после Рюрика, в четвертом колене, родившемся на Руси, стихнул и сам по себе».


* * *

Відтоді наші володарі й повелителі сидітимуть камінно і коли й не в Києві, то в Москві.


* * *

Молодший мій брат Марко, хоч теж у чорному, вже давно нічого не пише, бо пишуть йому помічники, або ті, кого в Америці звуть «спічрайтери». Чорні в нього не костюми (він рідко й не дуже охоче їх надягає), а машини, на яких його возять, мов каліку. Всі його машини: «Волги», «Чайки», броньовані ЗІЛи — неодмінно чорного кольору, і він сам не знає, чому це так, як не знає й того, чому цілий мільйон начальників і начальничків, здорових, повних сили чоловіків, возять у машинах, мов калік, так ніби вони нездатні навчитися немудрого водійського вміння. Державою якось керують, а звичайною машиною на чотирьох колесах — не вміють.

Я питав Марка:

— Ти мені скажи: чому тебе повинні возити неодмінно в чорних машинах?

— В чорних! Не помітив.

— Не придурюйся! Тепер, може, й справді не звертаєш уваги, а коли з комсомольців перестрибував у партійні керівнички, про що мріяв? Про різнокольорові телефони і про чорну машину?

— Це несуттєво. Ти завжди чіпляєшся до дрібниць. Положено — от і все. Держава ми чи ні? А в державі повинен бути порядок. Поки молодший був, я теж, як оце ти… їздив по областях, ну, там само собою зрозуміло… Але от поїхав по районах, зовсім недалечко від Києва. Богуслав, Тараща… Ну, передові господарства, зустріч з активом, обід — все як слід. А тоді ведуть мене — закритий кінозал для начальства. Який закритий, де, від кого? В маленькому райцентрі, де знають усіх собак, не те що начальників? Ну, я там сказав усе, що думав, а в Києві здійняв бучу: перевірити по всій Україні, по всіх районах, повсюди — і все позакривати! А мене викликав Шелест, обсипав вставними словами й реченнями і популярно пояснив, хто я такий. Мовляв, у тебе на дачі персональний кінозал з кіномеханіком є? Є. Де він узявся? Може, впав з неба? Ні. Москва дозволила. Думаєш, тільки тобі одному дозволила? Не думаєш? То сиди й не рипайся.

— і ти сів і сидів?

— Всі сиділи й не рипались.

— Ну, гаразд, це при Шелесті. А при Щербицькому?

— А що при Щербицькому? Москви ж не перенесли до Америки або до Африки. Москва на своєму місці, і все незрушне.

— Ти гірший за смерда, — сказав я, не приховуючи зневаги, — і мені соромно мати такого брата.

Він образився і від хвилювання навіть став гарькати:

— Тобі аби мене скомпрометувати! Смерди — це ще в Київській Русі!

— Смерди й то були кращі! Їх усі товкли, всім вони вимушені були коритися, зате вони міцно сиділи на землі, трималися за неї, а за що тримаєшся ти? За свою посаду?

— Ми слуги народу. День і ніч працюємо для народу і тільки для народу!

— А де той народ? Що він і який він? Згадав ти сам про Київську Русь. Тисяча років задокументованої київськими літописцями історії, вже не кажучи про тисячоліття глибші — до скіфів, кіммерійців, греків і навіть шумерів. А де наша історія? Розсмикали, перепаскудили, затоптали в бруд і ницість царі, псарі, писарі, а ви мовчали, згідливо нагинали свої шиї, жалюгідні підхлібники, надуті балакуни, нікчемні підтакувачі–відтакувачі. Кому ви поклоняєтесь? Всіма вами володарює страх. Страх безплотний, мовби й неіснуючий, тільки його символ, сама ідея страху. Не важать імена, обличчя, постаті. Ви міняєте над столами в своїх кабінетах казенні портрети і ніколи, жодного разу на них не споглянете. Колись на іконах люди знали все: лик, облачення, оклад. Про все могли сказати. А що ви можете сказати про черговий портрет чергової безликості над вашими столами? Смерди! Смерди!

— Я не буду гарькати, — дерев’яним голосом промовив Марко, — буду гранично відвертим: тебе рятує тільки те, що ти — мій рідний брат.


Вік XVII ВВЕДЕННЯ ДРУГЕ

КОЗАК

Після цього дня не можна було ані землю зрушувати, ані білизну бити праником, ані прядиво бити на бительні або на терниці, щоб не придушити душу.

(Народний звичай)

Я живу між братами, як між віками. Старші, молодші, знов старші, вищі сили з мудрою передбачливістю тасують черговість наших народжень, але імена залишаються завжди ті самі: я — Миколай, кожен з моїх братів — Марко, — в цьому впертому повторюванні запорука вічності, та водночас і загроза незгоди. Бо незгода виникає найчастіше тоді, коли люди набридають одне одному, набридати ж вони можуть навіть іменами своїми.

Марко набридав мені не своїм іменем, а маскою бундючності, яку виставляв не тільки перед усіма людьми, які не могли знати, що ховається за тою маскою, але й перед рідним братом.

Цього разу він приїхав до мене розгублений і покірливий, як у дитинстві. Мене здивувала ця покірливість, а ще більше те, що він приїхав, порушивши мою заборону. Марко щойно повернувся з літнього відпочинку, який він цього разу проводив в Угорщині на озері Балатон на урядових дачах, як було заведено в нашого начальства. Перед цим він побував уже в Карлових Варах в номенклатурному санаторії «Бристоль», на Золотих пісках у Болгарії, в польських Татрах і в німецькій Швейцарії коло Дрездена, він міг поїхати на відпочинок і до Кореї Кім їр Сена, до В’єтнаму, Лаосу й Кампучії, але Марсель заявила, що до азіатів вона не поїде ніколи, тому наступним пунктом для своїх вакацій вони обрали Кубу і після Куби, радісні й піднесені, з тропічним засмагом, прикотили до нас на агростанцію, привезли кубинського рому, небачених тропічних фруктів, рожеві океанські мушлі, дикі захвати і безмежне самовдоволення.

Маруся–Марсель просто нестямилася.

— Ви не можете цього уявити! — гукала вона. — Ви сидите в цьому своєму степу, обросли чорноземом і навіть не уявляєте…

Оксана прикусила губу, щоб не засміятися, я ж не став церемонитися зі своєю номенклатурною невісткою.

— Дозволь поцікавитися, чому це ти так про нас думаєш? Ви побували аж на Кубі? Тебе поцілував Фідель і полоскотав своєю бородою твою розгодовану українськими паляницями апетитну шию? і ми нічого не можемо уявити? Можу пояснити. Вже кілька разів мене запрошували на Кубу для ознайомлення з їхніми ґрунтами і для можливих рекомендацій. Ми могли б з Оксаною прожити там хоч і цілий рік. Але я подякував, бо не почуваюся фахівцем з тропічного ґрунтознавства. У нас тут материк з кілометровими товщами ґрунтів, а там — якийсь метр червонозему, а далі — гранітна брила.

— Це ти вже з своїх учених висот занадто, — втрутився в нашу розмову Марко, — я, звичайно, розумію, що таке український степ, але ж не можна так зневажливо про інші країни. Хто тобі сказав, що на Кубі всього метровий шар ґрунту?

— А ти б узяв з собою складаний метр і поміряв!

— Ми ж їздили на відпочинок, — поблажливо усміхнулася Марсель. — Тільки уявити: Марко повзає по червоній глині і міряє товщину ґрунту! Миколо, це ж смішно! Нас зустрічав у аеропорту Хосе Марті сам Рауль Кастро, тоді в «Мерседесі» з кондиціонером ми промчали понад морем до Варадеро, абсолютно райського місця, де передбачено все для відпочинку: прекрасний будинок, фантастичне море, унікальна культурна програма з відвідинами неповторної «Тропікани». Марко ж так працює, так працює, хіба він не заслужив належного відпочинку?

— А хіба тільки він так працює, як ти кажеш? — поцікавився я. — Весь наш народ трудиться, мов каторжний, а в тропічних морях купаються тільки його керівники?

— Ти, як і в усьому, екстреміст, Миколо, — знов кинувся виручати свою дружину Марко. — Ну, так. Ти не знаєш, що таке відпустка, що таке відпочинок. Скільки я тебе знаю, ти не скористався жодною путівкою, не знаєш, що таке санаторій. Але ж це ненормально!

— А наша мати знала, що таке відпочинок, путівки, санаторій?

— Наша мати — це унікальне явище.

— Вона не унікальне явище, а саме той народ, іменем якого ви спекулюєте!

Марко миттю надяг свою непробивну маску, тьмаво проронив з–за неї:

— Навіщо такі узагальнення? Я можу навести цифри. Скільки щороку профспілки тільки на Україні надають безкоштовних путівок трудящим, скільки збудовано в нас санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів…

— Ти ще наведи мені цифри про хліб, м’ясо, городину, садовину, штани й черевики. Ніде в світі люди нічого не знають про ці ідіотські цифри, зате їдять хліб і м’ясо і мають чим прикрити сором, а ми їмо ваші цифри, щоб бути голодними й голими!

— Я вже багато разів казав тобі, що це тимчасові труднощі, зумовлені ворожим оточенням. Ти ж пам’ятаєш Маяковського: «Ми йдем сквозь револьверний лай!» Ти пройшов війну, то не мені ж тобі пояснювати. А щодо поїздок нашого керівництва на відпочинок до соцкраїн, то що ж тут незаконного? Ти ж не станеш заперечувати того факту, що мільйони наших трудящих щороку відвідують усі соцкраїни: поїзди дружби, морські й річкові круїзи, колективні й індивідуальні поїздки. Навзамін до нас їдуть наші друзі — на Чорноморські курорти, в подорожі по Волзі, Єнісею, в Сибір, на Байкал, до Москви й Ленінграда. Хіба це не прекрасно? Я відслонив з його обличчя маску, зазирнув йому в очі, спокійно спитав:

— А ти коли–небудь їздив у якомусь з так званих поїздів дружби? Ти взагалі уявляєш, що це таке? Триста чоловік, десять груп по тридцять чоловік кожна, валюти по п’ятдесят копійок на день, зате в кожній групі староста і парторг, плюс загальне керівництво, представлене своїми власними чиновниками і московськими бонзами з «Інтуристу» й КДБ. Може, ти розкажеш мені про поїзди, якими комсомольці–добровольці їхали піднімати цілину? На вагон тридцять хлопців і дві дівчини — ти чув про таке? Ах, я забув, ти з великим успіхом учився тоді в інституті культури і грав роль Володимира Ілліча Леніна в п’єсі Погодіна «Человек с ружьем»!

— До чого тут п’єса Погодіна! — вигукнув Марко. — Ми говоримо зовсім про інше.

— Саме про те й говоримо, що немає на вас человека с ружьем, щоб нагнав вам холодцю в одне місце. Вам уже не досить найласіших шматків у себе вдома — закортіло хапужництва в міжнародному масштабі.

— Ти безнадійно наївний, Миколо, — зітхнув Марко. — Хіба ти не читав у газетах, скільки разів приїздив до Києва маршал Тіто і скільки разів він полював у наших лісах? Президент Франції Жискар д’Естен щороку їздить бити слонів у Центрально–Африканській імперії. Як особистий гість імператора Бокасси. Щоліта в Крим до Леоніда Ілліча Брежнєва приїздять на відпочинок всі керівники соцкраїн і ряду зарубіжних партій. Це міжнародний етикет.

— Для перших державних осіб. Хай Щербицький їде до Чехословаччини стріляти зайців — це ще якось можна виправдати. Але ж їде не Щербицький — їдеш ти.

— Перші особи мають урядові дачі в Криму. Так заведено. А ми з нашими друзями знайшли іншу форму. Це можна б назвати інтернаціональною солідарністю керівництва соцкраїн.

— Це слід назвати змовою жалюгідних узурпаторів, які паразитують на тілі своїх народів!

— Миколо, це вже занадто! Хоч ти й брат мій, але навіть од брата я такого не потерплю!

— і не треба! А щоб я не терзав твоїх номенклатурних нервів, то давай домовимося раз і назавжди: після цих своїх інтернаціонально–обмінних вояжів не треба до нас приїздити…

А він узяв і приїхав після Балатона. Порушив конвенцію, як відомий Паніковський. Паніковський, здається, крав гусей. Угорщина теж славиться гусьми. Там вивели спеціальну породу з гігантською печінкою на два чи три кілограми вагою. Гусячу печінку продають французам для страсбурзького паштету, без якого французи — не французи, так само, як без своїх вин, сирів і парфумів.

Може, це хотів мені розповісти брат, побувавши в Угорщині на рівні, не досяжному для простого смертного? Але все це я знав і без нього.

Марко був як шовковий.

— Ти пробач, Миколо, — без звичного апломбу почав він, — я знаю твою нехіть до… І, повір, я б оце й не їхав до тебе, але… Уяви собі: на Балатон до мене приїхав сам Кадар!

— То й що? Угорщина католицька країна, туди міг би приїхати й сам папа римський!

— Ти все жартуєш, а тут справа серйозна. Кадар — надзвичайно демократичний чоловік. Мені розповіли, що він в ЦК грає в шахи з рядовими працівниками. В Будапешті є його однофамілець — хазяїн великого ресторану (бо в них це дозволено!). Так от: Кадар щомісяця їздить до нього вечеряти, щоб створити йому рекламу. Ну, та не в цьому справа. Кадар довідався, що з України прибув на відпочинок один з керівників республіки, і захотів зі мною зустрітися. У нас би це належно підготували, а в них там все пущено на самоплив, Кадар нагрянув неждано–негадано, застав нас з Марсель у озері, щоправда, плавати з нами не став, через свою перекладачку попросив пробачення за вторгнення, а тоді запропонував поїхати з ним пообідати в ресторанчику «Куманський двір», тобто «Половецький двір», бо кумани — це частина половецької орди, яка втекла від Батия і там змішалася з угорцями. Ну, сам розумієш, що я одразу згадав про твій «Половецький степ» і сказав про це Кадару, а йому цього тільки й треба було, бо він і їхав, виявляється, до мене тільки для того, щоб поговорити про історію. Ну, ми як виховані? Великий народ — велика історія, малий народ — мала історія. Виявляється ж: угорців якась жменька порівняно з українцями, а минуле в них — не менш багате, ніж у нас.

— Заради такого відкриття справді корисно було з’їздити на Балатон, — зауважив я не без іронії.

— Слухай далі, Миколо! — забувши про свою стопудову маску поважності, майже з хлоп’ячою безпосередністю вигукнув Марко. — Кадар напівжартома почав щось про те, як мадьяри в дев’ятому — чи я там знаю? — столітті йшли з степів у пошуках гарної землі для свого племені і по дорозі натрапили на Київ. і київський князь Олег (чи якийсь інший, я ж не знаю!) дозволив їм переправитися через Дніпро біля своєї столиці, ще й поміг це зробити, а тоді відвів їм ціле урочище для перепочинку, і вони там стояли, дикі войовничі степовики, і не зробили навіть спроби пограбувати Київ! Кадар жартома сказав, що відтоді й почалася наша дружба. А тоді спитав, чи правда, ніби те древнє київське урочище зветься й досі Угорським? А що я міг йому відповісти?

— Ти б сказав йому, що тепер в тому древньому урочищі горить Вічний вогонь і стоїть обеліск на честь загиблих за свободу.

— Звідки ж я міг знати, як воно колись називалося?

— Ти ж керівник. Зобов’язаний знати все. Це ось я — агроном, для мене, здавалося б, історія необов’язкова. А для тебе це — як повітря.

— Яке повітря, Миколо, яке повітря! Я не буду гарькати, а скажу тобі прямо: всі нам заздрять, а ніхто ніколи й не подумає, в якій атмосфері ми живемо. Ось я працював при Хрущові, ну, то на відстані, зате вже близько, а то й зовсім поряд з Кириченком, Підгорним, Шелестом, Щербицьким, і що ж ти думаєш: історія, великі сини народу, князі, гетьмани, філософи, поети? Тільки пройдений етап і впевнена хода до сяйливих вершин, а для цих — хліб і м’ясо, молоко, яйце і вовна, плани й завдання, поставки й зобов’язання, виконання й перевиконання. Всі наші університети — засідання і наради, головне знаряддя праці телефон, спосіб мовлення: вгору шипиш, як селезень, а вниз вергаєш погрози, образи, матюки і якийсь звірячий рик.

— Виходить, ще не все в тобі вмерло, коли звичайна розмова з угорським лідером викликала таке каяття, — зауважив я.

— Ти вважаєш: звичайна розмова? Та це ж справжня катастрофа! Він мені про якісь далекі віки і древні урочища, а тоді ще про наших князів і про своїх королів, а я сиджу, як пень! Перелічити на пальцях членів Політбюро — це будь ласка! А більше нічого. Я вже моргав непомітно своїй Марсель: ти ж відаєш культурою, виручай, рятуй! А вона торохтить: як ми зустрічалися з Леонідом Іллічем, та як з Фіделем, та з Живковим, та з Хонекером, та з Гусаком… Про Гомулку ще забула сказати! Я їй заявив потім, що знати її не хочу, раз вона такою ступою себе показала перед Кадаром! Ну, хай мене засмоктало виконання–перевиконання, а ти ж двадцять років сидиш на культурі у своїх райкомах і міськкомах — і теж ні чорта? Ну, вернувся я з відпустки, покликав свого помічника, даю завдання негайно добути мені історію України. Можу похвалитися бодай тим, що всі мої доручення виконуються справді негайно. Притарабанює він мені цілу гору книжок, томів двадцять чи тридцять, завалює весь стіл для засідань, я питаю його: «Що це таке?» Він розводить руками: підручника з історії України не знайшов, а в нашій бібліотеці — тільки оце: «Історія міст і сіл Української РСР». Я йому кажу: «Гаразд. Хай ці книжки полежать тут, я подивлюся. А ти зв’яжися з директором інституту історії і попитай ще його». Ну, взяв я том про нашу з тобою область. Починається ніби як у людей: про археологічні знахідки, ґрунти, корисні копалини, але це так, для годиться, а далі на цілі сотні сторінок якась січка: перелічено всі наради, всі засідання, комітети й комісії, ланкові й доярки, центнери й гектари. Я книжок не читаю, заїдають ділові папери, і навіть у гадці не мав, що в нас таке пишеться та ще й друкується.

— А тоді ще й відзначається Державною премією, — додав я.

— Не може бути!

— Не може, а от же ж сталося.

— Ну, я за ідеологію не відповідаю. Кадрів там теж не знаю зовсім. З’являється до мене директор Інституту історії. Дуже пристойний мужчина, просто я тобі скажу — хоч до Парижа його вези або в ООН посилай.

— Його кандидатська дисертація називалася: «Битва за хліб — битва за соціалізм», — пояснив я, — а докторська: «Битва за хліб — битва за комунізм».

— Та ти звідки таке знаєш? — здивувався Марко.

— Це мій обов’язок: знати все, що пишеться про сільське господарство.

— і за таке ото дають докторів наук?

— Як бачиш. Ще й академіків.

— Ну, я не знаю. Але чоловік — я не буду гарькати! Тигра з клітки на нього випусти — він і тигрові вуха затуркає. Як почав мені розказувати, скільки вже зроблено дружним колективом їхнього інституту, як почав! А тоді й викладає мені на стіл: і однотомна тобі історія Української РСР, і в п’яти чи в шести томах — вибирай, яку хочеш. Що ти будеш казати? Справді працюють люди. Подякував я директорові, зачарував він мене — хоч ти його обіймай, як рідного брата.

— А ти не здогадався його спитати про одну річ?

— Про яку?

— Як воно так виходить, що колись багатотомні історії писав один учений, і ми й досі читаємо ті праці, а тепер над однією книжечкою проливають піт сотні так званих наукових працівників, і ніхто й до рук не бере тих «трудів». В інституті історії знаєш скільки наукових працівників? Триста чи й більше чоловік.

— Не може бути! А втім… Я тих томів, що директор приніс, звісно, читати не збирався, бо не маю вільного часу, а однотомничок взявся гортати вже при директорові. Так що ж ти думаєш? Та сама пісня, що й у «містах і селах»: жменька сторіночок на всі тисячу дореволюційних років, а тоді все — про пожовтневий період. Хоч читай, хоч не читай — нічого не знатимеш ні про яку історію. Питаю директора: «Що це за чудасія? Називається «Історія Української РСР», а хіба ж князі й гетьмани — це Українська РСР? Це просто Україна». і що ж він мені? «По–перше, — каже він, — назва від працівників інституту не залежить, бо тут діють вказівки директивних органів. Скажімо, в «Історії СРСР» розповідається про Івана Грозного і Гришку Распутіна, а хіба це радянські діячі? По–друге, щодо князів і гетьманів, то все тут зведено до мінімуму. З князів Святослав, Володимир та Ярослав Мудрий, а з гетьманів Богдан Хмельницький і Мазепа та ще, здається, Дорошенко і Сагайдачний, та й то тільки тому, що про них співається в народній пісні. А щодо принципу укладання матеріалу, то всі радянські історики ще й досі керуються вказівками Сталіна, Кірова і Жданова про періодизацію історичного процесу, бо цих вказівок ніхто не відміняв.


А періодизація йде не по князівських чи там козацьких часах, а по соціально–політичних формаціях: доісторична доба, період феодалізму, період капіталізму, епоха соціалізму. Раз періоди — писати якомога стисліше і лаконічніше, а коли епоха — то це вже і є сама історія!»

Що ти скажеш на такі пояснення? Відпустив я директора, дзвоню до головного ідеолога: що ж це в нас робиться? А він каже: в мене кращих істориків немає. Ти чуєш? Кращих у нього немає!

— А звідки їм узятися?

— Як то? Хіба наша наука не найпередовіша в світі?

— Коли шукати перед позаду, то, може, й так. Та ти ж не для цього приїхав?

Марко мовчки дивився на мене, ждав, що я казатиму далі.

— В тобі заворушилася совість, і ти зрозумів, що повинен зробити для свого народу хоча б маленьку корисну справу. Наприклад, ознайомитися з його історією.

— Я не буду гарькати, — пробурмотів Марко. — Але ти вже занадто… Що ж у мене, по–твоєму, зовсім порожня голова?

— Вся, може, й ні, а деякі відділення таки порожні. Сам же сказав, як тобі було соромно за своє невігластво. Та навіть не це найстрашніше. Кожен з нас був дурнем, у кожного голова була порожня. Весь жах у тім, що ти не маєш чим заповнити порожнечу, утворену найпередовішою наукою. Ось ти смикнувся туди й сюди, а що вийшло? Навіть маючи практично необмежену владу, ти безпорадний. Тебе тицяють носом то в одну нездарну писанину, то в ще одну таку саму. Нічого іншого ти пошукати не можеш, бо тобі страшно: там далі, за тією неприступністю, якою ви всі оточені, починається так звана буржуазна наука, а в нас на Україні — ще й з відповідним додатком: націоналістична. Коли б ти спитав Кадара, які були угорські історики, він назвав би тобі імена — я в цьому переконаний. і росіяни з гордістю називають імена Татіщева, Карамзіна, Соловйова, Ключевського, і не тільки називають, а й видають їхні твори. А ми? Хто в нас знає імена Грушевського, Яворницького, Аркаса, Дорошенка, Крип’якевича? Ти про них хоч чув коли–небудь? Коли й чув, то негайно викидав з голови, бо це ж так звані українські буржуазні націоналісти. Тепер переконався сам, до чого це призводить. Щастя, що не до кінця ти втратив совість. Кажу це тобі, як брат. І, як брат, повинен подбати про тебе. Звичайно ж, у мене є книжки, про які директори інститутів перед тобою й не заїкнуться.

Я пішов до нашої «Книжкової палати», де, завдяки Оксаниним дбанням, панував ідеальний порядок, легко знайшов у відділі «Історія» книжки Грушевського й Аркаса, приніс їх, поклав перед Марком. Він дивився на них, не наважуючись доторкнутися.

— Що це?

— Візьми потримай у руках. Ось «Історія України–Русі», яку написав Микола Аркас. Надрукована, як бачиш, року божого 1908 в Петербурзі, у друкарні товариства «Общественная польза». Тоді ще люди розуміли, що таке «общественная польза». Малюнки до книжки теж зробив Микола Аркас, хоч не був він ні художником, ні істориком, ні письменником, а був царським адміралом і українським поміщиком з Миколаївщини. В Київській опері вже по війні йшла опера «Катерина», лібретто якої написано за однойменною поемою Тараса Шевченка. і лібрето, і музику до опери написав Аркас, про що, звісно, керівництво Української Радянської Соціалістичної республіки ні сном, ні духом…

— Ти все іронізуєш.

— А над дурнями тільки й зосталося що іронізувати. Тепер дивися на цю книжку. Тобі корисніше прочитати саме її. «Історія України–Руси». Написав Михайло Грушевський, наш великий історик, перший президент Української Народної Республіки, яка виникла після Лютневої революції ще до Жовтня, зверни увагу. Згодом — український академік, похований у Києві на Байковому кладовищі в 1934 році з усіма належними почестями і лише згодом проголошений найзапеклішим українським буржуазним націоналістом, заборонений, забутий, викинутий з пам’яті, потоптаний і затоптаний. Але книжки не вмирають. «Слово о полку Ігоревім» збереглося в одному–єдиному списку, «Повчання Володимира Мономаха» — в трьох чи чотирьох, але ж не загубилися в віках! Мали б це собі затямити асі оті наші недолугі керівнички, що й досі знай забороняють книжки, кидають їхніх авторів до таборів, оголошують божевільними…

— Які табори! Це при культі особи…

— Мовчи! Я все знаю! Дивися на цю книжку. Надрукована вона 1918 року в Києві, в друкарні акціонерного товариства «Петро Барський», на Хрещатику. Передмова датована вісімнадцятим липня 1917 року, тобто книжка писалася до Жовтневої революції. Як же можна називати антирадянською працю, яка створена ще до появи радянської влади?

— Де ти взяв ці книжки? — зляканим голосом спитав Марко.

— Спадок від професора Черкаса. Коли б не він, я так і зостався б з голою душею, як оце ти. Він навчив мене жити в своїх часах і не зважати ні на що. Ці книжки він ховав і від Сталіна, і від Гітлера, вірні йому люди закопували їх у просмолених мішках і в тридцять восьмому, і в сорок першому, і в сорок восьмому роках, закопували, викопували, переносили на нове місце, знов закопували. Мені пощастило побачити декого з них. Це були прості люди, з незграбними, привченими до тяжкої роботи на землі руками, їхні ноги навіки вгрузли в землю, зате душі линули до неба і вище неба, і кожен з них, хоч як упосліджений колгоспами, їхніми головами, державною зневагою і вічно триваючою продрозверсткою, пам’ятав про своє походження, про своїх славних предків, про славних лицарів незрадливих і знав, що в найтяжчому приниженні він все ж зостанеться тим, ким заповідано йому історією, — нащадком великих прадідів, козаком і назавжди козаком, хочби довкола кублилися самі пігмеї, нікчеми й запроданці.

Поки я це говорив, Марко хапливо міняв маски, не знаючи, яку саме вибрати: гнів, погорду, обурення, нехіть? Вибрав керівну зверхність, трохи помовчав, мовби ждучи, коли вмре відлуння моїх запальних слів, тоді зовсім несподівано спитав:

— Ти ж знаєш наш ансамбль Вірського?

— Ну?

— Він часто, виїздить на гастролі за рубіж. Париж, Лондон, Америка. Власне, всі континенти. і знаєш, що там пишуть на афішах?

— Ніколи не цікавився.

— Даремно. Пишуть так: «Козаки на Сені», «Козаки на Темзі», «Козаки в Нью–Йорку». Відчуваєш, скільки тут зневаги? Ніби про якихось негрів або татаро–монголів!

— Не бачу тут ніякої зневаги.

— Не бачиш? Нас же відкидають на триста років назад! Які ми козаки? Хіба ми не розвивалися весь цей час так само, як французи, англійці, американці? Ми — радянські люди, а не козаки!

— Тоді чому ж ви наряджаєте ансамбль Вірського в козацькі шаровари й жупани? Зодягніть танцюристів у сталінські кирзяки, кухвайки й шапки–вушанки і посилайте дивувати світ.

Брат від наступу одразу перейшов до капітуляції.

— Я ж приїхав до тебе не для того, щоб сперечатися, а за допомогою.

— Помогти можна тільки тому, хто цього хоче. А ти ніяк не можеш одцуратися свого номенклатурного крутійства! Хочеш щось знати про минуле народу, яким узявся керувати, — ось тобі історія Грушевського, бери, їдь додому, читай…

— Ні, ні, — злякано замахав руками Марко, — брати з собою я не буду. Коли нічого не маєш проти, то я вискакуватиму у вихідні і тут, у тебе, спробую проштудіювати…

— Додому брати боїшся? Невже й на тебе можуть донести? Я вважав, що всі оті спецфонди і спецхрани в бібліотеках і архівах, де ви силосуєте тисячі книжок, призначені бодай для вашого користування, а виходить, що й на керівників поширюється ота стаття кодексу, яка обіцяє кожному радянському громадянину сім років таборів і п’ять років заслання?

— Не в цьому справа, не в цьому зовсім справа, — забурмотів Марко.

Я засміявся:

— Та вже гаразд. Шевченко ще коли сказав: «Ще як були ми козаками…» Були й перебули?


* * *

Тоді я теж не був козаком, а тільки триокаянним Миколаєм Несміяновським, ієромонахом Братського монастиря і даскалом Києво–Могилянської колегії, а козаком був мій старший брат Марко Сміян, сотник Черкаського полку у війську Богдана Хмельницького. Душа моя рвалася до козацтва, але брат сказав: «Не смій!» Він сплачував увесь кошт сього довгого навчання в Києві: і шість грошів вступного внеску, і по півгроша щомісяця до братської кружки, утримував мене, допоки я став на власні ноги, отож я звик жити в послушенстві до нього і, попри всі мої набуті знання у всіляких науках, і далі вважав Марка мудрішим за себе, досвідченішим і обачливішим, та, може, так воно й було насправді.

Колегіум Київський і навіть монастирі зазнали на той час значних втрат і спустошилися мало не наполовину. Спудеї з старших класів філософських і богословських, іноки, ієреї, протопопи, ієромонахи вже з початком славної війни Хмельницького, а надто ж після Зборівської угоди і побуту великого гетьмана в Києві, один поперед одного стали домагатися нобілітації, занесення до козацького компуту, без вагань змінювали чорну рясу на білу свитку козацьку, а хрест на мушкет і йшли виборювати вольності свого народу, вже не самою душею, а й рукою. Праведно сказав наш ієрей: «Козак — сущая буря і вітер в полі. Ми раби божії серед сего вітру подібні билинам божіїм, гнемося, та не ломимося, ділаємо своє діло, господу благоугодне, щоб ми були, як рожі між тим терновиком, інакше без тої колючки не було б нічого доброго»[2]. Хто пішов на поля битовні, то чи жив чи вмирав — однаково ж знав волю, хвалу і славу, а ми, позосталі в Києві, трудилися для народу свого і для возвеличення імені божого в нестачах, утисках і незгодах, щедрі привілеї, даровані гетьманом Хмельницьким, розвіялися в димах од пожеж, запалених у святому граді ворожими полками князя Радзівілла, сиротами сиділи ми і плакали на руїнах, і нігде було шукати помочі, бо Хмельницький після Берестечка сам потребував запомоги, вселенські патріархи, опинившись в турецькій і сарацинській неволі, зубожіли до краю і мали спромогу хіба що прислати своє архіпастирське благословення, надія зоставалася тільки на православного царя московського Олексія Михайловича, і вихованці Київської Академії, покликані до Москви для перекладу і виправлення богослужебних книг, били чолом царю про дозвіл приїздити до Росії інокам Києво–Богоявленського училищного братства для збору подаянь через кожні три роки, а не кожні шість років, як було визначено перед тим у жалуваній грамоті ректорові Академії Інокентію Гізелю. Благочестивий цар дарував нову грамоту, в якій визначено безперешкодний проїзд жебруючих інокїв од Києва до Москви і назад, велено давати підводи, а при підводах — приставів і з ними до Москви посилати дітей боярських, на дорожні витрати велено ігумену давати по восьми дєнєг, а попам та ієромонахам по п’яти дєнєг на кожного, остальним по чотири дєньги, а слугам по три дєньги на день. І, як визначено в кінці, того монастиря ігумен або старці підуть до нас у Москву чи з Москви і по городах митним головам і цілувальникам, і по митницях митчикам, і по ріках перевізникам і мостовщикам, і губним старостам і цілувальникам, і всяким пошлинникам з тих старців, і з їхніх слуг і з рухляді їхньої мита, і перевозу, і мостовщини, і тамги, і іних декотрих пошлин не імати, а пропускати їх безо всякої зачіпки. А хто на них і на їхніх слугах що візьме або чим зобидить, і тим від нас бути в опалі, а взяте велимо віддати подвійно.

Такої милості удостоїлися ми в тяжкий час, та чужою милістю не наживешся, сказано ж бо: «Ищай чужаго, о своем возрыдает».

Не золотом і брашном, не осетрами дніпровськими і вертоградами цвітистими славен був Київ ще з часів Володимира і Ярослава і по сю пору, а високою вченістю, мужами просвіщенними, тією божественною мудрістю, про яку сказано: як срібло в горнилі, хай іскушається і просвітляється да явиться світло її пред чоловіки.

В класах на екзерціях і вдома на вакаціях кшталтували київські виученики своє вміння прочитувати, розбирати й пояснювати найтемніші тексти, щоб видобути з них солодкий корінь знання. Протягом усіх восьми або й дванадцяти років навчання зобов’язані були, спілкуючись між собою, запитувати і відповідати один одному по–словенськи, по–еллінськи й на латині, так і навспак, щоб бути вільними пловцями у їхній словесній стихії.

Мисль свою вигострювали, як меч, у словесних герцях і філософських диспутаціях, уперто опановуючи умственну логіку й діалектику, єстественну фізику і божественну метафізику, відважно продираючись крізь дебрі схолій Аристотелевих і новітні лабіринти Аквінатової системи богослів’я Doctoris Angelici et Divini в сподіванні слави і добра від високої справи проповідування слова божого, терпеливо долали многотрудну путь од малої до великої інструкції премудрої гомілетики, принесеної на Київські гори з катедр Царгороду і висот Синаю.

Завдяки цьому для розлеглих знань київських вихованців були однаковою мірою приступні і древні наші літописці, і писання отців церкви, і еллінські рукописання з священної гори Афонської, і книги з Венеції, Кракова, Парижа, Амстердама.

Коли Київ у 49–му році вітав свого славного гетьмана не самими лиш дзвонами, пишними молебнями, благословінням патріарха Єрусалимського Паїсія, а й розливаним морем ученості своїх високо–мудрих мужів, Богдан розчулено плакав од радості, бачачи, на яких високостях уже обрітається його народ, і, мабуть, тоді й загорілася йому душа здолати все зло не мечем тільки, а й розумом, і вже як вів пертрактації з царськими послами, щоб віддатися під сильну руку Москви, то мав постійно в гадці ще й своє, затаєне: осяяти й засліпити темнощі московські київським світлом вченості й просвіщенності, мовляв, ваша сила, а наш розум, ваша армата, а наш атрамент, ваш меч, а наше писало.

Про благодатну дію світла вченості, яке розлилося в козацькій землі при Хмельницькому, Москва довідувалася з доброзичливих звідомлень духовних грецьких ієрархів, чия путь до царського російського града пролягала зазвичай через Україну: від Паїсія, патріарха Єрусалимського і його архідиякона Порфилія, від Македонського митрополита Галактіона і назаретського митрополита Гавриїла, від корінфського митрополита Іосафа, від антіохійського патріарха Макарія і його архідиякона Павла з Алеппо. Павло Алеппський захоплено розповідав про те, як у козацькій землі будуються церкви, споряджаються ікони і прегарні мальовила, плекається церковний спів, поширюються школи і наука.

Цей чистий серцем сірієць лишив нам сповнені захвату слова про землю України: «Який се благословенний народ! Яка се благословенна країна! Бувши колись у неволі, козаки живуть тепер у радощах, веселощах і свободі. Вони набудували соборних церков, спорудили велеліпні ікони, святі іконостаси, хрещаті коругви. Церкви — одна одної кращі, іконостаси, рами, ікони — одні одних гарніші і ліпші, навіть по селах церкви одна одної красніші. Люди стали явно, ще з більшим завзяттям восславляти свою віру. Ще з більшим запалом стали вчитися читати, співати гарним церковним співом. і вони варті свого щастя. Бо в житті задовольняються дуже малим: їдять, що дається, і одягаються, в що трапиться. По всій країні Руській, себто Козацькій, ми помітили прегарну рису, що викликала в нас подив: всі вони, з невеликими виїмками, — навіть більшість їх жінок і доньок, уміють читати, знають порядок церковних відправ і церковний спів! Священики вчать сиріт і не лишають їх блукати невігласами по вулицях».

Ідучи до Москви, грецькі Ієрархи брали з собою українських монахів, про вченість яких ходила слава ще з часу блаженної пам’яті митрополита Петра Могили, який нараяв царському окольничому Федору Ртищеву запросити тридцять київських учених ченців і при сприянні просвіщенного царського духівника Стефана Воніфатьєва поселити їх у заснованому ним Андріївському монастирі під Москвою, де вони приступають до перекладу й виправлення богослужебних книг. Патріарх Паїсій Лігарид привіз з собою українських перекладачів і намовив самого царя запрошувати з Києва вчених монахів. Після Паїсія Никомідійський митрополит Тимофій привіз українського ієродиякона Рафаїла.

Москва мала велику знадобу в людях, що осягнули древні мови, для виправлення богослужебних книг, для риторичного навчання. Цар Олексій Михайлович надіслав єпископу Чернігівському Зосимі грамоту з просьбою знайти таких людей. Згодом така сама грамота й митрополиту Сильвестру Коссову, «чтобы он, митрополит, ему, великому государю, послужил и его царского жалования себе поискал и учителей, божественного писання сведущих и Еллинскому языку навычных, к Москве для справы библии на время прислал». В грамоті вказувалося, кого з старців Київського–Братського монастиря государ велить бачити в Москві. Се були Дамаскин Птицький і АрсенІй Сатановський, бо вони «божественного писання ведущи и Еллинскому языку навычны и с Еллинского языка на Словенскую речь перевести умеют и латинскую речь достаточно знают».

Митрополит відповів, що вже послав чесних учителів Єпифанія (Славинецького) і Арсенія, і просить царської милостині для Братського монастиря, який зело оскудів. Дамаскин Птицький поїхав до Москви тільки після Берестечка і після Радзівіллового погрому Києва. В Києві горіла земля, а Москва відлякувала суворістю й неправдою. На Україні духовного чину особи вважалися недоторканими, цінувалися за освіченість, а в Москві всі однаково були холопами суворого царя і ще суворішого патріарха Никона, який за щонайменшу спровиненість засилав своїх і чужих до віддалених монастирів «під начал», а це для киян було гірше смерті. Арсеній Сатановський ще 1650 року бив чолом, щоб дозволено йому було вернутися, мовби передчуваючи, що не догодить Никону, перекладаючи повчання Меффрета, і буде засланий до Сійського монастиря. Ієродиякона Рафаїла, хоч привезений був до Москви самим патріархом Єрусалимським, вислано «під начал» в Кострому, і його відпустили тільки завдяки заступництву греків. В Кирило–Білозерськім монастирі обріталися зсильні старці — кияни Мирон, Вассіан і чорний піп Анатолій, в Соловки заслані будуть згодом ігумен Мгарського монастиря Віктор Загоровський і українець Феофан, ігумен Афонського Костянтинівського монастиря.

Звано нас на Москві «білорусцями», «латинниками», «нехаями». Знизу нелюбов і ненависть, згори підозри й нещадимість — все те відлякувало просвіщенних мужів київських, вони всіляко уникали припросин московських, а коли й їхали за велінням митро–политовим чи й самого гетьмана, то не без сердечної скрути і уязвлення душевного.

Зате нижче духовенство само просилося під цареву руку. Яко твоє єсть царство і сила і слава. Шляхта, відомщуючи за козаків, саджала священиків на палі, розстрілювала, звірячо нівечила, виганяла з приходів, і нещасні, беззахисні слуги божі устрімлялися в московські переділи, виходили на государеве ім’я, просилися на вічне житіє від ляцького гоніння, і великий государ жалував своїм жалуванням попів з Полтави, Ніжина, Батурина, Лубен, Прилук, ченців Мгарського монастиря. Патріарх Никон мало не весь Чудов монастир у Кремлі заселив київськими вченими мужами з главою їхнім премудрим Єпифанієм (Славинецьким), а й серед найближчих служебників мав пічника, садівника і сніцаря з Києва, маляра з Глухова, кравця і палітурника з білорусців.

Устроївши на Валдаї Іверський монастир, Никон населив його вихідцями з Києва, які влаштували там печатню і стали випускати книги. В Никоновім Воскресенськім монастирі в чернецькім і білецькім чину перебували греки і поляки, новохрещені німці і жиди, білорусці і черкаси з київських півчих. Никон уперше звелів у соборній церкві кремлівській співати київським співом. На крилосах поставлено півчу з дивними голосами. Такого співу доти Москва ніколи не чула. Спів одушевлений, паче органа бездушного. Зоставивши патріарший престол і перебуваючи в Воскресенському монастирі, Никон завів звичай у всі дні по літургії молебен співати пресвятій богородиці київським суголоссям, а до того ще й виспівувати стихирі пресвятій богородиці так само суголосним співом київським. Вже коли й преставився після всіх гонінь і страждань блаженної пам’яті патріарх Никон, і мирополит Великого Новгорода Корнілій при царі Федорі Олексійовичу з усім його царським домом і синклітом відправляв службу за упокой душі, то вечірнє возслідування і всенощне бдіння співано по уставу, як писано в київськім требнику печаті Петра Могили, а великий государ, ідучи сам, співав з своїми кліриками стихир шостого гласа київським суголоссям: днесь благодать святого духа нас собра, — і знов і знов повторюючи, за київським же установленням.

Багато запрошувано з Києва півчих, бо Києву судилося ще від древніх літ бути вводителем, а згодом усовершителем церковного співу. Їхали поодинчо й цілими хорами по вісім, дванадцять і шістнадцять чоловік з соборними попами і архідияконами.

Гетьман Хмельницький великі уповання мав на нового патріарха московського Никона, в листах своїх він називав його «наш зверхнейший пастир» і всіляко сприяв патріархові в його сміливих діях ввести переміни не в церкві самій, ай в усьому царстві. Він радо слав на Москву своїх людей, в такий спосіб утверджуючись там словом нашим і думкою, книгою і співом. Великим спільником Богданові був би Петро Могила, але митрополит почив у бозі ще до початку святої війни Хмельницького, а нові київські духовні ієрархи ставилися до намірів гетьмана ревниво, а то й з підозрами. Коли вже по Переяславу з Москви до Печерського архімандрита Іосифа Тризни прислано українських співаків Альошку Лешковського і Клима Кононовського з грамотою государевою про старця Іосифа Загвойського, якому було для начальства к партесному співу бути в Москві на час, то Тризна сказав, що Загвойський не лаврський чернець, а постриженик Братського монастиря, в Лаврі він прожив рік сей, але вже тиждень, як пішов не знати куди. Коли спитано ректора київських шкіл Лазаря Барановича, той відповів, що в Братському монастирі Загвойського нема. Питали самого митрополита Сильвестра, та Загвойського так і не знайшли. Тоді хтось сказав воєводам київським, що є в митрополита прегарний співак Васько Пікулинський, який знає партесний спів і згоден поїхати до Москви. Воєводи просили Сильвестра відпустити Пікулинського, але митрополит не згодився.

Сказав Інокентій Гізель: «Вольность митрополії київської була всіх вольностей корінь і основа».

Навіть півчі, вирушаючи з Києва, найціннішим з свого небагатого майна вважали книгу, бо навчені були так, що могли вільно перекладати з грецької і латини. Київська книга завойовувала Москву без гарматної стрілянини, тихо, мирно, але всевладно. В царя й патріарха, в монастирях і в боярських дворах укладалися цілі книгозбірні Київського друку.

Кияни вказали ті південно–руські учительні й просвітницькі книги, що були конче потрібні московському поспольству. Прикладом України, де при блаженному Петру Могилі здійснено було виправлення богослужебних книг, кияни надихнули патріарха Никона на сю справу. Єпифаній Славинецький вказав патріарху на ті опреділення Константинопольського собору року 1593, які могли виправдати виправлення церковних книг. Ці опреділення Єпифаній переклав з грецької і надрукував. З Арсенієм Сатановським вони пишуть стихірі преподобному Савві Сторожевському, укладають латино–словенський лексикон, Єпифаній укладає для патріарха церковні канони, пише передмови до богословських книг, починає перекладати біблію. Єпифаній переложив правило святих апостолів, правила вселенських і помісних соборів, Номоканон патріарха Фотія з поясненнями візантійських правників Вальсамона і Властаря, Збірник церковних правил і візантійських світських законів, укладених Константином Арменопулом. З латинської він переложив ряд книг світських, як то: «Уставы гражданско–правительные», «От Фукидидовы истории книга первая», «О убиении краля аггельского», «Гражданство и обучение нравов детских», «География две части Европа и Асия», «Книга врачевская, Анатомия, с латинского от книги Вессалия Брукселенска».

Довкруг Єпифанія, вознесеного до самого царя і патріарха, багато було людей з природним розумом та мало вчених, тому приневолені вони були у всьому здаватися на сумлінність і знання київського мужа, він же не просто передавав змисл первовзорів грецьких та латинських, а кував власні слова, витворював власний лад і склад, і книги ті, хоч з облику свого слов’янські, були тяжкі, темні, геть незрозумілі.

Він писав про святий образ: «Всяка икона изьявительна єсть и показательна, яко что глаголю, понеже человек ниже видного, нагое имать знание телом покровенней души, ниже по нем будущих, ниже местом расетоящихся и отсутствующих, яко местом и летом описанный к наставлению знання и явлення и народствование сокровенних примыслися икона всякоже к пользе и благодеянию и спасению, яко да столиствуем и являемым вещем раззнаем сокровенная».

Приставлені в помічники до Київського просвіщенного мужа московські справщики і писці печатного діла священик Никифор, ієродиякон Мойсей, бувший ігумен Сергій, Михайло Радостанов, Фрол Герасимов, чудівський чернець Євтимій у всьому слідували «трудам и тщанию государева богомольца, во философии и богословии изящного дидискала и искуснейшего в еллино–греческом и славянском диалектах, пречестного господина отца Епифания, иеромонаха Киевския страны». і коли Єпифаній переклав книгу Іоанна Дамаскина «Небеса», а соловецькі іноки в своїй чолобитній хулили її за єретицтво, ніхто не дав на поталу Славинецького, і сам цар не обходив його своїми милостями, і коли в голодні зими по указу великого государя куповано живої риби і односилася та риба в його государеве жалування в Чудів монастир, то архимандриту Іакиму дарувалася стерлядь і старцю Єпифанію — також стерлядь.

Може, стерлядями хотіли відкупитися від приголомшливої вченості киянина?

Я питав його:

— Отче, чом так затемнюєш просвітлене і нащо легке робиш тяжким?

— Щоб відлякувати невігласів і тим спасатися від їхньої лютості, — мовив Єпифаній, — Великий государ сильний своєю самодержавністю, патріарх Никон лют і немилостив до неслухів, яр і нетерпим до дурнів, строптивих і злих, своєю пастирською владою борониться од них, ігуменів і монахів відсилає під начал, попів і дияконів у колоди і чепи саджає. Я ж грішний уберегтися можу словом єдино, прикликаючи всіх темних і непросвіщенних московитів изсечь душевредное стволие неправды богоизощренным сечивом покаяния, искоренить из сердец пагубный волчец лукавства, сожечь умовредное терние ненависти божественним пламенем любви, одождить мысленную землю душ небесным дождем евангельского учення, наводнить ее слезными водами, возрастить на ней благопотребное былие кротости, воздержания, целомудрия, милосердия, братолюбия, украсить благовонными цветами всяких добродетелей и воздать благой плод правды.

Як то сказано: вонми, єгда воззвах к тобі. Всемогутніми потоками світла струменіло на Москву Слово в київських книгах, принесених, дарованих, купованих. Ставши архімандритом Печерського монастиря, Інокентій Гізель присилав на Москву то монастирського слугу Матвія Федорова, то майстрів печатного двору Печерської Лаври Тимофія Кушву і Олексія Мушича для продажі в столиці 427 книг з книжного складу Печерської печатні. Вони відкрили в Китай–городі першу на Москві книгарню, бо до того книжки продавалися тільки при царському Печатному Дворі. Книги ж ті були: Требники великие, Требники малые, Триоди цветные, Триоди постные, Патерики, «Мир с богом человеку» Гізеля, «Меч духовний» Барановича, Служебники, Новые Заветы, Псалтири с возследованием, Акафисты великие, Акафисты малые, Каноны, Книга Аввы Дорофея, Катехизы Русския печати, Катехизы Польския печати, Литургия Толковыя, Житие св. Владимира, Каноны на Лазарево Воскресение и на св. Пасху, Сказание о Иуде, Каноны Студийские, Завет, како соблюдать четыредесятницу, Агапиты, Шестиднев, Мессии, Жития св. Отцов виршами на польском языке, Беседы на Деяния Апостольские, Книга о Покаяннях Трефолои, Ключи разумения, Листки Печерские.

Разом з Матвієм Федоровим прибули міщани Печерського містечка Супрунов і Васильєв і привезли ще 113 книг: 58 часословів, 12 біблій, 31 азбуку, 7 книг польських, один «Меч Духовний», 4 стопи листків печерських, Федоровим ще привезено 320 канунників по 8 алтин 2 дєньги без обкладинки і по 4 гривні в обкладинці, три патерики по півтора рублі, чотири полуустави по 300 алтин, 50 польських букварів і 50 руських граматик по 7 алтин, всього книг на 256 рублів, і Федоров бив чолом, щоб дозволено продати без мита —14 рублів, 3 алтини, 4 дєньги. Без мита киянам торгувати було дозволено, хоч книжки їхні й були дешевші за московські в казенній продажі; так київські канунники йшли по 8 алтин, а за московські треба було давати по 10. Сам великий государ для сприяння Київській Лаврській Печатні казав купити в Лаврі 12 книг патериків печерських і ті патерики переплести добрим перепльотом в кожу і по обрізу золотом і на купівлю і перепльот тих книг дати гроші з київської Приказної ізби з доходів, що взяті у київських міщан.

Навіть розкольники, які з недовірою ставилися до православія «латинників», поважали книги «Кирилову» і «О вере», укладені трудами киян.

Книга ставала скарбом неоціненним і в церковній ризниці, і в боярських хоромах, і в хижі простого московита. Піддячий Василь Баутін, який перевозив книги з Малоросійського Приказу на Печатний Двір, спокусився деякими, і було виявлено пропажу: один «Мир с богом человеку» Гізеля, чотири «Сказання о Иуде», один «Канон на Лазарево Воскресение и на св. Пасху».

Начальник Печатного Двора митрополит Сарський і Подонський Павло цензурував київські книги і заборонив до продажу в Москві на 119 рублів, 20 алтин, 2 дєньги, і ті книги, хоч і з єретицькими вивловлюваннями, звелено було взяти в казну великого государя з виплатою людям Гізеля соболями. Кушва не вельми порадувався такій торгівлі. Ми люди не торгові, — мовив він, — соболів продати не зуміємо, архимандрит же наш Інокентій велів на виручені за книги гроші купити не хутер, а паперу для лаврської печатні.

Заповідано ж ще першими святителями нашими: «Зорати Руську землю святим хрещенням, насіяти святого і божественного письма книгами». Україна визволялася з неволі лядської, і дух свій возносила незалежним в навчанні, в слові, в книзі, і молода воля народу нашого набула такого зухвальства, що намірилися ми просвітити і, може, й впокорити своєю мудрістю саму Москву, молодого її царя і новопоставленого патріарха.

Все виказувало на здійснимість великого задуму.

Вже з перших літ царствування Олексія Михайловича на Москві зродилася пильна увага до книги й знання. В Посольськім приказі створилася ціла книгозбірня «на розных языках». Послам і гінцям царським велено купувати всі книги, що стосуються Московських діл. Дяк Григорій Кунаков привіз із Польщі в 1650 році 6 зшитків, печатаних по–польськи з латинським, а саме:

1 і 2) «Війна Зборовська, щасливо докінчена при множестві рицарства і обозів Зборовського і Збаразького» Войтеха Тетішевського. Напечатана в Варшаві в печатні Петра Елерта. 1649 р.

3) «Лікарство на уздоровлення Річи Посполитої універсалом або грамотою поборовою за збитки, утрати і непотрібні домові істері». Напечатана в Кракові, в печатні Лукаша Купиша. 1649 р.

4) Оборона покою у людей добрих, знайдена в день всіх святих в костьолі начальнім Варшавськім через ксьондза Войтеха Тетішевського. Напечатана в Варшаві, в печатні Петра Елерта 1649 р.

5) «Як відправляв ксьондз з Альбертуси на війну». Знов напечатана в 1649 р.

6) «Як Альбертус з війни пішов назад». Знов напечатано в Кракові в 1649 р.

Московським послам до Польщі князю Рєпніну–Оболенському з товаришами в 1653 р. велено купити такі «самые нужныя к Московскому государству надобныя книги»:

1. «Хронограф», а в ней писано про все Московское государство, а называетца той книги слагатель Жигимонт Герберстейн. Латинским языком.

2. «Хронограф польский подлинный», старовечность польскую и русскую описуючий», а называетца той книги слагатель Гвагнин.

3. Хронограф же, на латинском языке, польский, тот всех летописец єсть новее и последнее для того, что в нем описаны лета все до Владислава четвертого короля польского, и называетца латинским языком та книга «Хроника Пясецкого бискупа Перемышльского».

4. «Орбис Полонус», а нашим языком можется назвати «Свет польский», в нем же содержится вся старовечность родств княжат русских и польских и домов шляхетцких и при всяком родстве герб или клеймо того родства напечатано, и отколь кто такое шляхетство и для чего таков герб кому дан, о всем подлинно написано.

5. Есть еще два старые летописцы польские, один называетца Иоанн Длугош, а другой Матвей Меховита, с тех двух который будет на польском языке, того одного купить.

6. «Лексикон славеноросский» Памвы Берынды.

7. «Библия польская Вуйкова большая в лицех, и с толком подлинным».

8. «Дикционар или лексикон гданский», который на три части разделен: первый починаетца от немецкого язика, второй от латинского, третий от польского. А языков есть в нем шесть».

На цю справу князю Рєпніну було видано золоті єфимки, і, купуючи книги в Любліні і Львові, заплачено було за все: 152 золотих польських, червонних золотих 25 і 2 польських злотих.

Царський посол до Хмельницького келар живо начального Троїце–Сергієвого монастиря Арсеній Суханов посланий був патріархом Никоном в Константинополь, на Афон і в Палестину для купівлі грецьких рукописів на п’ятдесят тисяч рублів, взятих в Сибірського приказу, а при дідові Олексія Михайловича патріархові Філарету у всіх трьох патріарших казнах було всього 5 грецьких рукописів, одна книга литовської печаті та одна грецька книга.

Витрачалися небачені кошти на придбання книг, і простим душам могло б видаватися, що чиниться те задля призбирування з усієї ойкумени знань, ще дорогоцінніших за золото. Насправді ж ушнипливі московські дяки вгризалися в кожне слово тих книг з єдиним наміром: чи немає в них «укоризнених» його царській величності статей або слів, щоб одразу ж зробити вимову тому уряду, в землі якого книга напечатана. Відправленим 1650 р. до Польщі послам Пушкіну і Леонтьєву було велено вимагати вдоволення за укоризнені слова в книгах: «Війна зборовська» Войтеха Тетішевського, «О житії і щасті польського Владислава короля з похвалами», печатана в печатні Ст. Бергутовича в І648 р., «Владислава 4–го хвальнії учиненнії діла» Евергарудуса Васернберіуса, печатана в Гданську в 1643 р. Посли в своїй відписці царю повідомляли, що після тривалих розмов вони домоглися, щоб ті книги, які є в Варшаві, зібрати, а зібравши з книг, що печатані в домі Ліщинських, листи, на яких печатано з безчестям про предків великих государів царів російських і всьому Московському госу–дарству, видерши, всі попалити, а іні й усі книги, в яких печатані непризвоїті діла, витрубивши на ринку, попалити ж, щоб про ті воровські книги, що вони попалені, всім людям було відомо, і надалі в книгах і ні в яких писаннях з безчестям про вас, великих государів, і про все Московське государство не писати і не печатати. і тих би книг, що є в короні Польській і в великім князівстві Литовськім, отнюдь нігде не було, щоб їх до кінця викорінити. А посилали ми тіх книг палити з Отвітної палати дворянина І. Т. Фустова, піддячого В. Михайлова і перекладача І. Максимова. А пани радо посилали суддів І. Заліського со товариші. А палив ті книги на ринку кат, і в той час многі були польські і литовські люди.

Почавши палити книги, палитимуть і людей з невпокореним духом і незалежним розумом, таких як протопоп Аввакум, піп Лазар, інок Єпифаній і диякон Федор.

Патріархові Никону не могли простити, що він, виправляючи богослужебні книги, змінив у літургії другий і восьмий члени символу віри, в першому знищені «аз» (рождена і сотворена), в останньому пропущено слово «істинного».

За один тільки «аз» Москва посилала людей на вогнище.

Книги київські не допускалися до продажу на Москві так само через якесь єдине слово. Требник Петра Могили за те, що в ньому в чину святого хрещення «погружение и обливание за єдино напечатаны». В «Тріоді Постной» «алілуя» напечатано двічі, а не тричі. В сповіданні віри напечатано его же царствованию несть конца «истинного», а треба без прилога «істинного».

Не відали ми тоді, як далеко відійшла Москва од лагоді перших літописців наших, що закликали нас до великодушності: «И ныне, господа отцы и братья, оже ся где буду описал, или переписал, или не дописал, чтите исправливая бога деля, а не кляните занеже книги ветшаны, а ум молод не дошел; сльшите Павла апостола глаголюща; не кляните, но благословите» (Лаврентьевская летопись Спб. — 1872, с. 463).

Москва засвоїла у Візантії двоєрушність і віроломство, коли навіть князі вбивають рідних братів, виколюють один одному очі, цілують хрест і, одвернувшись, ламають клятву, коли не виконуються ніякі угоди, коли слово бреше, коли письмо бреше, коли вчинки брешуть, і це викликає повсюдну ненависть, а тоді бреше навіть мовчанка, і тоді народжується розпач.

Та ось до візантійського віроломства додалася монгольська дріб’язковість і жорстокість східних деспотів, і ця страшна мішанина облудної пишноти і убогості орди, це змагання бундючності Ромейської імперії і диких засад Азії витворили царство, де панує тупа байдужість до святості приречень, до правди почуттів, до справедливих вчинків, де супроти живого життя виставляється жупел символу, а людська мисль і людина сама знищується в мертвій букві.

Буква. Як принесли її в нашу землю замість древніх рез, то й пішли ми за нею сліпо, запекло, затято, і вже не радість світу самоцінного, а ця всемогутня буква, в яку навіки вскочила влада, задомовилася там, як у залізній кріпості непробивній, — і ну ж топтати, нівечити, калічити нас тою буквою.

Буква гнітила й кабалила нас уже при Володимирі і Ярославі, торжествувала при Мономаху і Боголюбському, татарські хани, водячи масними од баранячого лою пальцями по дорогоцінних харатьях наших перших літописань, щоб сказати: «Отеє гарне, а отеє ні», то й ті змушені були відступитися перед нашою буквицею. Бо коли Михайлові Чернігівському сказано взамін за ханський ярлик на князювання присягатися вогнем замість божого слова, князь волів прийняти мученицьку смерть. При Никоні й Олексієві Михайловичу люди самоспалювалися за буквицю — і це слід віднести до небачених проявів незламності духу. Однак ще від царя Грозного утверджувався інший звичай азіатський: не самознищуватися заради символів і святинь, а знищувати інших, при тім назначаючи ті символи, знаки, слова і букви за власною забаганкою й примхою, які вперто називано державними потребами, загальним добром, божими веліннями.

Буква вспокоює тільки мертвих. Деспоти й святителі життя своє кладуть на служіння букві, а життя те мниться їм тільки в морях крові. Вони байдужі і до чужих снів, і до чужого блуда, та лише крові чужої не хочуть віддати нікому, хлепчуть її невситимо, як здичавілі пси.

Ми виправляли книги й слова, і зойкали душі смертними зойками. Насильно не можна дух виправити.

Молодий і перевчений даскал Київський, не відався тоді, що вскую наше судиться від неправедних, а не від святих. Втішався в своїх замірах чистих, їдучи до Москви, таким втішанням: «Ми не корчемствуєм слово божеє, но від чистоти яко від бога перед богом о Христі глаголимо, ні од прелісті, ні од нечистоти, ніже лестію сице глаголимо, не яко чоловіком угождающе, но богу, іскупляющому серця наша».

Був я молодий і дурний, хоч і перевчений. А гетьман Хмельницький? Хіба не бачив з висоти своїх літ, страждань своїх і народу цілого, що всіх нас, посланих до царя, а за нами й Україну без милосердя, зв’язаних, поведуть у внутрішній двір Пілата?

Боярин царський Бутурлін після Переяслава і віватів київських мерщій виїхав до Москви, щоб звідомити про приєднання козацької землі до великого царства Російського, відбув з Києва 30 січня, а вже 15 лютого став у Кремлі.

Переказували, як гетьман Хмельницький домагався від Бутурліна присяги царської в Переяславськім соборі, а Бутурлін затявся, сидів у посольській хаті, не хотів іти до собору, бо цар московський ні перед ким не присягає, а присягають усі йому.

Гетьман не поступався своєю гідністю, сам тих перемов з Бутурліним не вів, посилав переяславського полковника Павла Тетерю, але той вертався ні з чим, хоч який пронозливий був у мові після наук у єзуїтів, тоді Богдан сказав йому:

— Піди й передай боярину ось таке. Не хоче він присягати, бо немає в них такого звичаю. А перед господом богом вони присягають? Ось нам винесуть з вівтаря хрест животворного дерева і стану я перед ним навколішки і заприсягнуся в ім’я народу українського перед Всевишнім, то хіба ж посланець царя московського не вчинить сього?

Супроти бога святого не міг піти й царський боярин Бутурлін, оба вони з гетьманом стояли навколішки перед хрестом і перед іконами, і вийшло так, що присяга стала обопільною, хоч і безсловесною.

Після Переяслава для укладання постатейного договору з царем мав їхати до Москви сам Хмельницький, але війна грозила Україні й далі, королівські війська пустошили окраїнні землі, молдавський господар Георгіца мірився вдарити на Бушу, з’єднавшись з короною, орда хижо вистежувала кожне посунення гетьманове. Генерального писаря Виговського, який рвався до Москви, Богдан теж не відпустив, а поставив на чолі посольства генерального суддю Самійла Богдановича–Зарудного і переяславського полковника Павла Тетерю, посольські гідності надано також осавулові брацлавському Григорію Кириловичу, отаманам чигиринським Герману Гапоновичу та Іллі Харитоновичу, писарем і тлумачем посольським назначено Якова Івановича. Їхав з посольством ще й окремий посланець Хмельницького до царя Конрад Якимович.

Вирушивши з Чигирина 27 лютого, поки не скресли ріки, їхати мали через Ніжин і Конотоп до Путивля, а вже далі — до Москви самої з супроводом од путивльського воєводи. Було то найчисленніше посольство в діях України. В Ніжині зібралося 135 осіб, з них 65 посольських, інші — купці й духовні. Посольство мало 65 возів і 15 коней верхових, а весь обоз не мав ні кінця, ні краю. Ми з Савватієм їхали на монастирськім парокіннім візку, плетенім пруттям, з халабудою від негоди, досить містким для рухляді, за що на Москві звано такі візки київськими натопчанками, бо натоптати в них можна було аж он скільки. Путивльський воєвода вжахнувся небаченому козацькому обозу і відпустив на Москву тільки половину людей і возів, всіх інших затримав своєю владою.

Нас з отцем Савватієм пропущено без зволікань, бо кликані були самим патріархом — многомудрий Савватій перекладачем книг грецьких і латинських, а я справщиком новопечатних книг руських по грецьких книгах і слов’янських требниках, печатаних для литовсько–руських уніатів у Венеції. Брат мій Марко, сотник козацький у Черкаському полку, передав мені з посольськими козаками цидулу, в якій благословив мене на добрі діяння, з належним решпектом відзиваючись про мою вченість, та не забув зазначити, що оба ми, він шаблею, а я пером, маємо послужити для щасливого пробування і всілякої хвали народу україно–руського і для слави бога пресвятого.

Я пошкодував, що в посольстві немає мого старшого брата, бо як же добре було б мати в чужій стороні біля себе рідну душу бодай на час короткий, на що отець Савватій відбуркнув неспівчутливо, мовляв, у такому стиску людському задосить і одного Несміяновського. Мізерний тілом Савватій натякав на мою козацьку великоногість і великорукість, він кублився в плетеній халабуді, надягав на себе поверх ряси і кожушка попонку і поздавалося йому, ніби я геть витіснив його з натопчанки, тому він майже з жахом думав, що ж буде, коли б до Несміяновського долучився ще й так само здоровенний Сміян, а насправді ж я весь візок віддав Савватїю, а сам гнувся в передку, правлячи кіньми і пильнуючи, щоб на розкатаній саньми дорозі нашу натопчанку не занесло в замети.

— Ох мені та й ще ох! — стогнав Савватій. — Біда поповому сину, грамоти не цінуючому. Та ще більша біда уміючому. Сказав же преблагий отець Скорина у «Псалтирі» своєму: «От прирожденія звірі ходящия в пустині знают ями своя, патки, літаючі по возду–ху, знают гнізда своя, риби, плавающиє по морю і ріках, чуют вири своя, і люди кгде зродилися і ускормлені суть і виховані, мають велику ласку». Чом же мені, нещасному, треба шукати ласки в сих холодних снігах далеких? Куди їду і скілько ж ще їхати, так страждаючи?»

— Всі ми звідкись прийшли і кудись ідемо, — спробував я втішити отця Савватія.

— На теплій лежанці в келії київській сидячи, возносив би я хвалу господу, — зітхав Савватій, — а тепер за гріхи мої, за те, що возгордився знаннями своїми паче всякої міри, женуть мене без милосердя чужії вітри в чужії сніги і безміри. Подорожування нещаснеє до Москви є подвиг, на який одважитися можна, лиш споминаючи того, хто вмісто предлежащія радості претерпів хрест.

— Гей, отче Савватію! — збадьорював я його. — Хіба ж не жде тебе стольний град Москва, хіба ж не очікує з великим нетерпінням мужа, який є прикладом усіх благих діл, мужа благочестивого, поміркованого, смиренно мудрого, кроткого, воздержливого, не п’яницю, не лихоїмця, не гнівливого, не зависного, не сміхотворця, не сквернослова, не чародія, не краснобая, не пособника єресів? Наш гетьман Хмельницький вознамірився зачарувати й приголомшити Москву вченими отцями, настирними іноками, солодкоспівними хорами, мудрими книгами, чудотворними іконами й прегарними парсунами київськими, то чи ж нам не прийти на поміч вождеві нашому і дуксу преславному? Яко кокош собирає птенцов своїх, так під крилом царя Московського зберуться руські уми, розсіяні і мало не понищені злохитрієм ляцьким. Ми з тобою веземо до Москви мудрість, а посольство гетьманове — статті на добро народові нашому, які великий государ ствердить взамін за мудрість,

Не відав я ще тоді, що супроти всієї нашої вченості, висот духу, ліпоти і небаченого кшталту Москва висилатиме тупих своїх воєвод, розбійних стрільців і піддячих–здирників.

Посольство везло до Москви стверджений гетьманом Хмельницьким список жадань козацьких для скріплення союзу з великим царством без ущербку вольності України. Налічувалося в тому списку аж 23 статті, і вже в першій з статей домагалося потвердження всіх прав і вольностеи, якими од віків диспонувало Військо Запорозьке. Особлива увага зверталася на збереження незалежності судочинства, яке, за стародавнім козацьким звичаєм, визначалося формулою: «Де зійдеться троє козаків, двоє мають право судити одного».

В другій статті жадано мати в реєстрі Війська Запорозького не менше як 60 тисяч козаків. Третю статтю писано, мабуть, не без намови Виговського й Тетері, та й щоб не відштовхнути остаточно пана–брата поляка, бо багато з них здружені були з народом українським, казано, ніби й митрополит Косов з шляхти походить. Значилося в тій статті, щоби шляхта, яка на Русі знаходиться і государеві згідно з непорочною Христовою Заповіддю присягу зложила, аби при своїх вольностях зоставалася, як і при королях польських бувало. В статті четвертій ішлося про те, щоб по містах урядників обирано з наших людей гідних, себто не допускаючи до тих урядів царських ябед і крючкотворців. В статті п’ятій велено послам домагатися потвердження прав гетьманських на Чигиринське староство з усіма приналежностями, для всяких потреб гетьманської управи. Надто важлива була для всіх жадань козацьких шоста стаття: «Боронь боже смерті на пана гетьмана, — та тому що всяк чоловік смертен, і без того не може бути, — аби Військо Запорозьке само між собою гетьмана вибирало, і його царську величність сповіщало, Нехай то й цар великий не буде в гнів, бо то давній військовий звичай». В статті сьомій заповідано, аби маєтків козацьких ніхто не відбирав, і вдови, після козаків позосталі, й діти їхні щоб такі самі вольності мали, як предки й батьки їхні. Від статті восьмої і аж до тринадцятої йшлося про упосаження і прогодування військової старшини, полковників, суддів, писарів, осавулів, обслуги арматної, що завсіди знаходяться на послугах військових і на хліб орати не можуть. і так прикладово для писаря генерального домагалося тисячу золотих, для суддів військових по 300, для обозного 400 та ще по млину для кожного, а як можна буде, то й більше, так як і для полковників і осавулів. Також і в статті двадцять першій нагадувано, що Війську Запорозькому завжди плачено, і пропоновано, аби полковники отримували по 100 єфимків, осавули полкові по 200 злотих польських, сотники по 100, шеренгові козаки по 30. Стаття тринадцята і сімнадцята застерігали, щоби ні в чім не були порушені права, з віків надані від князів і королів як людям духовним, так і світським. Чи не найістотнішою для суверенності України і найвищим свідченням того, що Хмельницький не мав наміру зрезигнувати вибореного великою кров’ю права на незалежність політичну була стаття чотирнадцята: «Послів, що звіку до Війська Запорозького, з чужих земель приходять, аби панові гетьману і війську Запорозькому вільно було приймати — таких, що з доброю справою. Нехай то не було б в гнів його царському величеству. А коли б щось було против його царського величества, то гетьман і військо повинні його царське величество сповіщати». Слідом за нею йшла стаття п’ятнадцята, довкола якої, як і довкола чотирнадцятої, незабаром спалахнуть у Посольському приказі найзапекліші суперечки між козаками і царськими боярами та дяками. В статті йшлося про податки цареві з козацької землі. Зарудний і Тетеря мали просити царя наперед усталити загальний розмір такого податку, коли ж такої згоди не буде, тоді добиватися, щоб не присилано ніяких воєвод для збирання данини, а призначати для того тутешніх гідних людей. В інших статтях йшлося про справи військові. Щоб уникнути приходу на Україну царського війська, гетьман радив цареві йти на короля польського під Смоленськ, хана кримського до пори не чіпати, коли ж і виступати проти нього, то не через українські землі, а від Казані й Астрахані з поміччю козаків донських. Малослівна вісімнадцята стаття стосувалася справи найдразливішої: «Про митрополита в часі розмов мають згадати посли наші те, що їм усно веліли».

Хмельницький, хоч і називав патріарха Никона «наш зверхнейший пастир», гаразд відав, яка то велика загроза незалежності України віддати київську митрополію під зверхність патріарха московського. Од віку митрополія Київська перебувала під благосло–вінням вселенського патріарха константинопольського, було це освячено і оправдано мучениками, угодниками і чудотворцями, і хто змінив би це узвичаєння, взяв би на душу свою гріх неспокутній. Сказано бо: «Предавай мя тебе болий грех понесет». Навіть через 12 літ після Переяслава ігумени монастирів київських і відданий Москві єпископ мстиславський Мефодій казали, що ліпше їм смерть прийняти, ніж бути в них Московському митрополиту, і ліпше в вогні адовім горіти, ніжлі впасти в підданство патріарху московському. Митрополит Коссов другого дня побуту Бутурліна в Києві виказав своє нерадіння великому государеві. Чорнобильський потопоп в листі до своїх милостивих панів повідомляв, що був у Києві в час урочистого в’їзду туди посольства Бутурліна, і бачив, з якою невимовною скрухою прийняли митрополит і все духовенство послів, нарешті запевнив, що в Чорнобилі багато плачу було, коли гнали міщан до присяги цареві, і що сам він не поїхав з Чорнобиля тільки тому, що не мав на чому вивезти своїх дітей.

Відав Хмельницький ще й те, який поголос іде про патріарха Никона серед чорного духовенства. Вселенський патріарх в султанській неволі, тихий, смирний і праведний в служінні богові, а патріарх московський Никон в гордощах незмірних іменується, як і цар сам, великим государем, людей до себе не підпускає, возлюбив стояти високо, їздити широко, будує свої монастирі, замовляє в греків ікони дорогоцінні, велів зібрати з усіх церков коней і півтисячі розіслав по своїх вотчинах, сама тільки шапка патріархова вийшла в шість тисяч рублів, а на білий його саккос нашито перлів окатних два з половиною пуди, гордий і грубий норовом Никон заповідав возвишення священства над царством, насправді ж возвишався незмірно сам і над священством і над церквою.

Митрополити Київські Іов Борецький, Петро Могила, Сильвестр Коссов були едуковані, дбали про належнії науки к цвіченню побожного живота для людей зацних і простого стану, а Московські патріархи ставилися царями не за вченість, а лиш за послушання. Так Іван Грозний поставив Іова, так при Михайлові Федоровичу архієрейський посох узяв його батько патріарх Філарет, який відзначався хіба що впертістю, бо коли сказано йому, що в одній з молитов треба промовляти «і огнем», то він не повірив і спорядив ціле посольство до греків, щоб довідалися, чи правда, що в їхніх книгах написано «і огнем»? Патріарх Іосиф те й знав, що простежувати за служебниками, щоб у його ризниці кожен сосуд дорогоцінний обгортали киндяком не менше, як уп’ятеро. Коли вмер, то не благодать божа ісходила від нього, а лиш в утробі безмірно шуміло.

Темні пастирі — темна й паства. Убоге життя — убога мисль.

У киян, хоч і не висока європейська освіта, але твердо засвоєні шкільні знання, тому вони не були привержені до букви й обрядів, як темне й затуркане московське поспольство. Кияни не боялися вносити в книгу набуте з світських знань, вели мову про астрономію і географію, користалися грецькою міфологією і не вбачали в тому ідолослужіння, як московські ієреї.

Вже й приневолені суворим Никоном, з нагнутими виями, вперто, затято, як усі малописьменні, вони повторювали: «Чи вчитися нам корисних граматики, риторики, філософії, теології і віршувальному художеству і звідти познавати божественні писання, а чи, не навчаючись сих хитростей, у простоті богу догоджати!». Впиралися в одне слово, в звук, навіть у кому непомітну. Велику сокровенну силу привласнювали «азу» в другому члені символу віри, викинутому при виправленні книг. Коли Никон звелів у богослужебних книгах замінити написання імені Ісус на Іісус, збурення серед духівництва сягнуло меж неймовірних. Іісус сприймалося всіма як найбільше кощунство, бо Ісус — це спасіння, ім’я, наречене від бога святим ангелом, як же можна посягати на нього?

Сам Никон з ігумена Новоспаського монастиря в Москві став Новгородським митрополитом, а тоді й патріархом не завдяки великій ученості, а тільки тому, що зачарував молодого царя вмінням мовити. Цей простий мордовин мав залізну пам’ять, від божественного писанія був вельми сказитель, на всяке слово царське відповідь мав з прикладом із святого письма і з премудрою притчею, і глас його, яко труба, благоприятен і слухаючим увеселительний і просто рещи–ангел, а не чоловік. Умиляв молодого царя своїми писаннями, шлючи Олексію Михайловичу ось такі єпістолії: «З 13 декабря уязвився я любовію божою пуще прежнього, приложив молитву к молитві, сльози к сльозам, бдіння ко бдінню, піст к посту, і постився навіть до 17 дня, не їв, не пив, не спав, лежав на ребрах, втомившись, сидів з годину щодоби». Коли промовляв до людей простих, то мучив їх своїм многоглаголаннєм по три години, поки чоловік несамовитів, благав пощади або й заладав у непам’ять.

Коли згодом його звинувачуватимуть у непомірній гордині, Никон заявлятиме: я дбав не про паству, а про істину.

Чи ж міг високодумний гетьман Хмельницький віддати під тяжку руку московських патріархів преблагих митрополитів київських, не остерігаючись прокляття на всі віки?

Лагідні душі наші київські здригнулися і змалилися перед похмурою величчю Кремля, перед його нелюдської височини цегляними мурами і донебесними баштами, штудерними й витребенькуватими всупереч понурій одноманітності непробивних стін і загрозливих зубців на них.

— Не терпить Москва латинства, а в сих баштах — всуціль дух і норов латинський, — вказав я Савватієві на вежу, до воріт якої ми смиренно шествували, зоставивши свій візок, коней і всю належність з козацьким посольством на Китай–городі.

Савватій дрижав од пронизливого московського холоду, зуб на зуб йому не попадав, мабуть, ще й від страху перед чудиськом, до якого ми зухвало наближалися, перед сим Вавілоном і Колізеєм, незмірною могутністю і ще незмірнішою марнотою.

— К–куди шествуєм? — прошепотів Савватій.

— Куди звелено! — збадьорив його я. — Хоч ми й не ізбранні, та зате ж звані. Не самі приліпилися до сього холоду, а прикликано нас сюди від теплих лежанок київських. Хіба ж не зігріють нас тут?

— Ох, пропаду! — розпачливо стогнав Савватій. — Ах мені і уви!

Обитель наша (може, й до смерті!), Чудов монастир, розпросторювався мовби одразу за Фролівськими воротами[3], громадився червоними цегляними стінами на всю половину Кремля по сей бік Іванівської площі і Троїцької вулиці, за якими возносився на царській площі Успенський собор, де покоївся прах первосвятителя московської церкви Петра митрополита, посох якого став архієрейським жезлом патріархів московських. В головному вівтарі собору зберігалася риза господня, піднесена в дар царю Михайлу Федоровичу послами перського шаха Аббаса, і два хрести Корсунські, один з яких принесений був до Києва ще князем Володимиром. В ризниці знаходився келих із яшми з фініфтяною змійкою, символом вічності. З цього келиха, званого Августова Крабія, веселився римський Август Кесар. Келих дістався в спадок візантійським імператорам, а від них Володимиру Мономаху і його нащадкам, князям Московським з дому Рюрикового. В Петропавловськім притворі в ковчежцях лежать частки святих мощей: права рука по лікоть Андрія Первозванного, глава Іоанна Златоуста, глава Григорія Богослова, частина мощей Іоанна Хрестителя, Георгія По–бідоносця, нижня щелепа князя Володимира.

Ми з Савватієм помолилися на Успенський собор і на собор Миколи Гостунського, надто дорогий для нас тим, що дяк сього собору Іван Федорів поклав початок московського книгопечатання, лиш тоді обачливо стукнули в монастирську браму, і впущені були отцем–привратником до обителі.

Нас прийняв архімандрит Павло, грізний, немилосердний з громохким голосом, гордий, як древні фараони, грамоту патріаршу, якою нас кликано сюди, ні читав, ні взяв до рук, обачеж прикликав отця келаря і велів приділити нам келії верхні, де більше світла для занять книжних. і хоч і з нехіттю, та дав нам благословення.

Коли Савватій побачив голі чорні дерева на Кремлівськім валу, вкриті памороззю собори, сніг, перемішаний з багнюкою, на Іванівській площі, він мало не заплакав од відчаю серед цієї непривітності й холоднечі. Але в монастирі було тепло, братія не тільки угождала богу, а й гаразд топила печі, Савватій відігрівся, возрадувався, і вже з легким серцем і світлими змислами йшов разом зі мною до отця Єпифанія, який ждав нас, щоб одразу й дати роботу.

За ті кілька літ, що я не бачив Славинецького, він змінився до невпізнання, змалів тілом, кутався в чорну ряску, щулився, ніби од холоду, хоч у його просторій келії, заваленій книгами й рукописаннями починаючи з присінку, було ще тепліше, ніж у наших пристанищах, нижня щелепа йому мовби вкоротилася, лице всохло і геть сховане було в сивій борідці, зате череп нависав над обличчям, округлий і просторий, як церковна баня, а очі, глибоко сховані під острішкуватими бровами, світилися розумом і допитливістю.

Він повів мову не про Київ і не про дорогу, а про книги та й ще про книги і про те, як тут довкруг кріпко наступають на нього і на самого святійшого патріарха невєжством. Коли я поспитав отця про Москву, бо ж бачив він її не тільки замерзлу й насторожену, а й по весні й улітку, в храмових празниках, хресних ходах, в пишноті патріарших богослужінь і царських шествувань, Єпифаній мовив, що ходить тільки до соборної церкви на відспівування «достойно єсть» і на єктенії і після благословення патріаршого знов з радістю стає темничником своїх книг, на Москві ж не буває ніколи, бо й навіщо: профани і невігласи неослабно глаголять, неліпими гласами зіяють, в голові од них, як од зловітрія, пожитку ніякого, а урон і печаль великі.

Таки ж недаремно звали отця Єпифанія «муж многоучений, а ще хто не такий в часах сих, не тільки граматики і риторики, но і філософії і самої феології відомий бисть іспитатель і іскуснійший розсудитель і небачений претолковник еллінського, слов’янського і польського язиків». Коли між царем і патріархом через злих людей почалося безсовітіє і распря, і в 1660 році скликано духовний собор, який позбавив Никона патріаршества і священства, то укладення соборного діяння було доручено Олексієм Михайловичем Славинецькому, як найученішому на Москві. Тричі підносили цареві правила, на які опирався собор, і тричі цар не наважувався ствердити постановлення. Тоді звелів запросити на собор святителів–греків, які були в Москві: митрополита фівського Парфенія, колишнього архієпископа андроського Кирила, паганіатського архієпископа Нектарія. Греки прочитали на соборі з своєї грецької книги слова: «Безумно убо єсть єпископства отрещися, держати же священства», — і сказали, що це 16–е правило першого і другого собора. Але Славинецький сам перечитав правила соборів і не знайшов там таких слів. Це так подіяло на царя, що Никон вважався патріархом ще шість років до наступного собору, на який покликано вселенських патріархів.

Славинецького на той собор обачливо не запросили, бо надмірна мудрість стає на заваді володарям світським, як і духовним.

Монастир же Чудов з отцем Єпифанієм став для мене цілим материком мудрості. Обитель сію з кам’яною церквою во ім’я чуда архістратига Михаїла заклав 1365 року митрополит Олексій. Місце для монастиря (тут був до того ханський палац) святитель одержав з рук самого хана татарського Чанибека на знак вдячності за зцілення від сліпоти його улюбленої жони Тайдули. В Чудовім монастирі ще сто літ тому працював премудрий книжник Максим Грек, в іночестві пребував тут юний Гришка Отреп’єв–Самозванець, при якому пострижено в монахи царя Василія Івановича Шуйського, а патріарха Гермогена заморено голодом в підземній келії. В Чудовім монастирі хрестили царя Олексія Михайловича, а в надвратній монастирській церкві Благовіщення Пресвятої Богородиці позбавлятимуть патріаршества самого Никона.

Никон, випросивши в Федора Ртищева київських отців з Єпифанієм Славинецьким і переводячи їх з Андріївського монастиря біля Воробйових гір в сю обитель, одкрив у Чудовім монастирі ще й патріаршу школу, де київські мужі тепер просвіщали профанів і невігласів і де й мені обіцяно місце даскала. В славну обитель вверглися ми з Савватієм по тяжких незгодах довгої–предовгої путі холодної, жарко топили в Москві, та не зігрієш душі чужим теплом, лине вона через сніги й простори до милої України, до єдиного брата, до київських небес, степів вільношироких, Дніпра прудкоструйного.

Давши спокій немічному тілом Савватію і в затаєній хіті довше побути з своїми братами–козаками, я неквапно перетягував до монастиря з Маросейки — дільниці московської, що на віки цілі стане нашою славою і гіркою юдоллю. Не ділилася ніколи Русь ні на велику, ні на малу, ще від перших князів була просто Русь і знана була в світах і славна сим загадковим найменням, яке для греків утотожнювалося з їхнім словом «красний», а для всіх чужоземців — з червоними стягами князівськими, людьми і щитами дружини княжої, гарячою барвою крові супроти жовтих і синіх барв варязьких. Та ось сто літ тому патріарх константинопольський, сидячи в тяжкій неволі бусурманській і шукаючи милості в православного царя, в посланні своїм до великого государя Московського називає Московське царство Великою Руссю, а предковічну землю всього народу руського тільки тому, що впала вона на той час у неволю лядську і не могла стати опорою патріарха вселенського, — дивним і зневажливим найменням Малої Русі. Зродилися сі слова з патріаршого благоутробія і богоподобія, може, й без намислу, та вже вилетіли, не впіймаєш, назад не заженеш, і так і повелося відтоді: Великоросія, Малоросія, а між ними Русь біла, так ніби можна перемірювати народ аршином або мітити барвою, яко Яків овець Лаванових.

Гострий на язик московський люд прозвав Малоросійську дільницю в Китай–городі Маросєйкою, козаків за їхні чуби–оселедці, чубарики–чубчики, як у курей–хохлаток, добродушно звано «хохлами», а козаки навзамін звали московитів за їхні цапинії борідки — «кацапами». Але не було ворожнечі, не було зневаги ні в словах великих, ні в малих, може, тому й горнувся без зайвої остороги під сильну руку царську гетьман Хмельницький, і Москва не роззявляла пожадливо рота, щоб проковтнути краснопірку–Україну, а цілих шість років не приставала на просьби українського гетьмана, не хотіла вести мови ні про приєднання, ні про возз’єднання двох народів, які, мовляв, і без того єдино суть, і коли й згодилася насамкінець прийняти в лоно своє крамольне козацтво, то значною мірою завдяки вченим отцям київським, завдяки яким тільки й могла почуватися ростущою, яко древо плодовитеє.

Посольство козацьке прийняте було царем наступного дня по прибуттю до Москви. Олексій Михайлович особисто запитав про здоров’я гетьмана Богдана Хмельницького — річ на Кремлі майже небувала. Та на тім і скінчилася добра воля царська. Склад комісії, визначеної для переговорів з козаками, не обіцяв нічого доброго. Запеклий Бутурлін, готовий вести царське військо будь–куди, воєвода князь Трубецький, окольничий Головін, якого сам чорт у ступі не влучить, і думний дяк Алмаз Іванов, що, здавалося, володів умінням нашіптувати водночас в обидва царські вуха.

Переговори тривали десять днів, йшли вони тяжко й повільно, як мерзле горить. З 23 жадань козацьких задоволено було лише тринадцять, та й ті вбгано в одинадцять статей, які далеко не в усьому задовольняли вимоги Хмельницького. Найістотніша для України чотирнадцята стаття Хмельницького про право вести незалежні міжнародні зносини в царських статтях набула зовсім протилежного змісту. В ній писалося: «По тій статті цар звелів: послів, прибуваючих у добрих справах, можна приймати і відпускати, але одразу слід повідомляти, в яких справах прибували і з чим відпущені. А тих послів, які прибуватимуть в справах ворожих цареві, належить затримувати і якнайшвидше повідомляти про них царя, невільно їх теж одпускати без велення царського. З султаном же турецьким, як і з королем польським, без велення царського зноситися не дозволено».

Виходило, що козаки зміняли шило на швайку. Королі польські забороняли гетьманові зноситися з султаном і царем, тепер цар поставляв у ту заборону на своє місце короля.

Статтю про податки з України комісія мовби й прийняла, згодившись, щоб збирали їх місцеві війти й бурмистри, але передавати мали царським посланцям, які перевірятимуть їхню діяльність.

Від козацьких послів царські бояри домагалися згоди поставити московських воєвод у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Умані й у всіх значних містах українських, Зарудний і Тетеря сказали, що не мають на те згоди Хмельницького, і просили, щоб воєводи були хіба що в Києві і Чернігові. Бутурлін і Трубецький ніби й згодилися, і в статті про це не занесено ніякої ухвали, але вже незабаром з’явилися на Україні царські воєводи з військами і стали будувати в Києві замок, а до козацьких міст вислано московських піддячих для опису–майна, ґрунтів і всіх пожитків, аби до трьох десятків повинностей на булаву гетьманську та на «панів полковників, осавулів, сотників, отаманів і всього товариства нашого війська Запорозького, за військом ідучого і назад поворачуючим», додавати тепер ще й внески до царської казни, обфітної й бездонної, як бочка Данаїд.

Співано тоді на Україні з сумовитим жартом:


Москалики–соколики, поїли ви

наші волики.

А як вернетесь здорові — поїсте

й остатні корови.


Дужа рука оружна царська, під яку так горнувся Хмельницький, щоб захистити Україну від ворогів і наїздців, і яка мала огорнути преділи українські, як чаєчка чаєнят теплим крилом, брутально й хижо продиралася і до кишені, і за пазуху, норовила добратися й до самої душі. Сподівався гетьман з поміччю могутнього військового союзника вирватися з кабали шляхетської, а попав у кабалу ще тяжчу. Думалося безхитрим козацьким душам, що коли до їхніх шабель долучаться ще й шаблі братів московських, то не зламає їх ніяка вража сила, а того й не помітили, як між шаблі прослизнуло підле дяківське перо і стало вивертати все з кулька та в рогожку, себто з дранки в перепиранки.

Писалася історія наша шаблею, а виправлялася кривим пером для кривих душ.

Попервах цар мовби й виказував намір спільноти військової з козацтвом. Вже через двадцять днів після укладення статей і відпуску послів Хмельницького в Успенському соборі цар об’явив, що, порадившись з отцем своїм, великим государем святійшим Никоном патріархом, він шле військо і сам невдовзі вирушає проти недруга свого польського короля. На Кремлі відбулося велике торжество і частування з приводу відпуску князя воєводи Трубецького, який мав вести стрільців на Брянськ, куди повинно було підійти і помічне козацьке військо з наказним гетьманом Іваном Золотаренком.

За місяць Олексій Михайлович і сам вирушив з Москви на Смоленськ до литовської границі, і з Можайська він писав князеві Трубецькому: «А в нас, у нас ідуть з нами далебі не з одностайністю, найпаче з дворушністю, як є оболоки: іноді благопотребним воздухом і благонадійним і уповательним покажуться, іноді запекою і гнівом, і негодою всілякою злохитрісним московським звичаєм покажуться, іноді злим відчаєм переповідають погибель або в мовчанні з виблідлим лицем і лукавим серцем відходять. А мені, вже бачить бог, як то тяжко від двоєдушності тої, далебі уповання немає»[4].

Брат мій Марко, пересилаючи з–під Брянська з вірним чоловіком листа до мене на Москву, переповідав той царський лист, який став відомий уже й самому Хмельницькому, і щиро співчував цареві, оточеному такими непевними і криводушними людьми і незгодою, що відбиває його царській величності всіляку охоту.

Не було мови про сотника простого, але ж гетьман наш Хмельницький, який молодим навчався в отців–єзуїтів і мав би знати чи не всі відомі людські й диявольські підступи, чом же він не збагнув, що Олексій Михайлович пише не про когось, а про себе самого, про свою затаєність і криводушність, які успадкував разом з золотим троном і шапкою Мономаха?

А може, й знав усе гетьман та мовчав до часу. Тому й статті царські утаїв од війська і від люду всього, бо не сподівався, що й тих куцих постановлень Москва дотримається, маючи звичай ламати всі свої слова і перетоптувати угоди. Хмельницький відклав ті статті і правив далі залізною рукою і твердим змислом. Нелегко то йому було, може, й віку вкоротило, і полишив він Україну в непевності й безпритульності великій, як ту нещасну чаєчку при дорозі, що про неї сам склав пісню.

Виговський, підступом захопивши гетьманську булаву, не мав твердості Богданової, зате в криводушності міг би позмагатися з самим дияволом. Гаразд відаючи, що навіть куці царські статті ніколи не стануть виконуватися, бо й укладано їх боярами та дяками без наміру на застосування, Виговський на противагу царським милостям випростив у короля Яна Казиміра милості набагато щедріші і уклав з польськими посланцями Гадяцький пакт, за яким Україна не тільки одержувала всі предковічні свої і жадані вольності, але й ставала цілком незалежною державою, Великим князівством Руським, подібно до Великого князівства Литовського або й цілої Речі Посполитої чи далекої Англії. Трактат Гадяцький, звісно, підписано було не для того, щоб його дотримуватися, а тільки щоб одірвати Україну від Москви. Король, його посланник Беньовський і пани сенатори, вже підписуючи пакт, лякалися його і свій переляк вилили згодом, поставивши Виговського під кулі жолдаків брутального полковника Маховського.

А що ж його величність пресвітлий цар, що донедавна самодержець Великої Росії, з 1654 р. вже й Малия Росії, а з вересня 1654 після завоювання Смоленська, Могилева та інших міст білоруських, — ще й Білия Росії? Як то писали козаки в своєму маніфестові, розісланому до європейських держав: «Військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне наше підданя цар буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше й більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надії! Рішено заразом нас придавити і поневолити».

Виговський хоч і розбив під Конотопом з поміччю татар московських воєвод, двох з них взявши до неволі, а князя Трубецького змусивши втікати до Москви, та згодом і сам був усунутий козаками, які викричали гетьманом Юрася Хмельницького з тим, щоб він не вірив королеві, а від царя домагався приречення в правах і вольностях для українського народу, для війська Запорозького.

Присланий до Переяслава для переговорів князь Трубецький мав таємний наказ царський змусити Юрія Хмельницького прийняти нібито ті статті, які було укладено його отцем Богданом. Доти ніхто тих статей нігде не проголошував, тільки бог святий знав, що в них було записано, то ж Трубецький прочитав на козацькій раді вже не одинадцять, як п’ять років тому в Москві, а чотирнадцять, і вже й без тих незначних послаблень, як тоді, а з ще більшим поневоленням і утиском, але хитлива душа Юрієва не спротивилася тому неправедному ділу, молодий гетьман взамін за царське благословіння потвердив ті 14 статей, Трубецький передав їх київському воєводі Шереметєву, щоб той напечатав їх і розіслав по всіх полках козацьких, містах і містечках. Відтоді й стали вони вважатися статтями Богдана Хмельницького, хоч не мали вже в собі й тих незначних приречень і потверджень, що при покійному гетьмані.

Що більша влада, то вона невситиміша. Як то сказано: не клади пальця в державний рот — всю руку відкусить.

Справжні статті Хмельницького писано було як вимоги до царя, то ж і говорилося в них так: «в начале изволь твоє царское величество подтвердить права и вольности наши…». Тепер же вони викладалися у формі справоздання безличного: «чтоб царское величество пожаловал изволил подтвердить права и вольности войсковые…»

Друга стаття про збирання прибутків до царського скарбу, майже дослівно повторюючи відповідну статтю Хмельницького, має додаток, який одразу надає їй зловісного значення. Після слів «и доходы всякне денежные и хлебные збирати на царское величество и отдавати в его государеву казну тем людям, которых царское величество пришлет на то устроенных людей» додано: «в Киев да в Переяславль».

Це вже було відверте наставляння царських воєвод над Україною. До четвертої статті про вільне обрання гетьмана додано такі слова: «А по обрании гетману ездить к великому государю, царю и великому князю Алексею Михайловичу, всея Великия, и Малыя, и Белые России — самодержцу, к Москве, и видати его государские пресветлые очи; и великий государь, его царское величество пожалует гетмана по чину, булаву и знамя на гетманство свою государеву жалованную грамоту дать ему велит».

Себто за звичаєм орди їхати за ярликом до ханської ставки. Статтю восьму доповнено словами: «А митрополиту Київському, так и иным духовним Малыя России быть под благословением святейшего патриарха Московского и всея Великая, и Малыя, и Белыя России, а в права духовнне святейший патриарх вступати не будет».

Так без згоди самої церкви Київської, яка вже сім віків перебувала під благословінням вселенського патріарха Константинопольського, було вирішено передати її під зверхність патріарха Московського. Відібравши ж свободу духовну, в наступній статті, дев’ятій, відбирано й найбільшу свободу державну: вільно промовляти до світу і зноситися з усіма землями, як сусідніми, так і дальніми, як із здруженими, так і з вороже наставленими. «Гетману, — сказано там, — послов и посланников и гонцов из окресных и ни из которых государств к себе не принимать и против тех присылок в окресныя и ни в которыя государства послов же и посланников и гонцов от себя не посылать, для убытку денежных и иных всяких расходов войска Запорожского, разве о каких делах позволит великий государь, его царское величество, ему, гетману, в которое государство послать».

Так затягнувся зашморг, який ми своєю волею накинули собі на шию, і вже не ми лиш у Москві, в безвіллі чернецькому, ставали заложниками немилосердного царства, а й уся Україна, яка ще віки цілі спливатиме ріками й морями крові, гомонітиме козацькою незгодою, реготатиме гайдамацькими пожежами, тихо плакатиме попідтинню вдовицькими й сирітськими слізьми.

Я тоді жив чи мовби й не жив. Душа моя розхристана, розп’ята на всіх вітрах від України до Московії, пішла в розпорошку, розсипалася, як грушки з кошика, — не збереш, не зцілиш. З яким вознесінням духу приступив був до виправлення старих книг. Книги іржаві, заткані павутинням, поточені шашелем, а ми даємо книги нові, дзвінкі, як ангельський поклик. Як радувався я, натрапляючи в книгах дониконівських геть знекшталтені слова святого Іоанна апостола. В книгах тих, не знати звідки й узяте, стояло: «Покаяння отверзи мі двері». В Іоанна ж сказано: «Він же глаголив про церкву тіла свого» (П, 21). Виправлення богослужебних книг, вважав я, було розумне й доцільне, та водночас під прикриттям загального лика розумності відбувалася підміна внутрішньої сутності. Прості люди стояли за слово, як за найвищі святості. Похитнути предківське слово — замах на життя і на все суще. А урядові у всі часи праглося ламати душі, а з ними й слова. Милосердя до слова потрібне ще більше, ніж до людини. Слово беззахисне. Вбивати слова — гріх і злочин ще більший, ніж убивати людей. З чим же прийдемо до нащадків? Безсловесні, дурні, затуркані. Тіло знищать, але дух воспарить, він бо наповнює світ, він вічний, а з ним вічні й ми. Слово ж — це дух, а дух — се слово. Слово вище за всі знаряддя і творіння рук, бо воно є мисль. В тропарі співається: «Цитра златая, нищетой богатая». Себто: слово паче всіх багатств світу, їдва і питва тлінних. Болісні слова були в давніх книгах, а в нових — сухі, як потерть. Виправляєш слово, а зачіпаєш долі тисяч людей, народу й землі. Се вже й не буквиці, не слова, а доля й судьба.

Не відав я тоді в своєму засліпленні, що розпочали ми те, що ніколи не матиме кінця: виправлення помилок. Виправляють книги, тоді людей, тоді цілі епохи, все життя, і вже незмога зупинитися. Виправляючи, дійдуть до того, що хліб щоденний замінять словами про хліб, а саме життя, гідне людини, — облудними обіцянками про нього. Як же виправляти книги, коли Ісус ніколи не писав?

Не правте книг, бережіть їх такими, як вони народилися! Бо книги — як люди. В них свій біль, своє горе, своя погроза і любов своя. Коли піднімають руку на книги, гине милосердя, і тільки нечутні ридання в просторах. Всяке будування без любові, а тільки на ненависті буде, як Вавілон або Колізей римський: понура велич, ріки крові й сліз, звіриний рик і падіння, падіння, руйновища на місці вчорашньої пихи.

Сказано ж у апостола Павла: «Коли мовами людськими глаголю й ангельськими, любові ж не маю, то стану я як кимвал бряцаючий і бубен гудячий» (До корінф’ян, 13).

Блукав я серед снігів кремлівських, ослаблий духом і тілом. Ряса чорна гойдалася на мені, світ гойдався довкола, а з ним гойдалася моя душа. Кожному своя путь і погибель, і сап’ян, і ситець, і Візантія остання. Сніги випадають ще до Покрови, зловісно, темно, вовче виття з–за стін, а заграє сиза зоря передвесіння, блисне сонечко, синички застрибають на снігу, заграють у свої тоненькі срібні дудочки, — і пітьма відступає, душа відм’якне. Благословіте клянущія ви, добро творіте ненавидящим вам, і да не зайде сонце во гніві вашім.

Весна надходить, дороги чорніють з–під снігу, і бруньки на березах істочають всі аромати раю, а вдома вже видзвонюють жайворонки, сосни гудуть і постогнують верховіття ялин і високі тополі хиляться до самої землі, копитами ізраненої і кровію засіяної.

Старший брат–козак сниться у вогні, але не згорає, стоїть посеред вогню, мов у алмазнім вінці. А хмари низькі і тяжкі, гнітять груди і я, мов Данило Заточник в наверженії, яко Яків, що мав видіння ліствиці на небо. Паремію про видіння Яковом ліствиці відчитували ми в монастирській церкві на богородичні празники. Ліствиця вузька і крута і лишалася, як спокуса порятуватися тілом і кинути дух свій ще в глибші безодні.

Брат мій відчаєно метався десь між гетьманами сьогобічної й тогобічної України, між вогнем і полум’ям, рятувався від перемінливості української, та однак не врятувався, і в смутну годину прийшов мені лист од Маркової жони Явдохи про братову смерть, і про її нездужання, і про те, щоб вернувся я до рідних осель закрити їй очі на розстання вічне.

На Україну я міг повернутися, лише отримавши благословіння від архімандрита Чудова монастиря — помолитися чудотворцям Києво–Печерської лаври або ж відпуск з іночества і проїзні грамоти з двома рублями на довгу путь. Архімандритом на той час став по–стриженик Київського–Межигірського монастиря Іоаким Савелов, я бив йому чолом, бив чолом також і архієпископу чернігівському Лазарю Барановичу, прикликаному царем на собор проти патріарха Никона, і мені дано відпуск, і я возблагодарив бога, і возрадувався душею, покаявся в содіяному і простив усім, хто содіяв зло. Оставляйте і оставляться вам.

Вертався я на Україну загублений у великому обозі «нищого» і «убогого» пресвятого отця Лазаря Барановича. Єдиний з українських духовних ієрархів, він прибув на собор до Москви ще 12 жовтня, маючи при боку своєї милості 60 коней і 63 чоловік почту, з–поміж яких були: казначей Амвросій Биковський, два ігумени — Пафнутій (Макошинського монастиря) та Ілларіон, два протопопи — Чернігівський Петро Васильєв і Новгород–Сіверський Єлисей Константинов, архідиякон Михаїл Лежайський, уставщик ієромонах Венедикт, чотири диякони, три інока і челядь єпископська: конюший Яків, регент Симеон, восім півчих, кухмистр Антоній, кухарів чотири, іконописець Григорій, слуг троє, келейників чотири, служок чотири, гайдуків троє, конюхів два, візничих вісім, з отцем ігуменом служок три, син отця протопопа Чернігівського, служок протопопових чотири.

Для Барановича і його супроводу приділено 8 домів і поварня. На опалення відпускалося 40 возів дров щомісяця, але Баранович бив чолом, щоб указано було давати більше, бо зима люта, душі немічні, сорока возів стачає лиш на два тижні.

Кормових грошей видавано щодня по 5 рублів 24 алтини і 2 дєньги. Велика кількість запасів, надто питва, бо чутки йшли про пристрастя «хохлачів», навіть духовних, до горілки, щомісячно виділялося: 9 кружок вина двойного, 2 відра романеї, 2 відра ренського, 3 відра меду вишневого, 28 відер вина простого, 216 відер пива, 116 відер меду. Навіть для коней єпископових щомісяця по 50 возів сіна і по 50 четі вівса.

Протопопи приїхали з Барановичем не для «исправления церковних дел», а для випрохування жалуваних грамот на озеречка, млинки, сільця, слобідки, перевози і сінні покоси на прогодівлю. А єпископ мав брати участь у неправедному соборі, де з патріарха Никона знімали патріаршу фелонь і панагію. Він писав у Київ до Інокентія Гізеля: «Исчисляющий количество звезд и все их называющий именами, тот утвердил и сию звезду на небе церковном — пусть бы она светила долго еще».

І коли в перші дні собору на Никона, мов пси скажені, кидалися тільки троє ієрархів: Павел, митрополит Сарський, Ілларіон, митрополит Рязанський, і Мефодій, митрополит Мстиславський, а також колишній Ніжинський протопоп Максим Филимонович, а всі інші мовчали, цар возопив до свого синкліту: «Бояри, що ж мовчите і нічого не віщаєте і мене видаєте, чи я вам ненадобен!»

А тоді й до Барановича: «Лазарю, що ж ти мовчиш і нічого не глаголиш?»

Баранович відповів уникливо: «Треба послухати самого Никона патріарха, і коли правда, то так, а коли ні, то й ні».

Він дотримувався правила «не наступати ні на чию славу», намагався не возвишати голосу, проти опального патріарха, але під соборним актом про низложення Никона підпис свій поставив.

Не карайте, то й не покарані будете. Не минуло й тижнів кілька, як у незнаному сільці Андрусові підписано між царем і королем польським мир і читано ту угоду всенародно на царській площі перед соборами для радості можним і чорному люду, бо навіть поганий мир ліпше доброї війни, для нас же то було гірше смерті, бо означало кінець України, може, й навіки. Україну розділено Дніпром між царем і королем, розрубано, мов шаблею, рікою нашої радості й смутку нашого, розокремлено, розполовинено, розтято по живому серцю — і вже не стулиш, не затамуєш крові, не оживиш. Для царя з королем мир, а Україну розтерзано. Збувалося похмуре передвіщення темних людей про те, що з 1666 року настає в землі нашій царство антихриста, «чоловіка беззаконного, сина погибелі» (2 Послання Павла до Солунян, П, 3), кінець же йому прийде хіба що літа 1999, себто через 333 роки.

І під зривисті викрики дяка, що прочитував статті договору, мав я вирушати в невеселу путь до далекої домівки. Думав я тоді: чи є любов на світі, а чи сама ненависть, густа, понура, в низьких заздрощах і в жорстокості споконвічній. Ось його милість Лазар Баранович у хвалі й славі повертається до своєї чернігівської єпархії, яку Московський собор вилучив з–під влади київського митрополита, зважаючи на те, що чернігівська єпархія була «древле за держави князей российских», єпархію возвели на ступінь архієпископії з наданням архієпископу чернігівському Барановичу служити в саккосі — привілей патріархів і небагатьох з митрополитів. А в цей час боярин царський Ордин–Нащокін вирушає з стрільцями на Україну, щоб віддати згідно з Андрусівською угодою Київ полякам, і похваляється при потребі всі інші малоросійські городи випалити і висікти до ссущого младенця. Мав би святитель чернігівський або митрополит київський вийти проти чужої раті і об’явити: «Я візьму в праву руку меч, а в ліву хрест і буду стояти проти ратей обох государів».

Як сказано в Ісуса, сина Страхового: «Не йми віри ворогові твоєму вовіки і не постави його при собі, да нікагда ізринув тя, станеть на місці твоєму».

Дорога текла втомлено, мов ріка. Зненацька став мені перед очима шлях степовий — під розімлілим небом, в зелених латках шпоришу, обкладений по узбіччях припорошеними долоньками подорожника, заквітчаний синіми зірочками Петрового батога, в притемненому сріблі полинів і нехворощі. Шлях володів якоюсь особливою силою для мого степового народу. Він був його піснею і вірою, надією і горем. А мені в цій невеселій подорожі здавалося, ніби всі шляхи моєї землі вливалися в Дніпро, щоб отак втомлено текти з великою рікою в безвість, а до них приклекочували дві споконвічні ріки нашої мученицької історії, — ріка сліз і ріка крові, і ми потопали в них, а коли хто виринав і пробував звестися над світом, його жорстоко вганяли в землю, щоб ні поклику, ні зітхання, ні пам’яті. Чи можна прикликати до себе мертвих, невинно убієнних, воскресити їх і змусити світ до каяття? Вони щезли навіки, але приречені бути свідками нашої честі і безчестя нашого, вони втонули в цій землі, як у чорному бездонному океані, і вітри вишепочують їхні слова.

Які слова ті, про що вони, до кого й для кого? і чи живий я, а чи мертвий, де я, хто і що я?

Був я дружинником князя Володимира і віз у ладьях на Русь нову віру, урочистих ієреїв, пишнотілих дияконис і ромейську царівну, холодну й шорстку, як змія линяюча. До прийняття нової віри наш світ був чистий, простий і радісний, хоч і в засліпленні. Нова віра принесла знання, але ще й пісних святих, неправдешніх великомучеників, незрозумілі чужі слова, пиху, нещирість і ворожість простому життю. і світ наш розполовинився, роздвоїлися душі, двоєдушність стала роздирати нас, бо вдома ми лишалися давніми, а на площі, перед князем, у церкві, перед ієреями, говорити повинні були не те, що в думці, а те, що треба, що велено жорстокими канонами і приказаннями. Тисяча років двоєдушності! Я був тоді серед тих, хто за велінням князя чинив наругу над святинями народу, творив насильства і неправду. Почалося на Київському пагорбі, коли стягували звідти по Боричеву узвозу прив’язаного до кінського хвоста бога Перуна, та й досі не кінчається.

А може, то був не я, а тільки брат мій?

Втікаючи від людської метушняви, ницості й нікчемності, став я смердом, повернувся до землі, бо в землі — найбільша ніжність світу, в її травах, деревах, злаках, а не в пустих розкошах, залізі, насильстві й пихатості. Земля приймає в своє лоно зерно і кістки наші, вона вспокоює і дає притулок усім ображеним, приниженим і заляканим, та людині недосить самої землі, тісниться дух, знесилюється тіло, голота, босота і алкота одолівають, серце рветься в простори і в висі, де чується деместний спів на заутрені «Ісполаті деспота» і «Достойно єсть», де ікони, плащаниці, ангельські крила і божий глас.

Сказано ж бо в Марка (6,46), в Діяннях апостолів (16, 21) і в посланні Павла до корінф’ян (П, 2, 43): «Одпускаю, прощаюсь, розстаюсь».

Одних одпускали до владарювання, других до наук і мистецтв, третіх до високих утіх і розкошів, нас — все лиш до землі та до землі, уперто й настирливо спихали до неї, не давали підвести голову, щоб поглянути на небо й на сонце. У нас відбирали все, а полишали тільки землю, але без плодів її. Приречені тисячоліття жити в землі, ритися в ній, як кроти, умирати, гнити, ми вже ніколи не могли вирватися з її вічного полону, а коли й злітали над нею бодай трохи, то неминуче мали знов упасти, і падіння те завжди було тяжке і болісне. У всіх церквах з високості дивиться насварений грізний бог Саваоф, а ми внизу лякливо й у трепеті припадаємо до землі. і отці протопопи Чернігівські, з якими я від’їздив з Москви, від молитов горнулися до землі, і брат мій Марко, як і все козацтво від гетьмана до простого шеренгового, охоче й з радістю вішало шаблю на цвяшок і бралося за сошку, щоб обробити клапоть ґрунту, зароблений ранами і кров’ю.

«Теды и мы респектуючи на пана сотника Сміяна щоденние и верные при боку нашем послуги, которые доброй также ожидают заплати, слободку зашматковану с ґрунтами и належностями и леваду с греблей нашим конфирмуем универсалом на выживление оному пану сотнику».

На зміну братові повертаюся до землі я від книг, молитов і ангельського співу. Ясна мудрість відходить, а замінить її оплакана невченість, і від профанів і невігласів темнітиме в очах.

Як же вберегти душу і не придушити її?


Вік XX ВВЕДЕННЯ ТРЕТЄ

ГАЙДАМАКА


На Введення з острахом ждали, хто перший вранці увійде в хату, буде першим полазником.

(Народний звичай)

Чорна масна земля нависала над Зашматківськими плавнями, на тім боці Дніпра вона так само масно темніла, бгаючись позад прибережних кам’яних стін в могутні небесні вали, які десь там розложисто котяться степами до самого Чорного моря. А тут горбиста рівнина від краю плавнів тягнеться на північ без меж і без кінця, і тільки Північний Льодовитий океан стає їй перепоною. З «Географії» Баранського ми знали, що живемо на Східно–Європейській рівнині, найбільшій і найрозлогішій на всій земній кулі, що лежить ця рівнина відкрита й не захищена від океанських вод, які щохвилини можуть ринути на неї і затопити навіки. Ми ніяк не могли збагнути: як же досі не залило? Дніпро щороку заливає плавні, в тридцятому році затопив і всю Зашматківку, та однаково ж вода спадає, бо то вода не Дніпрова, а з зимових снігів, сплила до моря, і нема її. Чорне море надто мале, щоб залити таку велетенську рівнину. А коли Льодовитий океан? Ми допитувалися в учителя географії, колишнього моряка Сергія Олександровича, він пояснював:

— Океан зветься Льодовитий, отож там уже й не вода, а лід.

— А як розтане?

— Тоді поллється на рівнину. Але такого ще не бувало. Навпаки — був льодовиковий період, коли дуже знизилася температура, наш материк замерз, льоди з океану поповзли на рівнину стіною, і так льодовик, нищачи все живе, доповз до самої Африки. Можливо, що саме на місці його розтавання утворилося Середземне море.

— А зараз воно не може все замерзнути? — спитав Васько, який дуже любив допитуватися і, мабуть, саме через надмірну цікавість сидів у кожному класі по два роки.

— Такої загрози немає, — відповів Сергій Олександрович.

— А як перестануть скрізь топити? — не відставав Васько. — Он Миколин батько не випише соломи, нічим буде топити, льодовик і попре на нас!

Сергій Олександрович був не простий моряк, а революційний і знав, як відповісти такому несвідомому елементу, як другорічник Васько.

— Радянським людям не страшні ніякі загрози! — сказав він.

А я згадував ту повінь тридцятого року. Все тоді залило, хати стояли в воді по вікна, тільки до Тринчикової та Ребринівської вода не дістала, бо вони були на високому бугрі. Там і рятувався весь наш куток, і ми з мамою Тетяною. Батько на плоскодонній галярі плавав сюди й туди, рятуючи колгоспне майно, іноді його не було й уночі, мама не спала, зітхала, потихеньку молилася і ще тихіше кляла: «А щоб він тобі весь під воду пішов і крізь землю провалився, твій соз! Та й який там соз? Вже ж, мабуть, верлюжишся з тою Кирилівною!»

Колгоспу, або созу, який організовував у Зашматківці мій батько, Федір Сміян, ніхто з селян не любив, усі сміялися з нього, я ж не знав, кому вірити, — батькові чи матері, бо був ще малий і не відав, що краще: індуси[5] чи созівці, надто що вже складено було кимсь дошкульну сороміцьку пісеньку: «А індуси пасуть гуси, а созівці бугая, а індуси їдять гуси, а созівці — ні…» Що ж до Кирилівни, то хто ж її не знав у нашому селі? В зеленому платті, чорнокоса, з кошачими очима, вдень блукає з хижим усміхом, байдужа до всього, якась неприсутня, жде ночі, жде свого царства і гріха, бо вся вона гріх. Хлопці кубляться довкола неї, звиваються вервечкою, жонаті дядьки спльовують заздрісно: «У–у, суче вим’я!», жінки вистукують кулак об кулак, шлють Кирилівні найтяжчі прокльони вслід і назустріч: «А щоб ти світу божого не побачила після тих ночей своїх!». Батька мого мама теж ревнує до Кирилівни, а він тільки розводить руками і дивується: «Тю, дурна, та чи в мене в голові ця лахудра! На мені он ціле колективне господарство, а ти з своїми бабськими підозрами!».

— Ти йому не вір, Миколко, — шепотіла мені мама, — не вір, дитино! Думаєш, йому той соз нужен? То він вислужується перед владами, аби не згадали йому, як він був у бандитах! Ніхто ж не знає, а я все знаю! Боїться — ото й колотиться з тим гаспидським созом та пропадає там весь день і ніч, щоб він уже позауманню пішов, ганяє та ганяє людей на збори, а там — хто кого перегавкає. Оце ж дожилися! А хто призвів? Батько ж твій рідний!

Я мовчав. Жив, як маленька нейтральна країна між двома великими озброєними до зубів сусідами: з обома згоджується, але ні на чий бік не стає. Збори, які так проклинала мама, малечі були цікаві неймовірно, шкода, що нас звідти проганяли. Що батько ніби був колись у банді (я тоді щойно народився), знала не тільки мама, а й баба Бородавчиха, а коли та щось знає, то знатиме й уся Зашматківка. Баба Бородавчиха вже давно просвітила мене. «Ото ж, Миколко, ти тоді в колисці лежав, нічого й не знаєш, а тут же таке було, таке творилося! Одні набігають, тоді ще одні, а тоді ще й треті, і всі ж б’ються, всі требують, всі з ножем до горла! Отак наскочили комісари, забрали весь хліб, погрузили на підводи — і через плавні на Кременчук. А тут банда Марусі з степу, нагнали комісарів біля Олійнички, хліб весь забрали, спасибі їм, вернули людям, так взялися за коней! У вас тоді не оця сіра кобила була, а гнідий кінь з лисиною, бере банда коня, а дідусь твій Микола: не дам, хоч і вмру! Вже на його сашкою замірилися, а тут батько твій Федір де взявся: тату, відступіться, я сам з конем піду! Та. чого ж ти, сину, йтимеш, у тебе он жінка молода, дитина в пелюшках, вже я сам піду! Ні, я! А бандити регочуть, сама Маруся прибасувала на жеребці, сидить руки в боки, цицьками трусить, як побачила твого батька, так їй очі полудою й укрило. Пустіть їх обох, — крикнула, — беру їх у свій штаб. А який там штаб, коли воно обнаковенна банда та ще й з дівкою в отаманах! Батько твій і дідусь ночі діждалися й утекли від тої Марусі, а з собою ж і коня взяли, бо заради ж нього все оте було. Кінь гнідий, вночі не видко, так і втекли. Ще тиждень в шелюгах ховалися, поки все втихло. А ми пішли до Олійнички, а комісари всі лежать порубані на смерть, а в одного в ранах на животі сала на три пальці. Не дай бог ще таке побачити й пережити…»

Коли я спробував розпитати батька, він тільки побурчав про бабські язики і нічого мені не сказав, а дід Микола погладив мене по голові, зітхнув: «Хто ж його, дитино моя, знає, де воно власть, а де банда?»

— А кінь гнідий у нас був? — не відставав я.

— Гнідий — був.

— А банда Марусі?

— Може, й була… іди, Миколко, позбирай отам грушок за колодязем. Там такі спілі…

Баба Бородавчиха жила через дорогу від нас, вона помагала мамі, коли треба було побілити в хаті і «попідводити», тобто щіточкою з свинячої щетини зробити внизу гарний темний поясочок. Разом з мамою вони шаткували капусту восени, начиняли ковбаси, коли на Різдво ми кололи кабана, пряли й перемотували з шпульки на мотовило пряжу, білили полотно, вишивали рушники й сорочки. Баба була вісником і провісником, вона знала все, що було, і все, що буде, молитов пам’ятала, мабуть, більше, як піп Самосвят, та все ж і плакала найдужче, коли отця Самосвята войовничі безвірники виселяли з Зашматківки як класово ворожий елемент і закривали церкву.

Вона розбудила нас з мамою і того досвітку, коли з церкви скидали дзвони.

Ще було темно, батько спросоння бурчав і лаявся на несамовиту бабу, мама мовчки шамоталася, зодягаючись, тоді стала одягати мене, шепотіла: «Проснись, дитино, підеш зо мною, вдень доспиш, давай рученьку, отак, отак…» «Не чіпай хоч малого!» — спробував не пустити мене батько, але мама вже впоралася, мовчки вхопила мене на руки, понесла до дверей, там поставила на долівку, ласкаво підштовхнула в плечі.

Біля церкви вже було повно людей. Натовп гудів, темно гойдався в ограді, загрозливий шелест ішов між людьми, однак ніхто не зважувався виступити наперед і коли й не перешкодити, то бодай запитати, що ж це діється?

А тим часом угорі на дзвіниці метушилися з товстим дрюччям і вірьовками якісь чужі люди і з ними зашматківські комсомольці: Стрижаків Сашко, Микита Бенів, Максярка і Хведька, внизу під дзвіницею стояло ще двоє прибульців і подавали команди тим, що вгорі. За метушнявою коло дзвонів ніхто й не зауважив миршавого чоловічка, який вовтузився на церковній покрівлі між дзвіницею і головною банею. Сам, без нічиєї помочі він тягав там довгі драбини, примуцьовував їх одну до одної, обплутував вірьовками, пробував на міцність.

А поки він там щось собі метикував, комсомольці з щасливим реготом стали кидати вниз дзвони. Спершу полетіли дзвони маленькі, оті, що й не дзвонять, а теленькають і підтеленькують, і зітхання натовпу, яким супроводжувалося їхнє падіння, теж було ледь чутне; за ними полетіли дзвони, які бовкають і бемкають, падали на землю глухо і тяжко, земля здригалася від їхнього падіння, і серця в людей здригалися. Найбільший, стопудовий дзвін ніяк не піддавався, комсомольцям довелося проламувати отвір дзвіниці, щоб пропхнути міднотілого велетня, один з тих, що командували знизу, аж нестямився від гніву за таку неприпустиму затримку, коли ж дзвін зовсім неждано шелеснув униз, той злосливий чоловік не встиг відскочити вбік, земля ввігнулася і запалася під страшним мідним тягарем і затягнула в западину ноги того чоловіка, придавлені краєм дзвона. Чоловік дико закричав від нестерпного болю, а може, знов од ще більшого гніву на своїх незграбних помічників, тому ніхто внизу не зворухнувся, щоб йому помогти, а на виправдання хтось із чоловіків промовив: «Хіба ж тут з голими руками даси ради!». Ті, згори, сторчма головою скотилися донизу, підважили дрюччям дзвона, вивільнили свого начальника, він стогнав і лаявся, не своїм криком кричав, коли спробували його віднести убік до сторожки, натовп мовчки відсунувся ще далі назад, баба Бородавчиха дрібно хрестилася, шепотіла: «За гріхи наші без покаянія… За гріхи…».

Тим часом той іржавий чоловік, якого ніхто й не запримітив, наставив свої позв’язувані драбини до головної бані, аж до самого хреста, вправно подерся по них, вмостився на верхніх щаблях, довго метикував щось з вірьовками, чи то при’язуючи драбину, чи й прив’язуючись сам, тоді не знати й звідки видобув пилку–ножівку і став… підпилювати хрест знизу.

Зойк вирвався з людських грудей такий пронизливий, що злякано закружляла галич над своїми гніздами на осокорах у церковній ограді, здавалося, ніби й оті криві драбини хитнулися під іржавим чоловічком, і все порушиться зараз під ним, та він не зважав ні на що, тупо й уперто пиляв і пиляв хреста без перепочинку, без страху, без совісті й сорому.

— А я ж чула про отого песиголовця! — шепотіла баба Бородавчиха. — Вже ж про нього весь мир гомонить. То на нього наслання і кара небесна — пиляти і не перепиляти! Вже він своїй жінці руки й ноги повідпилював, вже й дітям, а це пішов по церквах і хрести божі пиляє, і вже й не зостановиться, аж поки й кінець йому стане.

Величезний золотий хрест здригнувся всіма своїми трьома перекладинами і всім своїм золотим тілом, похитнувся, застогнав, мов перед кінцем світу, і з дерев’яним стуком, перекидя, б’ючись об покрівлю і стіни церкви, низвергнувся з бані і ліг у зеленій мураві неторканій під вівтарною стіною.

— Ма! — подивувався я. — А хіба хрест не золотий, що той дядько спиляв його?

— Золотий увесь зверху, дитино моя, — схилилася наді мною баба Бородавчиха, — а всередині з дерева дорогого, трисоставний хрест, восьмиконечний, складений по образу хреста, на якому був розп’ятий Ісус і який був зроблений ще премудрим Соломоном з трьох порід дерева — кипариса, певга[6] і кедра, а стояк — з дуба васанського, а три перехрестя — то триденні муки Ісуса на хресті і непостижима трійця свята, і хто підніме руку на такий хрест, то не буде йому прощення ні на сім світі, ні на тім, ні йому, ні роду його, ні начальникам та сповірникам!.. Оце ж діждалися ми пришестя антихристового. Вчора прийшли по віру, а сьогодні по душу. Сьогодні прийшли по бога, а завтра прийдуть і по людей!

— Свят, свят, свят, кумасю, — злякано наставила на неї руку мама. — Що ви ото таке кажете?

— О, горе, горе, хіба ж то я кажу? Отці святі, пророк Осія глаголить: «А вигублений буде нарід мій, скараю його після доріг його і заплачу йому після вчинків його» (4, 6—9).


* * *

Були темні шепоти, кволе шарудіння, ледь чутно відчинялися двері — хатні й надвірні, — і тоді з сіней било таким холодом, що залітав аж за комин на піч, де я грів свій геть охлялий від дикого голодування хлоп’ячий живіт. Їсти хотілося вдень і вночі, вдома і в школі, на холоді і на гарячій печі, голод був такий страшний і невідступний, що я вже й не пам’ятав, чи було коли таке, щоб не хотілося їсти, а спитати дорослих про це соромився. Ніхто не просив їсти, навіть діти–дошкільнята, бо просити було ні в кого й нічого. Хіба що чужі, які повільними вервечками чорно вигойдувалися з степів і стогнали по–підвіконню: «Хлібця! Їстоньки!» Вони йшли вдень і вночі. Денні, мовби отримуючи силу від небесного світла, хилиталися далі у безвісті, а нічні вмирали коло церкви, біля паламаря, перед зборнею, в глинищах, і сніг до ранку загортав їх невисокими заметами, так що витикалася з них то зсудомлена рука, то розтоптаний опорок, облізла смушева шапка або й частина теплої жіночої хустки. Дідова сусідка баба Бородавчиха, яка знала все на світі, але хотіла знати ще більше, щоранку, взявши ціпочок, обходила всі оті холодні снігові могили і поверталася завжди з тою самою звісткою: «Так я й знала: всі ж, як один, лежать лицем до землі. Як чоловік замерзає, то тільки до землі лицем. А як згоряє, то — до неба. Скільки я тих погорільців бачила — і все ж до неба та до неба. А тут, бач, до землі…»

Сама баба Бородавчиха жила ніби між землею і небом і не знати, за що трималася. Хата нетоплена, порожня, подохли навіть миші, баба не їла нічого вже місяць або й більше — і жила! Моя бабуся Явдоха могла почастувати сусідку хіба що «чаєм», який ми варили з вишневих гіллячок і від якого кишки ще дужче грали марша, але й того, видати, бабі Бородавчисі було досить, щоб якось жити далі та ще й постачати нас новинами і всілякими відомостями.

Ми з мамою Тетяною перебралися від батька до діда Миколи ще пізньої осені, коли чорний Хабло з своєю буксирною бригадою повикачував у селян не тільки хліб, але й пшоно (на кашу для диктатури пролетаріату), горох і квасолю (для зміцнення Червоної Армії), картоплю (для всіх пригноблених і бідних), буряки й гарбузи (для зміцнення колгоспного тваринництва), звичайно ж, соняшники і навіть насіння кавунів, динь, огірків. Батько мій Федір Сміян, голова першого в Зашматківцї колгоспу «Хвиля революції», щоб подати приклад усім односельцям, а також як безпартійний більшовик, здав державі все, що було в нашому господарстві, хата наша стала гола, як бубон, навіть мамині ікони Спасителя, Матері Божої і Миколая–чудотворця батько грозився порубати, і їх ледве врятувала бабуся Явдоха. Там, де була божниця, батько повісив портрет всеукраїнського старости Григорія Івановича Петровського, а мене примусив поприліплювати внизу на стінах обкладинки шкільних зошитів з портретами Станіслава Вікентійовича Косіора і Власа Яковича Чубаря. Після цього мама Тетяна сказала, що не стане жити в хаті з шамашедшим, вхопила мене за руку і повела до діда Миколи. Дід Микола був індус, до синового колгоспу не вступав і, хоч його трусили з особливою жорстокістю, все ж зумів уберегти від Хабла цілу яму з цукровими буряками, яку він підкопав збоку під купою гною, і тепер бабуся з мамою ночами терли по кілька бурячків на тертушку, варили буряковий мед, а тоді «жом» домішували в млинці з кукурудзяних качанів — щоб воно трималося купи і не було гірке.

Обдертими кукурудзяними качанами завжди топили лежанку, тому їх з осені висушували і берегли до самої весни. Тепер качани стали нашим порятунком. Ми з дідом Миколою, по черзі витанцьовуючи на товкачі, товкли качани в ступі, і «крупа» наша була така, ніби вона з сухого паліччя. Та все ж це було краще, ніж курай, лобода, кора з дуба (жолуді поїли ще восени), стрючки з акації або коріння глоду.

Пекла бабуся й на батькову долю, і мама пізно ввечері, щоб застати «активіста» вдома, несла той буряково–качаняний виріб як останній рятунок.

Хліб почали викачувати ще торік, з старого врожаю, для довиконання плану хлібозаготівель. Голова сільради Холодний так і не зумів довиконати, і його забрали від нас, оголосивши «ворогом народу». Коли Холодного ще тільки прислали до нас головою сільради, він вечеряв у нас і дуже налякав мене гучним голосом, насупленими бровами і величезним чорним портфелем. Я хотів мерщій утекти від такого грізного дядька, але Холодний довгоруко перепинив мені путь, поставив перед собою, спитав:

— Піонер?

— Піонер.

— До будівництва комунізму в окремо взятій країні будь напоготові!

— Завжди готовий!

— Молодець, ось тобі пряник!

І дістав зі свого страшного портфеля великий сірий пряник, вкритий зверху, мов святкова паска, застиглою солодкою кіркою.

На місце Холодного прислали Табурянку, від якого годі було ждати не те, що пряників, а й доброго слова. Табурянка був дрібненький і гологоловий, як вождь українських більшовиків Косіор, намальований на шкільному зошиті в клітинку. Слідом за Табурянкою з’явився в Зашматківці Хабло з буксирною бригадою. Хабло був чорний, худий, весь у рипучій шкірі, навіть картуз у нього був шкіряний, буксирна бригада — троє комсомольців з району чи й з самої області, одягнені в нагольні пальтечка, в кепочках, тонкошиї, з ненажерливо роззявленими, мов у зозулиних дітей, ротами, з завидющими очима і загребущими руками. «Буксири» металися по дворах і в хатах визирювали, винюхували, винишпорювали, а Хабло знай штрикав довгим залізним щупом, щоб не сховалася й зернина ні під землею, ні під водою.

Тупаючи сільською вулицею і вицілюючи ще не сплюндрований двір, «буксири» горлали:


Сонце в небі котиться,

Краще жить нам хочеться!

Гей, гей, горе — не біда,

Краще жить нам хочеться!


Баба Бородавчиха прибігла вночі, шепотіла до мами Тетяни біля темного мисника: «Чуєш, кумасю, як ото радіють анциболоти! Пообвішувалися нашими злиднями, як май грушами, та й телесуються! Злидні ж сидять нишком під припічком, куди й сонце не дістає, а ці як почнуть штрикати своїми щупами, як почнуть, то злидні й посипляться і з–під припічка, і з хати. Колись було виганяли їх ошуком, а тепер, бач, обшуком. Заберуть наші злидні, самі злиднями стануть, а нас обсядуть злидні ще дрібніші, от вам хрест святий, кумасю!»

Нарешті «буксири» ввірвалися за злиднями й до нашої хати, і Хабло своїм зміїним оком одразу побачив свіжопомазану долівку під припічком і мерщій увігнав туди щупа. Батько вбіг слідом за «буксирами», вхопив Хабла за лікоть, вискочив наперед нього, закричав:

— Це безобразія! Я голова колгоспу, а ви мене дискредитуєте! Я перший здав державі все, що було.

Хабло ще глибше загнав щупа під причіпок, прохрипів цо батька:

— Голова, то не розводь тут опортунізму! Одступи й не заважай виконувати вказівку вищестоящих органів!

Лемент, зойки, прокльони стояли над селом, не було такої сили, що примусила б людей вмовкнути і не проклинати радянської влади, вождів світового пролетаріату, войовничих безвірників і планів індустріалізації. Не помагали організовувані Табурянкою хлібні валки, прикрашені передовими лозунгами, не помагали червоні прапори, якими розмахувала буксирна бригада Хабла. Дні були короткі, рано темніло, і червоні прапори здавалися чорними, і від того ще тяжча туга огортала людей і ще пронизливіше лунали над селом плачі, зойки, прокльони. Тоді в голій Табурянчиній голові зродився ще один план. На вимогу голови сільради до Зашматківки прислано духовий оркестр — три труби, барабан і мідні тарелі, — і тепер музиканти супроводжували бригаду Хабла, ставали на вулиці біля двору, до якого ввергалися «буксири», і безкінечно повторювали одне коліно з революційної пісні «Смело мы в бой пойдем!» Дитячий плач, розпачливі крики жінок, тут і чоловічі голоси, — все безнадійно тонуло в гунявих звуках товстошиїх труб, в гупанні барабана і дзвяканні мідних тарелей. «Смело мы в бой пойдем» — бух–бух! «За власть Советов!» — дзвяк–дзвяк!

— Христопродавці! — шепотіла баба Бородавчиха. — Пілат умив руки, віддаючи Спасителя на смерть, а ці над усім людом трусять долонями, умивають руки, а руки ж їхні мідні!

А той, з мідними тарелями, не зважаючи на бабські шепоти, пхався поперед усього оркестрика і знай дзвякав: «Дзвяк–брунь! Брунь–дзвяк!»

Обдерши село до нитки, Хабло перекочував кудись далі, зник і оркестр. Разом з людьми й усі звуки — ні пісні, ні сміху, ні поклику. Не ходили колядники, не щедрували маленькі дітки під Новий рік, не декламував я перед маминими батьками — дідусем Кирилом і бабусею Килиною:


Я маленький хлопчик,

Зліз на стовпчик.

В дудочку граю,

Бога прославляю.


В голодного не було вже в мене сили добратися аж на той край села, де жили дідусь Кирило і бабуся Килина, та вони вже й умерли посеред зими в холоді й самотині. Люди вмирали мовчки, без стогонів, без скарг, без криків незгоди. Ледь сновигали, мов обплутані сірою сіттю, тоді покірливо лягали у своїх хатах і вмирали — старі й малі, дівчата, які ще недавно цвіли такими рум’янцями, хоч солому підпалюй, хлопці, що вчора ще могли бугаєві шию звернути. Вмерли майже всі наші сусіди: Яків Нагнійний з дружиною і п’ятьма дітьми, тітка Лукія, всі Раденькі, Вихтір, Микола Проскура, голова добровільної пожежної дружини Марк Степанович, брати Матвієнки, Марина–полячка, німий Альоша з сестрою Марусею.

Колгоспний конюх Іван Раденький запрягав хуру, складав померлих і вивозив у плавні від шелюги, куди він вивозив і колгоспних коней, які дохли від голоду і від якоїсь пошесті. Вовки обгризали людські й кінські трупи, і під темним зимовим небом шкірилися з–під червоних шелюгів людські й кінські кістки впереміш, мов сама смерть показувала свої хижі ікла. Якось Іван Раденький, повізши в плавні свій страшний вантаж, не повернувся більше, вмер там під шелюгами. Тепер мертві зоставалися у своїх хатах, там де їх постигла смерть, і собачі тічки влаштовували над ними страшні бенкети, супроводжувані хижим карканням велетенських сірих ворон і голодним нявчанням котів, які тільки здалеку світили очима на криваві собачі учти, не наважуючись наблизитися, щоб урвати шматок і собі.

Баба Бородавчиха приносила звістки про те, хто вмер, кого, ще живого, загризли пси, над ким уже занесла косу Смерть, а рятунку ж немає нізвідки. Я прислухався до бабиного бубоніння і дивувався безмежності її знань. Невже вона знає й слова найбільшої революційної пісні про те, що «нема рятунку ні від кого, ні від царів, ні від богів?»

— Отож, кумасю, — бубоніла баба Бородавчиха, — кажуть, ніби є такі народи, що їдять котів, собак, мишву, все повзуче, летюче, стрибуче, всяку нечисть, як оті гоги й магоги, про яких пишеться в святім письмі. А ми гидуємо, нам бог не велів. Рибину б упіймати, так ослабли ж люди — від вітру хиляться, ополонки в льоду ніхто вже не прорубає. Он про Зота кажуть, ніби в дубині під листям знаходить їжаків, що позалягали в сплячку, і витоплює з них вишкварки, як із свиней. Так Зотові й бог простить, бо в нього ж дев’ятеро дітей та недужа Ольга, та баба Мар’яна, та старий дід Саліченко. А в світі ж тьма й пустота, і нема рятунку. Ох, оце б узварчику з грушок хоч кухлик, так би від душі й одлягло. Та де ж ще ті грушки в бога!

Все вже було з’їдене, а зима тільки входила в силу. Прикмети вказували, що сніг лежатиме ще й на теплого Олексія, не було надій ні на солодкі спичаки з очерету, ні на березовий сік, ні на калачики і борщ з молодої кропиви. Кінчалися й наші качани та втаєні від Хабла бурячки, а що далі?

Отоді й почалися в дідовій хаті шепоти і метушнява. Баба Бородавчиха до чогось палко намовляла діда Миколу і бабу Явдоху, закликала в свідки маму Тетяну, і що більше вони вагалися, то дужче вона наполягала.

— Ось послухайте ж, кумо! Ви кажете: голод, мабуть, і в Таврії.

Та хіба ж там може бути голод? Вже ж я знаю, бо все своє дівування продівувала в німців–колоністіа у таврійських степах і вже набачилася там таких пшениць, що й на тім світі не побачу більше! А що вже тих овець, а дрохви по всіх межах та такі ж тобі, як телята! Побий мене лиха година, як там оце хліба немає так, як і в нас! А за вашу машинку, то дадуть стільки, що Микола й на санках не дотягне! Бо такої ж машинки тепер не знайдеш нігде ні за які гроші!

Так з темних шепотів, невиразних натяків і, здавалося б, пустих розбалакувань баби Бородавчихи про Таврію поволі вималювався переді мною зухвалий намір нашої добровільної радниці–порадниці: взяти бабину швейну машинку «Зінгер», спорядити з нею діда Миколу до Таврії, там він виміняє за машинку мішок хліба, принесе його додому, і ми доживемо до нового врожаю.

Машинку «Зінгер» баба Явдоха купила ще в непмана, коли всього було повно в крамницях і на ярмарках, коли й мене возили на великий ярмарок, катали на каруселі, купували довгі цукерки з барвистими китицями і соловейків з полив’яної глини, які так гарно витьохкували, коли налити в них води й подути в гузнечко. Машинка була нова, привезена ледь не з самої Америки, лисніла чорним лаком і сяяла великими золотими літерами на своїй вигнутій, як у вродливої жінки, шиї: «Зінгер». На нікельованому маховичку була ловкенька рукояточка, щоб можна було користатися машинкою як ручною, а можна було перетворювати її й на ножну, для цього був спеціальний столик з влаштованим під ним хитромудрим приводом.

Баба Явдоха обшивала жіноцтво з доброї половини Зашматківки, шила спідниці, кохти, жакети. А дід Микола взимку, коли не було роботи в полі й городі, сідав шити чоловікам смушеві шапки. Він так прославився своїми сивими й чорними козацькими шапками, що, кажуть, ніби пошив шапку для самого Нестора Махна, коли той з своєю бандою пролітав по наших краях. Згодом на діда донесли, і його брали в район на допит, але відпустили, бо виявилося, що Махно через Зашматківку перебігав улітку, а хто ж улітку стане шити собі шапку? Коли ми питали діда Миколу про ту шапку для Махна, він тільки покахикував у сиву бороду, прямо не відповідав, тільки зронював наздогад буряків: мовляв, сам батько Махно був чоловік дрібненький, але голову мав простору.

Тепер цю машинку, яка ще недавно годувала і дідову сім’ю та й нашу, цього ще, власне, нового і загадково–прекрасного «Зінгера» треба було засунути в грубий борошняний мішок, мічений великими червоними літерами СМФ — Сміян Микола Федорович, пришити до мішка циганською голкою і суровими нитками міцні поворози, завдати дідові Миколі на спину, зачепивши поворозами за плечі, упевнитися ще раз, що тримається міцно й надійно, — і благословити діда в незнану путь, з сльозами, зітханнями, але й з надіями.

Щоб перейти через Дніпро, дідові треба було б узяти плішню — промацувати лід, але могутній колись мій дід Микола ледь тримався на ногах, залізна ноша за спиною гнула його до землі — де вже тут взяти сил ще й для залізної плішні! Вирішили обмежитися сучкуватою дубовою палицею, бо без неї в дорогу ніяк не можна, до того ж, пояснювала баба Бородавчиха, в Таврії собаки завбільшки з ведмедів і люті, як дияволи. Люди в Таврії добрі, а собаки злі, як ото в нас Табурянка або Хабло.

Я пішов проводжати діда Миколу. Сам був Микола і теж ніби дід, а дід був ніби мною, на краю села ми обнялися й заплакали, бо вже добре знали, що не побачимо один одного більше ніколи, дід сказав мені: «Не треба вже тобі, дитино моя, йти далі, я піду сам», — і пішов у плавні через замерзлий Брідок, побіля Діжиної ковбані, на Забору, а тоді й через Дніпро, цілячись на той берег так, щоб потрапити на пологе місце поміж крутими тогобічними горами, сивими і, мабуть, так само мертвими, як наше село.

І ми стали ждати дідового повернення, лічити замерзлі дні, здригатися від чорних вісток, які приносила баба Бородавчиха. Вмирали вже не сім’ї, а цілі кутки: Бульшівка, Ребринівка, Рогачики, Махтеївка. Мій рідний батько Федір Сміян жив, мабуть, тільки завдяки полум’ю революції, яке горіло в його жилавому тілі і надавало снаги ніби й нелюдської вже. В колгоспній коморі зберігалося зерно на посів. Люди вмирали, але ніхто й у гадці не мав узяти бодай зернину з того нерушимого фонду. Не брали свої, але могли взяти чужі. Комору стерегли колгоспні активісти, батько щоночі бігав перевіряти, чи не заснули сторожі. На всіх була одна стара берданка з двома патронами, але батько вірив, що й такою зброєю вони вбережуть зерно і повесні кинуть його в землю, і воно проросте, зазеленіє, заколоситься.

І тут прийшла вказівка самого товариша Сталіна — забрати в колгоспах також і все посівне зерно, без винятку і в найкоротший строк. Отоді всі ті, хто ще був живий, зрозуміли, що вони вже мертві — коли не сьогодні, то завтра, тільки мій батько зрадів мудрій вказівці вождя, бо тепер не треба було дрижати над тим зерном, держава збереже його набагато надійніше, а коли настане пора весняної сівби, тоді з державних запасів по справедливості виділять для кожного колгоспу стільки, скільки треба посівного матеріалу.

— У нас воно як? — розмахував руками батько. — У нас не люди розтягнуть, так миші потрублять, а в державних засіках зерно буде в цілості й сохранності!..

— О боже, який же дурний мій Федір! — зітхала мама. — і заміж за нього виходила, то знала, що дурний, а тепер виходить — ще дурніший!..

Зима лютувала ще дужче. Замети понаносило такі, що баба Бородавчиха вже тиждень не могла перебратися до нас через дорогу, може, й умерла — хто ж то знав. Поночіло рано. Ми брали двері на всі защіпки, затуляли вікна ряднами, баба Явдоха вибудовувала перед порогом цілі барикади з казанів і рогачів — не так від лихих людей, як для власного заспокоєння.

Коли ж якось пізно ввечері щось торгнуло в надвірні двері, баба, забувши про всі свої страхи, мерщій взялася розбирати барикаду та так хутко, що мама тільки руками сплеснула:

— Що ж ви ото таке робите? Ще станете відчиняти двері.

— Коли ж це Микола?

— Та вони б у вікно постукали, а це в двері вдарилося. Хоч спитайте його, хто воно.

Баба вийшла в сіни і крізь двері кілька разів спитала «Хто там?», але знадвору не долинуло ніякої відповіді, тільки знов ніби зворухнулося щось і затихло.

— Треба відчинити, —сказала баба Явдоха.

— А коли то якийсь зловмисник?

— Людська душа загибає, гріх, як не поможемо. Іди, Тетяно, присвіти мені. Колюню, сховайся за коминок, дитино.

Я сховався, а тоді вигулькнув, щоб мерщій скочити з печі і кинутися на допомогу бабусі й мамі. Бо коли вони відхилили надвірні двері, в сіни з мертвим стукотом упало щось велике, неоковирне, і вони не могли дати йому ради. Втрьох ми насилу втягнули до хати забитого снігом, обмерзлого чоловіка, він був довгий, худий і якийсь ніби горбатий, борода, брови, волосся з–під шапки в крижаному панцирі, губи почорнілі, очі заплющені. Живий чи мертвий? Баба Явдоха налила в кухлик нашого «чаю», підсолодила трохи буряковим медом, піднесла чоловікові до уст, спробувала влити йому бодай ковток. Тепла рідина потекла по крижаній бороді, потрапила в ніздрі, але, мабуть, якась краплина проникла крізь стиснуті губи і зціплені зуби, ледь здригнули в самому куточку чорні губи, ще кілька теплих солодких крапель упало на язик, покотилося далі в горло, в умираюче тіло, а їм назустріч видобувся ледь чутний стогін, а може зітхання, а може щось таке, для чого ще не існує навіть назви, чоловік не ожив, не розклепив очей, не зворухнувся, тільки отой дивний звук, немов звістка з не відомих нам світів, і більше нічого.

— Хто ти, чоловіче? Звідки? — питала бабуся, схиляючись над чоловіком і намагаючись влити в нього хоч трохи теплого трунку. — Тетяно, там у нас коржик лишився? Може, дати йому хоч крихту.

— Не можна, вмре, — застерегла мама. — Давайте йому пити — ото й усе. Більше ніяк не можна.

Чоловік ніби почув жіночі перемовляння, застогнав голосніше, мабуть, хотів ковтнути теплого напою, але мертве горло не могло поворухнути жодним м’язом і не прийняло рідини, вмираючий захлинувся і несподівано промовив зовсім виразно:

— З Таврії… Там смерть…

— і в Таврії… А як же Микола? — баба Явдоха випустила кухлик з рук, вхопилася за серце. — Тетяно, дочко, ти чуєш? Ой, горенько ж наше — і в Таврії!

Мати мовчки підібрала кухлик, налила в нього питва, підійшла до чоловіка — і відсахнулася від нього.

Чоловік був мертвий. Сніг на ньому танув, натікаючи на долівку чорною калюжею, дивний обмерзлий горб теж став танути і з–під криги проступали якісь ніби знайомі обриси. Я скочив поперед мами, тернув долонею по «горбу», відсмикнув руку, як од нещастя.

Мама стежила за кожним моїм рухом, мовчки взяла з мисника залізну тертушку, на якій ми терли буряки, провела по «горбу» раз, вдруге, втретє, очищаючи його від крижаної кірки, так само мовчки поклала тертушку на місце, глянула на мене: чи я все побачив? Я кивнув. «Горб» на вмерлому був незграбною великою торбою, пошитою з цупкого борошняного мішка, на якому великими червоними літерами було написано: СМФ — Сміян Микола Федорович,

— «Зінгер» там? — кивнув я на торбу.

— А де ж йому бути? — відповіла мама.

Ми перемовлялися, зовсім забувши про бабу Явдоху, яка нічого не чула, не бачила, не знала. Вона стояла біля столу, тримаючись за його край, мабуть, щоб не впасти, і невідривно дивилася на причілкове вікно, завішене грубим рядном. Хата стояла причілком до плавень, куди пішов дід Микола з машинкою «Зінгер» і звідки вже не повернеться ніколи — який жах, надто ж для мене, бо мій дід Микола Федорович Сміян і я, його онук, теж Микола Федорович Сміян, і коли пішов у безвість дід, то, може, пішов і я, а коли він десь помер, то чи ж можу вважатися живим я?

Але баба Явдоха була далека від моїх дитячих жахів, вона, мабуть, вірила, що ось у завиванні хуртовини почується тяжке дідове човгання і знайома рука легенько постукає в шибку і пролунає голос, од якого розтопляться всі сніги на світі. Та нічого не приносила немилосердна завірюха з крижаних порожніх просторів, тільки голодне вовче виття, темний стогін і якийсь моторошний шерех, ніби понурі вибрязки мідних кимвалів Табурянчиного оркестру над умираючим селом.

* * *

Брата тоді ще не було. Він народився через два роки для нового голоду років війни, окупації, а тоді — 1947 року. Всі діти на Україні завжди народжуються для голоду, і ніхто не може збагнути, чому це відбувається на такій всеплодющій землі. А в тридцять третьому і в тридцять четвертому на Україні діти не народжувалися зовсім. і в нашій Зашматківці теж не народилося жодної дитини, бо матері вмирали, а від мертвих — немає життя нового. В Зашматківці вмерло стільки люду, що з чотирьох колгоспів насилу зліпили один. Були: «Хвиля революції», «Червоний борець», «Схід», «Імені Петровського», а новий колгосп назвали «Імені Челюскінців». З якої речі саме челюскінці перескочили з далекого Льодовитого океану на вимерлі з голоду береги Дніпра, ніхто б не сказав, не знав і мій батько Федір, який став головою колгоспу після злиття.

Вмерли тоді обидва мої діди, обидві бабусі, вмерла баба Бородавчиха, стояли пусткою хати майже всіх сусідів, повідчинювані двері, повибивані вікна, з нетоплених печей тягне мертвим духом холодної сажі, ні кішки, ні собаки на обійсті, не співають пташки, бо ті, що лишалися зимувати, всі погинули, а з вирію чомусь барилися повертатись, так ніби й крізь безмежні простори долетіла до них пташина вість про горе в землі їхніх народжень. Люди вмирали мовчки, покірливо і якось непомітно, а хати їхні ще довго стояли, мов розпачливі пам’ятники над вмерлими, самі вмираючи повільно й тяжко. Не було тут ні каменю, ні заліза, ні золота й самоцвітів, — усе нетривке, податливе, ламливе й крихке, як і сама людина: глина, дерево, череп’яний посуд. і коли все це зникає, то навіки й безслідно. Від людини лишаються хоч кістки, а від хати — нічого. Глину розмиють дощі, солома й дерево погниють, все проросте травою і вкриється забуттям. Зашматківка вмирала не тільки людьми, а й їхніми оселями, обійстями, село вкорочувалося, мізерніло, вже не було того роздолля, що колись, тих буйнощів природи, які супроводжували тебе від народження, тих простих радощів життя, що для селянської душі починаються з хліба пречистого, пресвітлого і святого, як сонце.

І саме тоді, як Хабло з «буксирами» витрушував у зашматківців останні зернинки, гриміло над вмираючими селянами, над нашими школярськими голівками залізне гасло далекого вождя, що сидів у своєму кремлі мовби ще вище од бога: зробимо всі колгоспи більшовицькими, а колгоспників заможними![7] Замож… замож… замож…

Щоб не вимерла вся Зашматківка і для успішного проведення весняної посівкампанії, для нашого колгоспу імені Челюскінців у районі виділено кілька мішків небаченого суданського проса, батько сам привіз ту суданку, сам на колгоспному дворі варив у великому чавунному казані кандьор і сам роздавав кожному по мисці: чоловікам, жінкам, старим і малим, — чим порушував сувору інструкцію давати суданку «тільки трудовим одиницям», тим, хто, мабуть, і повинен був зробити колгоспи більшовицькими, а колгоспників заможними.

Батько знехтував розпорядження начальства, він рятував тих, кого ще можна було врятувати, кожен одержував миску кандьору на день, і так ми повзли по тому кандьору до нового хліба, до остаточного порятунку, пливли по ньому ніби по вузенькій червоній річечці, бо кандьор той був… червоний, як кров.

Ні до того, ні після не доводилося мені бачити такого наїдку. Нудотно–солодке пусте вариво мало колір кривавотемний — не тільки їсти, а й дивитися страшно. Але ми їли ту суданку, бо були не просто голодні, а вмираючі.

Селянська дитина бачить кров, як тільки ступає по землі, Приходько Петро поганяв коней у приводі, заснув, сидячи на стільчику, упав між трибки, залізо пережувало йому ногу, Петро кричав не своїм голосом, темна кров хлюпотіла під ним, голосили безпорадно жінки, ми, малеча, збіглися туди, стояли, дивилися на ту першу в нашому маленькому житті кров. Тоді бачив, як цебеніла кров з пальців Микити Скляра, відрізаних Максимовою січкарнею. і бігав дивитися на мертвого Василя Ребринча, який лежав біля церкви весь у крові, порізаний уночі парубками, що приревнували його до зеленоокої Кирилівни.

Колір крові жахав мене. Я не міг без здригання дивитися на приліплену над ослоном у хаті Антона Раденького кольорову картинку, на якій жорстокий мисливець величезним ножакою пропорював груди волохатому чорному ведмедеві. Ведмідь уже весь у крові, а мисливець б’є його ножакою, і від того ставало так страшно, що я затуляв очі рукою і, плачучи, вибігав з хати Раденького.

Не міг я без плачу дивитися на кольоровий плакат в хаті у Феньки Біловусихи: маленький цар, з нагайкою в руках, витанцьовує на складених штабелями чорних трупах, які плавають у крові. Навіть червоний півень з безкінечним вогненним хвостом на протипожежному плакаті в голови добровільної пожежної дружини Набоки лякав мене безмірно, так ніби не народжувався я в майорінні червоних знамен і не чув уже над колискою, замість материних тихих пісень, гриміння революційних закликів: «Вперед, народе, йди на бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!.,»

І все закінчилося червоною кашею з суданки, щастя, що ми хоч вижили.

Коли заколосилися хліби, я бігав поночі в степ, настригав покрадьки повну торбину колосків, ми з мамою виминали з них зелене, ще недостигле зерно, товкли його в ступі, і мама пекла з того розплющеного зерна тоненькі перепічки, зелені, як трава, солодкуваті і смачні, як паска. Ніколи в житті я не їстиму нічого смачнішого за той зелений хліб тридцять третього року.

І коли вже здавалося, що тепер життя буде безкінечне, зненацька спіткало нас з мамою страшне горе.

В грудні тридцять четвертого року якийсь троцькістсько–зінов’ївський агент Ніколаєв убив Сергія Мироновича Кірова. По всій країні розпочалася боротьба з класово ворожими елементами, треба було знайти і знищити їх як клас і в нашій Зашматківці, а ніхто не знав, де їх тут шукати.

Все принишкло, завмерло, не було ні сили, ні влади, довкола панував страх, наповзав на людей понурими словами: «гепеу», «енкаведе». Дівчата виспівували насмішкувато–сумну частівку:


Я не хочу чаю пити,

З голубого чайника,

А я хочу полюбити

Гепеу начальника…


Людей забирали вночі й удень, з постелі й з роботи, вони щезали так само тихо, страшно й навіки, як під час голодомору, і ні в кого було шукати захисту й рятунку.

В сусідніх селах, навіть у найзлиденніших степових, класових ворогів знаходили швидко й охоче, а в нас чомусь ніяк не могли виконати вказівок з району. Батько посилався на те, що колгосп імені Челюскінців найпередовіший у районі, в усіх зведеннях займає тільки перше місце, всі поставки виконує справно: і по хлібу, і по м’ясу й молоку, і по сінові, — які ж тут шкідники і класові вороги? Та вже й у самій Зашматківці всю зиму йшли між людьми невиразні мовиперемови, загрозливо нависали темні натяки, пахтіло ласими до тридцяти срібляників. «Еге ж, — гуділи ті, хто нездатен здолати сверблячку продати будь–кого, хочби й рідного батька, — наші «Челюскінці» таки передові! А спитали: чого? Бо всіх глитаїв у Зашматківці порозкуркулювали, а Сміян своїх вберіг, вмовив вступити в «Червоний борець» і усуспільнити тяглову силу й реманент — ось тобі й передовик! Га? Що? Вимерли в голоді усі однаково — що куркуль, що підкуркульник, що бідняк? А копитал Сміянові остався? Остався. Та й самого Сміяна як пошкребти, то й він, може, з елементів. Був же колись там, де люди кажуть?..»

Звісно ж, я, малий, нічого не чув і не знав, а мама коли й здогадувалася, то не казала мені. Вона була в надії, ждала дитину, я сподівався, що матиму братика, помагав мамі по господарству — напоїти й підкласти сіна корові, дати їсти свині, повичищати гній, наносити до хати води й соломи топити піч і лежанку. З школи, хоч як кортіло побавитися з хлопцями, я мерщій біг додому, щоб довідатися, як там мама, бо на батька надій було мало: він день і ніч пропадав у колгоспі.

Того березневого дня я все ж не побіг після школи додому. Хтось приніс звістку, що в Тринчиковому ставку плаває утопленик. Всі зірвалися до ставка, бо коли ще таке побачиш! День той був темний і тяжкий. Перед цим цілий тиждень ішов безперервний холодний дощ, з’їдаючи рештки брудного снігу і ніздрюватої криги на Тринчиковому ставку і Дейнежиному озері, сьогодні вночі дощ перестав, але з самого досвіта між землею і небом зависала свинцево–сіра запона туману, і здавалося, ніби накрили тебе товстою брудною подушкою, і ти осліп, оглух, онімів, задихаєшся, гинеш, та нічого не можеш вдіяти.

Ми з хлопцями наосліп бігли в тому тумані навпростець через розбагнене бурячище, попід високими Тринчиковими грушами, тоді пологим берегом ставка до греблі через ручай, яким вливалися в ставок весняні води, там уже темніло кілька чоловічих постатей, між ними трохи малечі з усіляко зневажуваних нами дошкільнят, одні стояли, інші безпорадно вешталися коло самої води, розгублені й мовби налякані.

— Де утопленик? Де? — зашепотіли ми до малих. — Ще не витягли?

— Та он же, — сказав хтось з дядьків. — і не втопленик, а дитина. Немовля. Ще й світу божого не бачило, а вже…

В сірій стоячій воді серед трісок, старої кори, напівзогнилого гілля плавало щось округле, мов зеленкуватий гарбуз, власне, й не плавало, а лежало непорушно на воді, і та мертва непорушність була така страшна, що хотілося кричати.

— Чого ж ніхто не витягає його? — закричали ми. — Може, воно ще живе?

— Еге, живе! Воно вже, мабуть, тиждень отак плаває.

— З берегів принесло водою…

— Мо’, з самого Дейнежиного озера…

— А витягти — як ти його витягнеш?

І тут з’явився мій батько. Не сам, а з помічниками, і принесли з собою багри, рибальську хватку з довжелезним держалном і навіть ряднину, щоб підстелити під порятованого, хоч тому вже однаково. Батько став на греблі, йому подали багор, все робилося мовчки, швидко, вміло, всі виявляли хіба ж такий сприт, і дивно було, що згаяли стільки часу в безпорадності й розгубленості. Чи вже так звикли все робити тільки за вказівками голови колгоспу?

Коли нещасного утопленика на ряднинці виносили під груші, до греблі з того боку під’їхав парокінний віз сільської кооперації, повний ящиків з горілкою. Голова споживкооперації Асон Іванович готувався до зустрічі Міжнародного жіночого дня — 8 березня. Гребля була розмита водою, вся в ямах і бакаях, від розповзання не рятувало її ні безладно повтикуване з боків пакілля, ні шелюжиння, заплетене між ним. Асон Іванович, знаючи, як то трудно перехопитися тут з тяжкою поклажею, сам взявся за віжки, біг поряд з возом, плутаючись у негнучих полах цупкого плаща, підбадьорював своїх конячок:

— А ну, дорогенькі! Цок, цок, і на тім боці!

Конячки, мовби й самі розуміли всю відповідальність і небезпечність цього гиблого місця, рвонули щосили, хотіли перехопитися через греблю одним духом, але на самій середині заднє колесо зачепилося за товстий кілок, віз зупинився, смикнув коней назад, Асон перелякано закричав, засмикав віжками, заляскав ними по кістлявих кінських крупах, коні теж спробували відчаєно смикнутися, але це не помогло, віз загрозливо перехнябився і став повільно сповзати в ставок, в ньому щось торохнуло, задзвеніло розбите скло, ящики з горілкою не падали в воду тільки завдяки тому, що Асон Іванович вміло і надійно позв’язував їх вірьовками, і тепер треба було думати тільки про те, як врятувати всю поклажу.

Я не встиг помітити, чи батько вже був на березі, чи ще зоставався на греблі, побачив його тільки тоді, як він опинився біля воза, підважив його за оте злощасне колесо, гукнув Асонові: «Давай!». Асон знов крикнув не своїм голосом, смикнув віжками, конячки, мало не падаючи з ніг, рвонули тяжкого воза, але він чомусь не поїхав уперед, а посунувся набік, просто на мого батька Федора, звалив його з ніг, пригнітив усім своїм тягарем батькові груди, а тоді так само незбагненно скотився з них, коні тепер уже легко вихопилися на сухе, але батько мій так і лишився лежати на краю греблі ніби переламаний навпіл, і короткий гострий кілок простромлювався йому крізь ребра. Асон Іванович, хоч обернутий спиною до греблі, перший відчув, що позаду сталося щось страшне, облишив своїх коней і, падаючи, побіг до батька. За ним кинулися дядьки, незграбно штовхаючи один одного, не знаючи до пуття, як зарадити лихові, як зняти батька з того проклятого пакола.

Я ще й досі не міг спам’ятатися, стояв закам’яніло, ніби зовсім сторонній, ніби мимовільний свідок цих туго сплетених у нерозривний ланцюг жахливих подій, неначе подивований спостерігач, який не йме віри тому, що відбувається в нього перед очима. Я не встиг ні закричати від розпачу, ні подивуватися, як з глухого туману майже нечутно виринула і стала біля мене чорна легкова машина, шофер, у військовому кашкеті з червоною зірочкою, майже впритул спокійно дивився на мене, слинив у губах недокурену цигарку з «городським» запахом, а з машини вискочило двоє високих, теж у військових кашкетах, один, гладкий, у шкіряному коричневому пальті й начищених чоботях, Інший — прогонистий, як хорт, у шинелі, з наганом на широкому ремені.

— Сміян Федір Миколайович тут? — гукнув гадкий.

— Осьдечки ж він, — сказав хтось із тих, що виносили з греблі спливаючого кров’ю батька.

— Що це з ним?

— Хіба ж не бачите? Повредився чоловік, може, й на смерть.

— Давай його в машину! — скомандував гладкий.

— Перев’язати треба! — підбіг Асон Іванович. — Кров же! Рана! Такий чоловік!

— Перев’яжуть де треба! — гримнув прогонистий. — Давай! Давай!

Дядьки мовчки понесли пораненого до машини, і тільки тоді я збагнув усе, що сталося, зрозумів, що ось зараз ця машина забере мого батька, завезе не знати й куди, а я навіть не почую його голосу і не знатиму, що ж сказати мамі, я зірвався з місця, стрибнув до задніх дверцят машини, куди вже всували закривавленого батька, невміло перегинаючи і втулюючи в тісному просторі його ще кілька хвилин тому таке могутнє й зграбне, а тепер майже мертве тіло, я продирався крізь чужі руки й ноги, хотів зазирнути батькові в обличчя, покликати його, сказати, що я тут.

— Та–ату! — заплакав я без сліз. — Татоньку!

Сполотніле його лице на мить відкрилося моїм очам, лице мовби мертве (адже й стогонів батькових я не чув!), але щось ніби промайнуло по ньому, ніби якийсь знак мені, заохочення, я проринув крізь плетиво дужих тіл, відгорнув грубе смердюче сукно чужої шинелі, вчепився руками за дверцята машини, закричав:

— Пустіть мене з татом! Я поїду з татом!

Гладкий, у шкірянці, вже вмощувався поряд з водієм, прогонистий грубо штовхнув мене, прибираючи з дороги, але я міцно тримався за дверцята і не піддавався.

— Стукни його як слід! — ліниво порадив прогонистому гладкий. — Колодочкою нагана по кумполу!

Прогонистий мовчки вхопив мене за руки, мов клешнями, здавив з такою безжальністю, що я зойкнув од болю і, приноровившись, загнав зуби в чужий ненависний п’ястук.

— О–о! — заревів прогонистий. — Ах, сволоч, махновець! Гайдамака вонючий!

І слідом за тим ревінням голова моя мовби розкололася від страшного удару, пальці мої розчепилися, я впав і не чув, як гаркнула мотором машина і щезла в брудному тумані.

Дядьки привели мене до тями, але я був такий кволий, що не міг сам іти додому і мене понесли, робили те невміло, несли якось надто повільно й довго, а мені хотілося, щоб несли ще повільніше, бо я з жахом думав, що ж скажу мамі, що їй казатиму?

А вийшло зовсім не так. Хтось уже сказав мамі, що батько поранений і що його забрало енкаведе, у неї почалися передчасні пологи, так що вона вже не бачила ні мене, ні мертвого батька, якого за годину привезли енкаведисти, і прогонистий, хряпнувши дверцятами машини, гукнув з вулиці:

— Ей, хазяйка! Забирай свого чоловіка! Всю машину нам запацьорив!

Вони доїхали тільки до Мазепиного Яру в кінці села, і коли машина стала дертися по крутому схилу, батько вмер. Приїхали взяти його за те, що був у банді, що пригрів куркулів, що зімкнувся з класовим ворогом, але всі ці звинувачення стосувалися живого Федора Сміяна, — смерть робила його вільним. Енкаведисти поїхали до району, доповіли про все, що сталося, і звідти прийшла команда поховати голову колгоспу імені Челюскінців як героя, що загинув, захищаючи соціалістичну власність, бо горілка, яку везла споживкооперація на свято восьмого березня, теж належить до священної і недоторканої соціалістичної власності.

Над батьковою могилою присланий з району духовий оркестр грав «Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за зто», а я стояв, плакав і заприсягався в душі піти після школи до військового училища, стати командиром, сильним, відважним, озброєним, щоб показати всім негідникам, який я гайдамака…

І коли в травні 1941–го, щойно начепивши на петлиці «кубики» молодшого лейтенанта, я на тиждень приїхав у відпустку додому, то взяв на руки шестилітнього брата свого Марка, надто дрібненького, як для роду Сміянів, спитав його напівжартома:

— Хочеш вирости таким, як я, і стати червоним командиром?

— Хоцу, — відповів засопливлений Марко і гордовито випнув груди.

Ніхто з нас тоді не думав — не гадав, що через місяць почнеться найстрашніша в історії війна.


ПОЛЮВАННЯ НА ХЛЯСТИКИ


Посилай, Миколай, соловеєчка

Та у рай по батенька,

А зозуленьку на Вкраїноньку

По свою родиноньку

(З колядок)

Я почувався обкраденим. Перемога без мене — тоді навіщо ж мої рани, моя кров, моя знемога і мої надії? Не бачитиму й не знатиму, як святкують золотий день Перемоги у мене вдома, а змушений стати учасником урочистостей чужих. Зовні все ніби й гаразд, американці — наші союзники, та все ж місто. Кельн, де я опинився, далебі не Москва й не Київ і навіть не Берлін, де сьогодні проходять у парадному марші перед Бранденбурзькими воротами мої однополчани, і Рейн, хоч і оспіваний великими німецькими поетами, все ж не ота куценька річечка Шпрее, над якою заполум’янів наш звитяжний червоний прапор.

Вимиті й вишкребені, як святкові столи в українських хатах, вигодувані висококалорійними заокеанськими харчами, свіжі, мов огірочки, сповиті в темнозелені парадні мундири, в пістряві різнобарвних нашивок, в сяєві бронзових ґудзиків, солдати комендантської роти підполковника Сейса монолітно злютованим чотирикутником продвиготіли повз нас, тоді враз розсипалися на шеренги, які, ніби відштовхуючись одна від одної, розходилися віялом, розпушувалися пишнотою павичевого хвоста, щоб у кінці плацу плавно і туго закручуватися в спіралі, мовби оті почленовані стебельця весняної кульбаби, над якою чаклує–примовляє малий хлопчик: «Куль–баба! Куль–баба!», опісля все розсипане й розпорошене знов збиралося докупи, як твердий град у темній тучі, злютований чотирикутник молодих тіл прогойдувався побіля підполковника Сейса і тих, хто стояв довкола нього, щоб за мить знов розприскуватися, розлітатися, розтанцьовуватися під звуки бравого військового оркестрика, який замість добропорядних маршів вигравав якісь фокстротики, та й не міг уявити нічого іншого, бо не мав відповідного оснащення: не громохкий турецький барабан з напнутими на обичайках двома бичачими шкурами, а якісь дрібненькі барабанчики з собачої шкури; не товстошиї мідні труби–гелікони, які мертвого піднімуть з могили, а підлабузницькі й підступні, як змій–горинич, саксофони; не голосні похідні сурми, що вміють тужити, плакати і побиватися над полеглими, але й величати переможців, а якісь флейти–тонкописки, фінтифлюшки, тралі–валі! і взагалі — не урочисте парадування, а щось ніби балет, оперетка, цирк і тільки здерев’янілі плечі солдат і чорна сталь автоматичних гвинтівок «Маузер» на них нагадували про справжню причину того, що тут відбувалося.

— Вам подобається, містер Сміян? Як на мене, то все о’кей!

Це сказав підполковник Сейс, і все адресувалося мені, повноважному і всевладному представникові Радянського командування в американській зоні окупації Німеччини, капітанові Сміяну, який отак, без щонайменших зусиль, — ускочив у містери, хоч і не зрозумів не тільки жодного слова з мовленого моїм союзником, а навіть жодного звука, бо й у школі і в офіцерському училищі вчив не англійську, а тільки німецьку мову і, власне, й не мову, а якісь ідіотські примовки: «Вір бауен моторен. Вір бауен тракторен». Коли на фронті розвідники вперше привели до мене живого німця, виявилося, що в нього якась зовсім інша мова, аніж оті «тракторен» і «моторен». Мабуть, те саме сталося б і з мовою англійською, та, на щастя, я не вивчав її, отож з чистим сумлінням міг тепер користатися послугами перекладача, тобто капітана канадської армії, руського за походженням Попова, потужного густобрового чоловіка, у незвичному для мене волохатому вовняному мундирі, з великими, як горіхи, бляшаними зірками на погонах, з широчезними орденськими планками над лівою кишенею френча — не знати, де й коли настриг стільки нагород цей дивний капітан.

Попов стояв між нами, мене він, хоч який товстий і волохатий, не міг затулити, маленький акуратний підполковник Сейс ніби й загублювався десь за його масивністю, та то тільки на перший погляд, бо престиж Сполучених Штатів так чи інакше давався взнаки, і належна рівновага не могла порушитися.

Біля Сейса стояли офіцери його комендатури, біля мене — два мої помічники: майор Михно Гаврило Панасович і старший лейтенант Коляда. Позаду громадилося командування збірного пункту: командири полків, батальйонів, рот, працівники штабу, коменданти жіночих корпусів. Ніяких трибун, ніяких обмежень і заборон, люди довкола нас, люди навпроти, тільки вузький плац зоставлено для святкового солдатського парадування, а вся величезна казарменна площа загачена тисячами людей, чоловіки тісною масою позаду, в передніх рядах жінки — всі молоді, вільні і прекрасні, як ця весна, як цей великий день, як золоте сонце і голубі небеса над нами.

Мене висмикнули з полку два тижні тому, суворий наказ велів здати всі справи, полишити все майно, крім вкрай необхідного, з’явитися, не гаючись, до високого командування для виконання особливо важливого завдання. Ще перед Одером, коли я командував тяжкими мінометами, мені потрапив до рук розкішний трофейний дизель з критим кузовом — справжній дім на колесах, і я заправляв тим дизелем і в своєму батальйоні і в штабі полку, де замінив тяжкопораненого начштабу. і ось: здати справи, здати дизель, взяти з собою тільки те, що понесеш в руках, залишити партквиток, усі документи, одержавши навзамін якийсь папірець, сісти в «додж» з Героєм Радянського Союзу майором Йотковим і п’ятьма автоматниками — і на той бік Ельби, до наших союзників американців. Водій «доджа», сержант Наумкін, хитруватий тулячок, уперто намагався випитати то в майора, то в мене, що в нас за місія і що то за пункти нашого призначення — Ізерлон і Хемер, але ми тільки відбуркувалися і сторожко придивлялися один до одного. Коли майор скомандував перекур і ми з’їхали з автостради, щоб перепочити і трохи поколупатися в зубах, я дістав з своїх сховків взяту з трофейного дизеля (хоч щось же повинен я був звідти взяти!) пласку таємничу посудину з іще таємничішим вмістом і запропонував Героєві. Як усі справжні Герої, він не відмовився, я теж приклався до посудини, і це трохи помогло нам розслабитися і не дивитися один на одного вовками.

— Не можу ніяк зрозуміти, — сказав я, — чому мене кинули на цю халепу. Ну, з вами, товаришу майор, ясно — Герой, доблесний представник Червоної Армії, ще, може, й мови знаєте — англійську, німецьку… А я — що я? Звичайний офіцер, щодо мов — крім «ес лебе», ні в зуб… Місяць був начштабу полку, але це випадок, тимчасовість…

— Стривай, — гостро глянув на мене Йотков, — ти хіба не з органів?

— Звідки, звідки? Та я мінометник од самої Волги! А починав війну ще веселіше: командиром кулеметного взводу.

Йотков ляпнув мене по плечу.

— Ну! А я думав, ти — смершівець.

— Між іншим, те саме міг подумати і я, — прискалив я на нього око.

— Смершівці Героями не бувають. Може, думаєш — моя Зірка з снарядної гільзи? Можеш перевірити на зуб — чисте золото!

— Та вірю, вірю!

— Тоді держи руку!

За Ельбою ніби й не було війни. Акуратні містечка і чистенькі села тихо дрімали під весняним сонцем, ні руїн, ні пожеж, ні потрощених дерев і здибленої землі. Нам на німецькій території доводилося кожен метр поливати власною кров’ю, а тут божа благодать.

Руїни я побачив тільки в Кельні, куди мене послано збирати радянських громадян для відправлення на батьківщину. Від мільйонного міста лишився, здається, тільки собор, що тяжко простромлював високе блакитне небо темними стрімчаками двох своїх кострубатих веж, та ще бетонне громаддя тюрми, якої, мабуть, не взяли й тисячокілограмові американські бомби. Але навіть у цьому мертвому місті вціліли і спокійно жили околиці, і саме на одній з них — в Оссендорфі — й містився збірний пункт радянських громадян, що зайняв колишні казарми німецького бронетанкового корпусу. Ціле містечко, десятки багатоповерхових корпусів, величезні гаражі для танків і машин, штабні й інтендантські приміщення, солдатські й офіцерські їдальні — і на всій території не впала жодна бомба, так ніби союзники берегли цей об’єкт, щоб згодом використати його для власних потреб.

Тепер згодилося для радянських громадян — вчорашніх в’язнів концтаборів, каторжних команд, остарбайтерів, рабів поверженого Третього Рейху. Я застав Оссендорфське військове містечко переповнене, хоч «студебекери» ще звозили з Рейнської області людей, для яких вишукували місце, ставлячи в кімнатах двоповерхові койки, ущільнюючи і зовсім витісняючи до залізних танкових гаражів самозвану адміністрацію, що плодилася тут, мов мухи на сонці. П’ятнадцять тисяч чоловік. Майже половина з них — молоді жінки, дівчата, а то й зовсім діти. Та це не завадило якійсь чорнильній душі розписати всіх на полки, батальйони, роти, призначити командирів, запровадити караульну службу, виставити пости, чергових і днювальних і навіть — о, невмируща службістика! — примусити чоловічу частину збірного пункту, тобто цілу дивізію, щодня займатися стройовою підготовкою!

«Додж», на якому ми з майором Йотковим добралися до Хемера, було віддано в моє розпорядження разом з сержантом Наумкіним і автоматниками, моє нове начальство — полковник Воронов і підполковник Дурас — було милостиве: адже мені належало, висловлюючись фронтовою мовою, вирушити на передову. Війна ще тривала, в північних секторах безтурботного німецького неба щодня можна ще було спостерігати кошлато–білі траси німецьких ракет ФАУ-2, які вистрілювалися вже й не знати куди і навіщо, але свідчили про те, що тупий опір фашистської військової машини триває. Я спробував поцікавитися, звідки ж летять фашистські ракети — з Голландії, з Бельгії чи й з самої Німеччини, і що роблять наші доблесні союзники, американці і англійці, і їхні не менш доблесні полководці — генерал Ейзенхауер і маршал Монтгомері, але підполковник Дурас, маслакуватий українець з Вінниччини, вміло і вправно поклав край цій недоречній цікавості, мало не силоміць запхав мене в «додж» і прокректав крізь долоню, прикладену до козирка:

— Капітане Сміян, відправляйтесь на місце своєї нової служби!

До Оссендорфа я добрався тоді пізно вночі. В комендантському корпусі для мене вже тримали велику кімнату з такими вигодами, що й не снилися селянському синові з України, я міг би там спати хоч і до обіду наступного дня, але за фронтовою звичкою схопився, ледь засіріло за вікнами, кинувся під потоки води, якої тут було досхочу в ванній кімнаті, поголився, причепурився, готовий був до всіх боїв на світі. «Вперед, народе, йди на бій кривавий! Червоні лави! Червоні лави!»

До мене з’явилися майор Михно і старший лейтенант Коляда. Були, як і всі наші люди тут, з учорашніх концтабірників, — страшна доля, яку годі збагнути таким благополучним людям, як я, Гаврило Панасович Михно, міцний густобровий чоловік з розумними очима, одягнений був у гімнастерку й галіфе якогось ніби чорнильного кольору, на чорнильних погонах саморобні майорські зірки. Коляда — в американській уніформі: розстебнута вгорі сорочка, штани на випуск, офіцерські ботинки з тонкої шкіри, погони теж саморобні, але з якоїсь попівської ризи, чи що, бо вилискують золотом. Обличчя в Коляди якесь тупе, очі розбігані, рука, яку подав мені, неприємно–пітнява. Як сталося, що саме вони тут у комендатурі разом з американцями, хоч на збірному пункті є й полковники і підполковники, є навіть генерали, три професори, один письменник, два художники, три заслужені артисти? Майора Михна привіз з його товаришами з концтабору чи не найперший «студебеккер». Тут тоді були самі американці, а з ними — Попов і Коляда. На кожного з прибулих треба було заповнювати привезені аж з Америки картки, майор знав англійську мову, засів за ті картки, ось так і застряв у начальстві. Тепер американський комендант підполковник Сейс не відпускає їх од себе, поклавши на них обов’язки своїх заступників, чи що. Попов — перекладач при Сейсі. Він, звичайно, не радянська людина, але на нього можна покластися. Походить з донських козаків. Його батько, козачий осавул, брав участь у повстанні проти радянської влади на Дону, тоді втік за кордон, зумівши вивезти дружину і сина–гімназиста. Зрештою козачий осавул заякорився в далекій Канаді, молодий Попов закінчив там університет, начитався марксистської літератури і газетних повідомлень про небачені успіхи індустріалізації в СРСР, порвав з батьками і через радянське посольство в Оттаві став клопотатися про одержання радянського громадянства і повернення на батьківщину своїх предків. З дозволом повернутися в кишені Попов сів на океанський лайнер, а коли зійшов на берег у французькому порту Гавр, виявилося, що там німці, бо війна після Польщі охопила всю Західну Європу. Попова інтернували, простіше кажучи, кинули за колючий дріт, він просидів у таборі п’ять років аж до приходу союзницьких військ після дня «Д», злості проти фашистів у ньому напризбирувалося стільки, що він одразу кинувся в бій, зважаючи на університетську освіту, канадське командування присвоїло йому звання капітана, так він дійшов до Рейну, а вже тут нарешті здобув можливість приєднатися до радянських людей.

Всю цю заплутану історію переповів мені майор Михно, Коляда тупо мовчав, тільки покивував довбешкою, схвалюючи кожне слово свого старшого товариша, і все це мені якось не дуже сподобалося.

— Ви ж сказали, що знаєте англійську, — звернувся я до Гаврила Панасовича, — а тепер переконуєте мене, що без такого перекладача, як цей Попов, нам ніяк не обійтися. Якось воно не тулиться.

Гаврило Панасович трохи погмикав не без деякої поблажливості і, треба прямо сказати, без належної поштивості до мене, як до справжнього переможця, до речі, єдиного тут на Рейні з–поміж тисяч і тисяч викинутих з війни, тоді, так і не відповівши на моє запитання, запитав у свою чергу:

— А ви, товаришу капітан, якими іноземними мовами володієте?

Доволі несподіване і, сказати б, підступне запитання. В Хемері, випроводжаючи мене до Кельна, підполковник Дурас застерігав:

— Головне, капітан, не піддавайся на провокацію! Як вчить нас товариш Сталін? Пильність, пильність і ще раз пильність!

І ось, мовби почувши застереження підполковника Дураса, ворожі (або просто несвідомі) сили вже провокують мене.

Я палав справедливим обуренням. Що тут діється? Як це так? За якихось неповних дві доби я проскочив добру половину Німеччини, на кожному повороті шосе, з?за кожного будинку і з–за кожного дерева могли напасти на мою беззахисну машину недобиті есесівці, ніхто не питає мене, спав я чи не спав, ніхто не пропонує сніданку або хоч склянку чаю, а вже мерщій доскіпуються, хто я і що я і які мої знання? Цей чорнильний майор, наставивши на мене густі острішки брів, виступав якимсь верховним суддею над моєю недовченістю. Ясна річ, він міг би схопити облизня. Скажімо, капітан Сміян — не просто собі капітан, не випускник кулеметного училища, не бойовий мінометник, не стройовий офіцер, а високомудрий випускник інституту військових перекладачів, працівник високих штабів, вправний посередник між ворогуючими таборами, джерело порозумінь навіть там, де ніколи не може бути згоди. Гай, гай! Цей окоренкуватий майор з допитливими очима знав, що питати! Я нічого не знав про його довоєнне життя, та досить було й тих страждань, яких зазнав він у фашистських концтаборах, щоб визнати за ним право на велику досвідченість і ще більшу мудрість. Мабуть, такі люди володітимуть здатністю бачити кожного наскрізь, і не приховається від них ні недоумкуватість, ні невігластво, ні ницість, ні затурканість. Та я тоді був ще надто далекий від того, щоб перейматися долею таких людей, як майор Махно. Як на те пішло, то воювали не вони, а ми, і не вони, а ми переможці!

— Я прибув сюди не для того, щоб виконувати роль перекладача, — гордовито заявив я.

Майор Михно добродушно знизав плечима.

— Ви мене, мабуть, не так зрозуміли, товаришу капітан. Я що мав на увазі? Тільки те, як нас учили іноземних мов. Аби відбути чергу. Мене саме життя примусило. Довелося займатися наукою, читати всіляку літературу, а вона здебільшого не по–нашому. От і освоїв самотужки кілька європейських мов. Але тільки в межах собачого комплексу: все розумію, а сказати нічого не можу.

— Принаймні можете проконтролювати цього Попова, щоб він не перебріхував?

— Ну, не завжди, але іноді можу.

Я, мов хлопчик, насолоджувався своїм становищем повелителя.

— Прекрасно! Що там у нас ще?

Коляда, висунувшись поперед майора Михна, ознайомив мене з структурою збірного пункту. Полки, батальйони, штаби, стройові відділи, на полки розбито й жіноцтво, щоб був порядок, інакше неминучий кавардак.

— Мені це подобається! — рішуче заявив я.

— Підполковнику Сейсу теж сподобалося, — похопився Коляда. Майор Михно був іншої думки.

— Ви бачите на мені так зване обмундирування, товаришу капітан? — зітхнув він. —- Це все Коляда. Роздобув десь матерії та ще й подбав, щоб була під нашу офіцерську «діагональ», відкрив тут майстерню, понашивав оцього монаття… Сам, як бачите, в американському… Я б волів зоставатися в концтабірній робі, ніж в оцьому, та, зрештою, махнув рукою…

— і правильно зробили, — зауважив я, — ви повинні показувати приклад. Як сказано: порядок у танкових військах!..

Однак майор Михно не належав до тих, хто підскакує в захваті від кожного слова, мовленого начальством. Коли ми йшли на сніданок до підполковника Сейса, він цілу дорогу бурмотів ніби собі під ніс, але так, щоб чув і я:

— Порядок, порядок… Всі вже тепер знають, де той порядок. Казарма, табір, а тоді кладовище… і цей наш збірний пункт… З табору — знову у табір, з казарми — в казарму… А там, може, й знов табір… і від усіх цих таборів чорніє вже й не в очах, а в душі…

Підполковник Сейс, маленький, привітний чоловічок, з ласкавим обличчям, ждав нас у своїй кімнаті з кількома офіцерами комендатури і перекладачем Поповим. Він наговорив мені цілу купу компліментів, заявив, що він у захваті від того, що може співробітничати з таким доблесним радянським офіцером, коли ж я скромно зауважив, що не бачу нічого особливо доблесного в своїй особі, Сейс сплеснув маленькими долоньками і обома руками вказав на мої ордени: мовляв, а це що? Сам він був підполковник адміністративної служби, до армії його призвано з запасу вже тоді, коли війська союзників висадилися в Європі і треба було думати про те, як освоювати визволені території. Сейс готувався до того, щоб відповідним чином нейтралізувати німецьке населення, та чомусь сталося так, що йому доручено організувати цей збірний пункт не для німців, а для радянських громадян. Річ зовсім непередбачена. Але він не політик, він звичайний собі власник ранчо в Техасі, кілька сот тисяч акрів пасовиськ, кільканадцять тисяч голів худоби, тут він знає, як повестися в тій чи іншій ситуації, що ж до порядкування на цілому континенті, та ще такому, як Європа, — то за це хай дбають гладкі котики з вищих ешелонів військової адміністрації. Вони сказали таким, як Сейс: «їдьте і організовуйте надійні табори для всіх ДР[8]», забувши пояснити, кого ж саме вони мають на увазі під цим словосполученням. Вимудрувані тими чиновниками реєстраційні картки, які припливли з Америки океанським транспортом слідом за Сейсом, теж, виявилося, розраховані на цих невизначених переміщених осіб, до яких, коли хочеш, можна занести і генерала Ейзенхауера і самого Уїнстона Черчілля. Щоправда, в останню мить схаменулися і рекомендували щодо радянських громадян вживати словосполучення «збірний пункт», однак табір завжди є табір, і Сейс не розуміє, навіщо радянських громадян, які опинилися в фашистській Німеччині не з власної волі, переганяти з–за одної загорожі до іншої, — хай навіть там був колючий дріт, а тут просто бетонна стіна.

— З табору — в табір, — докинув майор Михно.

Сейс безпорадно розвів своїми коротенькими ручками.

Сніданок був такий: яєчня з беконом, помаранчовий сік, кава і чай на вибір, ніякої тобі каші з м’ясом, ніяких шматяр хліба завтовшки з цеглину, — подзьобали по–пташиному, ковтнули води ковточок, стрепенулися, розправили крильця — і летіть! Я сказав підполковникові, що хотів би познайомитися з побутом наших громадян в збірному пункті, Сейс, ясна річ, не мав нічого проти.

Він називав мене «містер Сміян», я відповідав йому: «Містер Сейс». З погляду мого селянського походження, в цьому було багато комічного, але, чорт його бери, ми ж таки були переможці і мали право на якийсь свій етикет! Саме, підкоряючись висотам етикету переможців, підполковник Сейс сказав, що не стане супроводжувати мене по збірному пункту, бо тут все ж не американські, а радянські громадяни, а він досі сповідував теорію і практику неприсутності і хотів би дотримуватися такої лінії поведінки й надалі. Американці зібрали всіх цих нещасних людей, звезли їх до збірного пункту, дали їм притулок, покрівлю над головою, забезпечили їх їжею і всім необхідним, а тепер вони усуваються і віддають усю владу і, відповідно, клопоти в руки представників радянського командування.

Але день Перемоги підполковник Сейс все ж згодився відзначити разом з нами, і ось тепер ми стояли, оточені тисячами людей, серця яких гучали од радості голосніше за всі оркестри світу, зовні мовби цілком спокійно стежили за тим, що відбувається на вузькому плацу перед нами, хоч кожен бачив тільки те, що хотів бачити, і кожен переживав велику подію по–своєму.

Маленький Сейс стояв ніби й неприсутній. Все, що відбувалося, було само по собі, там командували сержанти й лейтенанти, підполковника зовсім не обходило, хто і як виконує свій маневр, хто встигає, а хто, може, й навмисно зволікає, хто дбає про честь армії Сполучених Штатів, а хто відверто нехтує цією честю. Ніяких тобі зубовних скреготів, невдоволеного сопіння, брання на замітку, погроз і нахвалянь. Можна тільки позаздрити. У нас навіть коли це й не генеральський або полковницький огляд, а просто собі ранковий старшинський або вечірня перевірка, — суцільний страх, трепет, паніка аж до втрати свідомості, а тут навіть у цей найбільший день Двадцятого Віку — не бліді від урочистого переляку обличчя, а розсміяні лиця, не скуте старшинським цуканням камінне марширування, а вільний, якийсь мовби грайливий рух пересування і перетікання в просторі, невловима, як вибух, грань між залізним послухом, що збиває докупи молоді тіла солдатів, і радісним, на всі боки їхнім розприском, нестримним і необмежуваним, як свобода.

Я нависав над маленьким Сейсом, як одна шоста земної кулі. і це не просто масивність тіла або масивність почуттів, а зрима перевага соціалізму над капіталізмом. Мабуть, хтось там з нашого командування мудро передбачив мою неспівмірність з американським підполковником. Сейс вдоволено мружився, спостерігаючи грайливе марширування американської комендантської роти, а я з висоти свого зросту і, сказати б, з позицій ідейної зверхності позирав на все те мало не зневажливо. Несолідно все ж таки для американців. Така подія, така армія, а тут — ніби оперетка. Так і Перемогу можна звести до іграшки. Мало серйозності. А ми виховані не так. «Красная Армия всех сильней!» Наші солдати вдарили б кирзяками так, що земля струснулася і небо перехилилося б! Злютованість, моноліт, непорушна єдність! А тут — фокстротики. Але вузький плац обрамлювали такі прекрасні, такі ніжні лиця наших дівчат, що моя вихована під барабаном душа розм’якла, і думки в мені перевернулися. Подумалося: а може, недосить грубої плоті Перемоги, сталевої твердості і демонстрування могуття, а треба саме отак — легкість, грайливість, краса, як у вогненних фейєрверках сталінських салютів на честь наших успіхів у битвах? і коли після недовгого парадування солдати пішли в розпорошку, а оркестрик справді перейшов з веселих маршів на відчайдушні фокстротики і на плацу самі собою почалися танці, я вже дивився на це без осуду і навіть сам радо ринувся б туди, запросивши гарну дівчину, коли б не моє становище. Підполковник Сейс уже танцював, танцювали всі американські офіцери, товстий Попов, майор Михно, навіть отой мугир Коляда, а я стояв, як стовп, бо ж прислано мене сюди начальником над усіма цими людьми, а в Радянському Союзі начальники не танцюють з підлеглими, а очолюють їх. Уявити собі, щоб командир дивізії танцював з медсестрами або продавщицями з воєнторгу! А я ж тут був, мабуть, вище за командира дивізії. Поки я отак індичився і надимав морду перед тисячами розвеселених вільних людей, щось ніби торкнулося об мій правий лікоть, було навіть відчуття, що мене легенько смикнули за руку, а тоді несміливий голос:

— Товаришу капітан, чи ви часом не Сміян Микола?

Я рвучко повернувся на голос. Невисокий чорнявий хлопець доброзичливо дивився на мене з–під густих брів, усміхався ніби до знайомого.

— Я — Сміян. А в чому справа?

— Мико! — прошепотів хлопець. — Це ти, Мико? А я — Пруня Ребринівський. Не впізнав?

Як я міг упізнати в цьому міцноплечому юнакові те мале веселооке хлоп’я з далеких довоєнних років? До школи мені треба було ходити дуже далеко, я вирушав мало не вдосвіта, але по дорозі майже завжди заходив до Ребринів, бо Яшко й Мишко вчилися зі мною в тому самому класі. Пруня був набагато молодший, але й тоді, коли ще не ходив до школи, щоранку схоплювався разом з братами, щоб сісти з ними снідати. Я заставав їх за сніданком, їхня мати тітка Векла з величезного глиняного горшка наливала в глибоку полив’яну миску ще теплої кваші, на столі лежала ложка й для мене, я присідав до братів і ми дружно тьопали густе солодкувате варево, намагаючись виловити в нім якомога більше сушених вишеньок — цього українського присмаку.

— Пруню! — Я вхопив хлопця за руки, притягнув до себе, обійняв. — Невже це ти? Як же тут опинився?

— Як і всі. Загнали на каторжні роботи до Німеччини. А тепер от зібрався вже й додому.

— Пруню! — притискуючи його до себе, мов рідного брата, вигукнув я. — Ти навіть не уявляєш, який це для мене дарунок! День Перемоги — і ти біля мене!..

— Та я тут не сам, — сказав Пруня. — Зустрів у таборі з нашого села Оксану Григорович. Це вона й послала мене до тебе. Сам би я хіба посмів?..

— Оксана Григорович? Щось не пригадую…

— Та ти ще з братом її Василем у шахи весь час різався! Вони за Довганьчиним бугром жили… Невже забув?

Як же я міг забути Василя Григоровича? Він був старший за мене на рік, але в шахи я його перемагав. Дерев’яну шахівницю з фігурами ми ховали в шафі з географічними картами і на кожній шкільній перерві під заохочувальні вигуки однокласників «різалися» на смерть. Василеві й цього було недосить, і він часто приходив до мене з?за їхнього бугра, і ми грали в мене вдома — чи то в хаті, коли холодно, чи під бузиною в тепло, і щоразу майже єдиним нашим уболівальником була Василева сестричка Санька — міцноноге дівчисько, що пильно стежило своїми довгими очима за кожним нашим ходом, а коли я жартома питав, хто з нас зробив кращий хід, спалахувало від сорому і відбігало вбік, щоб згодом знову тихо присунутися і довгооко спостерігати за нашими безкінечними дерев’яними битвами.

— Ти кажеш — Оксана? — сказав я Пруні. — Санька, мабуть? Ця мала Григоровичка?

— Ну, мала! Та в неї вже чоловік був. Ще в сорок першім. Партизан Іванов. Поліцаї його вбили, Оксану вже потягли були в районну комендатуру, та тут стали гнати до Німеччини, так вона, щоб спастися від поліції, кинулася сюди… А оце як почула, що з’явився якийсь начальник капітан Сміян, так аж нестямилась: Микола і Микола! Це наш Микола Сміян! А сьогодні побачили ми тебе між американцями і впізнали зразу. Оксана мене погнала: підійди до Миколи!

— Чому ж не підійшли вдвох?

— Вона соромиться.

Я засміявся.

— Які дурниці! Ти не уявляєш навіть, яке це щастя — зустріти в такій далечі рідних тобі людей. Ти можеш покликати Саньку?

— Та я вмить!

Пруні довго не було, з’явився він сам, винувато знизав плечима.

— Чи я не знайшов, чи, може, сховалася. Та я знайду її. Вона в четвертому жіночому корпусі, я підстережу її і приведу до тебе…

— Ну, навіщо ж приводити? Я й сам можу прийти… Або давай так… Сьогодні, мабуть, не вийде, сам бачиш, який день, мені треба бути з союзниками… А ось завтра хоч і зранку — приходьте просто до американської комендатури. Я попереджу, щоб вас зустріли… Домовились?

Пруня загубився між розтанцьованими радісними людьми, а я ще довго намагався простежувати його слід, і в серці моєму зродилася туга така тяжка й незносна, що я ледве не застогнав. У планшеті, перевішеному через плече, серед інших найцінніших паперів зберігав я останній лист від мами. Лист прийшов саме тоді, коли я здавав трофейного дизеля і пакував усі ті свої речі, яких не зможу взяти з собою в нове відрядження. Мама писала найперше про те, щоб я берігся на війні, тодіі про весняну сівбу і про мого маленького братика Марка. Про себе — нічого, та я й так міг собі уявити, як їй тяжко. Одразу після визволення України, довідавшись, що мама й Марко живі, я виписав їм грошовий атестат і пересилав по ньому майже всю свою офіцерську платню, хоч і знав, що за ті гроші в спаленому селі майже нічого не купиш. Не міг уявити рідної Зашматківки спаленою, жила вона в моїй душі такою, як бачив її востаннє перед самою війною, з її розлогими левадами, безмежними плавнями, білими стежками під сріблястими осокорами, старезними грушами, розмаханими вітряками на горбах і тисячами білих хат посеред вишневих садків. Несподівана, майже фантастична поява Пруні ось тут та ще в такий день, його загадкова посланницька місія від імені сестри мого давнього товариша, ще загадковіше (а може, просто випадкове) зникнення тієї, яка посилала Пруню до мене так настирливо, — все це сколихнуло мою душу, якась могутня сила відкинула мене в далеке дитинство, тоді все потьмарилося страшними видовищами крові, пожеж і руїн, а темний голос уперто нашіптував про те, що я живий, дужий і молодий, що я переможець і вознесений духом, повинен бути вознесений і не знати пригніченості, бути над усім, бути, бути, бути…

Увечері підполковник Сейс давав бенкет на честь Перемоги, ми з ним обмінялися урочистими тостами, Попов, обливаючись щедрим потом, намагався перекласти щонайменшу кому, все було гаразд, та все ж маленький техасець щось відчув у моєму настрої і, влучивши хвилю, тихенько спитав про причину. Попов переклав слова Сейса і муркнув, що можна й не відповідати, бо все це нюанси почуттів і всіляка мерихлюндія, як на його погляд. Сам він волохато громадився біля своєї дружини, білявої, небесноокої, ніжної, як метелик, Віроньки, єдиної жінки на цьому суто чоловічому бенкеті переможців, і, звичайно ж, міг змаловажити нашими почуттями. Я так ніколи й не міг зрозуміти, чому Віра стала дружиною Попова, чим він привабив чи звабив її і як тримав біля себе — надто вже несумісними видавалися душі цих людей. Хоч як там було, сьогодні, на цьому маленькому бенкеті переможців тільки Попов міг почуватися цілковито щасливим, тому його порада не відгукуватися на доброзичливість американця мене якось прикро вразила.

— А чому б мені й не відповісти моєму вірному союзнику? — сказав я. — Справді, я не тільки радію в цей великий день, але й сумую. Моя рідна Україна, по якій двічі пройшла ця немилосердна війна, лежить спалена і понищена, і мій народ, може, зазнав таких втрат, яких людству не пророковано навіть на Страшному суді. То що ж мені — радіти чи печалитися? Сьогодні мені була добра вість: з’явився юнак з мого рідного села, а з ним ще дівчина, яку я знав багато років тому, а тоді забув, але дівчина зникла і загубилася ще до того, як я зміг її побачити, її рідний брат колись був моїм товаришем, ми грали в шахи, домагаючись перемоги, сьогодні нарешті людство святкує Перемогу, а я думаю: чи ж для всіх вона і кому яка перемога, хто живий, а хто мертвий? Може, сьогодні про це не слід говорити, та вже так сталося, що я вимушений.

Попов перекладав довго і старанно. Я дивився на майора Михна, той ледь помітно опускав повіки: все так, все правильно. Здається, я тут був наймолодший, окрім дружини Попова Віри, та це не означало, що я мав найменше спогадів. Людина зіткана із спогадів так само, як з думок і відрухів серця. і важить тут не кількість, а сила. Віковічні страждання мого народу давали мені перевагу над усіма цими людьми, тому я дивився на них з деякою поблажливістю, але вже не з тим барабанним відчуттям, що вдень на параднім плацу, а з співчутливим розумінням їхньої, сказати б, недосконалості.

До ранку я так і не заснув. Схопився, ще тільки сіріло за вікнами, обливав себе холодною водою в ванні, голився до рипіння на щоках, ладнав своє обмундирування ще ретельніше, ніж учора до параду Перемоги, все в мені колотилося, якесь велике передчуття стрясало мною, я не став ждати ранку, не хотів довіритися спокійним охоронцям комендатури, яких попереджено було ще звечора, вибіг з будинку і став нервово прогулюватися під здивованими поглядами темношкірих військових поліцейських, які, дрімаючи на своїх постах, по–коров’ячому жували свою американську гумку, далекі від турбот і пристрастей цього чужого для них континенту.

Вчора, коли я казав Пруні про ранок, я не мав на увазі якоїсь точно визначеної години. Який ранок і чий? Радянський чи американський, а може, й німецький? Ранок військовий чи ранок цивільний? Ранок вчорашніх в’язнів чи ранок переможців? Ми забули домовитися, та були селянськими дітьми, а для селян ранок починається сходом сонця, тому мені в моєму нетерпеливому передчутті не довелося довго ждати, на сонній вулиці величезного сонного збірного пункту, мовби зроджений моїм безсонням, з’явився густобровий присадкуватий Пруня, а поряд з ним ішла висока темноволоса дівчина, в грубому синьому платті з нашивкою «ОSТ» на грудях.

— Мабуть, ми рано? — ще здалеку гукнув Пруня.

— Про що мова? Бачите ж, що жду вас, — кинувся я до них назустріч, мимоволі забуваючи про солідність і стриманість, які личили такому начальству. Американські вартові, спокійно пожовуючи гумку, незворушно спостерігали за цією не зовсім звичайною зустріччю.

Пруня в останню мить вміло усунувся, випускаючи поперед себе Оксану, і її тепла ласкава долонька опинилася в моїй шорсткій руці.

— То оце ти та сама Санька, що була колись нашим шаховим суддею? — пожартував я. — Ну, здрастуй, Саню! Невже це справді ти?

— Здрастуйте, Миколо, — зашарівшись, як і в ті далекі роки нашого дитинства, ледь чутно промовила Оксана. — Я така рада, що оце бачу вас…

— По–перше, ніяке я не «ви», а тільки ти — заграбастуючи вільною рукою Пруню до нашого товариства — а по–друге, чом це ти й досі не скинула з себе оцю рабську одіж?

— А нехай! — вона майже впритул глянула на мене, і її довгі очі перерізали мені серце навпіл. — Я й додому так поїду, щоб усі знали!..

Я ще тримав її теплу долоньку, але тепер уже не відчував того тепла, бо горіла моя власна рука, горів я весь, і спробував приховати той небезпечний спалах за незграбним белькотом, залучаючи в свої спільники Пруню:

— Ми не дозволимо! Щоб така дівчина та їхала додому в якійсь обурливій німецькій робі? Нізащо не дозволимо! Правда ж, Пруню?

— Хіба я їй не казав? — підтримав мене Пруня. — Так вона ж затялася на своєму: не скину й не скину! Всі дівчата вже он у спекулянтів понакуповували платтів — тепер такі, що й не впізнати… Від негрів одбою нема.

Я глянув Оксані в очі, хотів спитати: «А ти хіба не хочеш стати, як усі дівчата?» — але з моїх уст не видобулося й звука, я ніби поплив у темній воді цих довгих очей, я потопав у них і вже не знав, чи вирину.

Пруня свідомо чи несвідомо, кидав мені на темні води рятувальні кола якихось випадкових слів.

— А Оксані й плаття ні до чого… її в оцьому «ості» ще дужче штурмують! і чорні й білі, вже й лейтенант один кружляє… Ну, скажи, Оксано, що не брешу!

— Пруню! — якось гордовито кинула вона хлопцеві. — Я ж тебе просила!

Пруня зів’яв, зіщулився, скапшучився.

— Ну, просила. Було. Та я ж хотів… Микола ж наш, хоч і такий тут начальник…

Я нарешті зумів якось виплисти на берег, обтріпувався, стрибав то на одній нозі, то на другій, витрушуючи воду з вух, набував належної форми, перебирав командування у свої руки.

— Начальників і все інше відставити! — заявив я рішуче. — Ми зустрілися серед тисяч і мільйонів — і де ж зустрілися?

Тепер я не відпущу вас од себе. Зробимо так: для початку — підемо до мене і поснідаємо. А вже тоді…

— Миколо, не треба нічого, — з несподіваною твердістю сказала Оксана. — Нікуди ми не підемо, не треба нам іти. і ми вже давно поснідали. Правда ж, Пруню?

Тепер вона закликала Пруню в свої союзники, і цей м’який, мов віск, хлопець радо кинувся виконувати її веління і закивав чорною кучмастою головою: справді вже снідали і, звичайно ж, не треба їм іти до цього корпусу, пильнованого чорношкірими американцями із зловісними літерами «МР»[9] на рукавах.

Я здався без бою. Це довгооке дівчисько з часів наших шахових баталій з Василем Григоровичем, виявляється, здобуло наді мною необмежену владу, і мені тільки й лишалося, що коритися цій владі.

— Гаразд, — сказав я, — тоді мені доведеться піти з вами і подивитися, як ви тут живете.

Пруня вив’юнився з суто українськими хитрощами:

— А що там тобі дивитися, де я і що? Записали мене в якийсь батальйон, то мені й однаково! Ти піди поглянь, як там наша Оксана!

— Не станеш заперечувати? — спитав я Оксану.

Вона мовчки різонула мене своїми довгими очима, і я ще раз вмер з переполовиненим серцем, а тоді воскрес і навпомацки, розставивши руки, ніби в тумані, посувався не знати куди і як: чи за Оксаною, чи поперед неї, чи я вів їх обох, чи вони мене. По дорозі Пруня непомітно вислизнув з нашої трійки, лишивши нас удвох, далі вже був справжній туман, густа імла, заморока: четвертий жіночий корпус, суворі чергові біля входу, які мовчки відкозиряли моїм погонам, а надто ж орденам, простора кімната на другому поверсі, чотири солдатські койки з тумбочками біля них, стіл посередині, чотири казенні табуретки, як у в’язниці, але посеред столу букетик квітів у глиняному глечику, на коєчках безладно порозкидані всілякі жіночі дрібнички, а переді мною ніжні лиця трьох Оксаниних подруг — Олі, Каті, Наталки, і весь простір кімнати наповнений і напоєний, пронизаний і просочений тим всемогутнім і обезвладнюючим духом повабу, перед яким були безсилі й безпорадні найславетніші герої всіх часів.

Мов сонний, або й зовсім сліпий, я безпомічно простирав руки, шукаючи захисту в Оксани, а може, мені тільки здавалося, ніби я це роблю, насправді ж я щосили намагався виказувати перед чотирма ніжними загадковими істотами всю фронтову загрубілість і черствість, все своє солдафонство і всю начальницьку нікчемність. Бите й перебите тіло моє однаково ж було молоде й жадібне до всіх людських утіх, голова гула від високих ідей і твердих вказівок, а гаряче серце ждало щастя і з надією шукало його в кожному дівочому погляді; пройшовши війну до самого кінця, до Перемоги, вцілівши, зберігшись і навіть геройствуючи, обнизаний орденами, які були дорожчими за нашу кров, я тепер ніби повнився громом переможних салютів, дзвенінням бронзи і сталі, і слова, з якими я звертався до дівчат, теж були якісь металево–неживі: «Ну, як, дівчата? Як життя? Як настрій? Які претензії?». Та це говорив ніби хтось інший, а я був знічений, розгублений, безпорадний. «Дрімає розум, серце мліє». Безглузді слова ще вилітали з моїх уст, а хтось засоромлений уже мимрив, що треба йти, бо справи, ждуть союзники, ждуть полки й батальйони, повсюди ждуть капітана Сміяна, і він не має права отак десь надовго затримуватися, хоча, коли вони не проти, то хотів би їх ще провідати і коли що… Оксана хотіла провести мене, але я замахав руками: не треба, сам зумію виплутатися з цих коридорів, казарменні коридори скрізь однакові…

На війні люди живуть швидко, а коли війна вже й скінчилася, вони ще не можуть зупинитися навіть тоді, коли це загрожує згубою. Я втік від Оксани, поборов звабу, мав усі підстави похвалити себе за твердість, за мужньо відвойований плацдармик непохитності, а того й не помітив, що довкола клекочуть цілі океани пристрастей, яріють всеспалюючі вогні, здіймаються гігантські протуберанці незлагоди. Вирвавшись з–за колючого дроту фашистських концтаборів і рабських робочих команд, усі ці люди вперше за останні місяці й роки лягли спати вільними, а прокинувшись, виявили, що знов оточені стіною, тепер уже бетонною, і що всі виходи знов охороняються озброєними людьми. Не була це давня несвобода, охорону несли доброзичливі союзники, кожен міг, одержавши перепустку в комендатурі, побувати в місті, але у всьому цьому було щось принизливе і обурливе, ніхто не хотів милостей від незваних опікунів і охоронців, під бетонними стінами проривали потаємні лази, проривали крізь них на волю, на простір, поплутаними стежками через кладовище між Оссендорфом і Еренфельдом пробиралися до самого центру, до найбільших нагромаджень Кельнських руїн, де серед згарищ і уламків життя вчорашнього виникало життя нове — хаотичне, посудомлене, якесь ніби циганське. Німці, що століттями звикали до впорядкованого до найменших дрібниць побуту, тепер самі стали жертвами того розгрому, який вчинили в Європі. Ще вчора жорстоко горді, сьогодні стали полохливими й нікчемними, вчорашні загарбники, які нахвалялися промарширувати по всьому світі, стали жалюгідними спекулянтами, торгували вже не за розкішними вітринами, а між руїнами, на кладовищі, в занедбаних пивницях, серед бруду й пороху. і вчорашні претенденти на світове панування вимушені були упосліджуватися перед тими, кого ще вчора топтали, розпинали, пускали пилом і димом за вітром, а для тих зовсім не важило, що і навіщо купувати, головне: відчути повноту свободи, сили і влади, поковерзувати, позбиткуватися досхочу над цими невдалими спекулянтами та ще й заплатити окупаційними марками — цим свідченням приниження й ганьби для покопаних.

Дивна річ: хоч яким ненависним видавався для зібраних у Оссендорфі тисяч і тисяч наших людей цей обурливо–недоречний табір, вони, вперто розтікаючись з нього, все ж рано чи пізно знов поверталися туди, бо тільки тут їм обіцяли повернення додому, а за цю обіцянку вони були готові пожертвувати навіть свободою.

Жертви ненависті й катівської жорстокості безжальної фашистської машини нищень, вони, може, найбільше хотіли любові. Байдужі військові чиновники не подумали про те, якими вибухово–небезпечними будуть тісні зіткнення величезних мас молодих чоловіків і ще молодших жінок, холодні реєстратори не могли передбачити, що тисячі тих, які на численні запитання облікових карток ще вранці відповідали «неодружений», вже до вечора готові були відкинути заперечне «не», бо знайомства виникали майже миттєво, симпатії спалахували, як порох, зв’язки, при всій видимій несерйозності, народжувалися, щоб уже ніколи не вмерти, на все життя, назавжди, ніхто не дбав про чиїсь дозволи, схвалення і благословіння, про реєстрації та інші земні формальності, бо ж прекрасно відомо, що всі шлюби укладаються на небі і тільки перед вічністю складатимуть звіт двоє закоханих. Однак уже назавтра від справ небесних доводилося повертатися до земного буття, американську комендатуру обаранювали нові й нові сотні нетерпеливих розгніваних пар, ревіння молодих голосів стрясало спокійні стіни кабінетів і офіцерських помешкань: «Дайош сімейні корпуси! Дайош сімейні корпуси!»

Одного корпусу, виділеного для сімейних, виявилося недосить, між десятками чоловічих і жіночих корпусів, він був, ніби запал у гранаті, ось–ось мав статися страхітливий вибух, я прибув до Оссендорфа саме в ті критичні дні, і врятувало мене тільки те, що врятувало весь світ: велика Перемога.

Доки тут не було представника радянського командування, все якось обходилося, варилося й переварювалося, але не вихлюпувалося назовні, перші дні після мого прибуття теж ніби все було тихо, а може, я через недосвідченість нічого не помітив, та ось Перемога, найбільша радість у світі, наш маленький парад, наше свято, і моє несподіване збентеження (не для того ж присланий сюди, щоб ставати жертвою розчуленості!), а тоді неспогаданий вибух, майже катастрофа і ніби якесь дике відродження війни.

Я міг би висунути ще одне пояснення того, що сталося: перенасиченість життя збірного пункту подіями, незлагодами і конфліктами. Як темна хмара небесна, коли в ній скупчується надмір вологи, так і це зовні упорядковане і розлінієне життя п’ятнадцяти тисяч готових на все людей приховувало в собі загрозу неймовірного вибуху, яка наростала з кожною новою партією привезених «студебеккерами» до Оссендорфу, з кожним непорозумінням між американською охороною і табірниками, з кожною сутичкою біля жіночих корпусів, куди поночі рвалися заокеанські залицяльники з щедрими дарами для наших дівчат і обіцянками, може, й щедрішими.

Для мене той день теж вийшов ніби спресований, бо щойно я повернувся з четвертого жіночого корпусу і, сяк–так снідаючи, намагався втишити своє серце після зустрічі з Оксаною, як прибіг Коляда і повідомив, що прибули з Хемера підполковник Дурас і майор Йотков. Слідом за ним з’явилося й начальство, Коляду відпустили, на моє запитання, чи треба повідомити підполковника Сейса, Дурас промуркотів: «Потім, потім.„» — тоді, скосивши голову, довго оглядав мене з голови до ніг і з ніг до голови (я стояв перед ним, задубіло виструнчившись), гмикнув до майора: «Бач який у нас тут капітан!», тоді спитав:

— Де твій штаб, капітане?

— Внизу. Не штаб, а щось ніби канцелярія, — пояснив я.

— Канцелярія–бухгалтерїя! — сплюнув Дурас. — Штаб повинен бути і порядок, як у танкових військах! Тебе сюди для чого прислали?

— Штабів тут повно, — сказав я спокійно. — Всіх людей розбито на полки, батальйони, навіть дівчат і незаміжніх жінок… і скрізь штаби, командири, все належне…

— Незаміжні! А в тебе тут що — і заміжні є? Може, ще й ЗАГС відкриєш?

— Все тут так, як я застав. Вже не переробиш.

— Тоді навіщо ж тебе прислали? — загримів Дурас. — Тебе прислали, щоб ти навів порядок серед цих полоняг. Ти ж побачив уже, що це за публіка? Та не стовбич мені перед очима! Сідай, тут поговоримо. Не підемо ми в твою канцелярію–бухгалтерію? Не підемо ж, майоре?

Майор Йотков стояв біля вікна і тихенько висвистував «Катюшу».

— Так, — вмощуючись на диванчику, покректав Дурас, — кажеш: полки. Це добре. Це порядок. Сам ти організував, чи союзники?

— Вони не втручаються в наше внутрішнє життя. А полки вигадав, по–моєму, Коляда. Як на мене, то це або ж недотумкуватість, або просто шкідництво. Народ просто озвірів од цих полків та ще й від стройової підготовки, яку тут запровадив Коляда навіть для дівчат. Стройову я відмінив, тепер треба б потурити Коляду.

— Коляди не чіпай. Це корисний чоловік. На ньому тут усе тримається. Не гарячкуй, капітане, забувай свої фронтові звички. Хто тут у тебе ще під рукою?

— Майор Михно. На нього можна покластися. Розумний і досвідчений чоловік. На ньому весь облік…

— Майора не знаю. Розум нам тут ні до чого, нам потрібна служба, пойняв, капітан? З союзниками контакти налагодив?

— Та ніби. Погано, що не наш перекладач. Капітан Попов, хоч і руський, та все ж канадський підданий. Рветься до нас, а дозволу чомусь немає, хоч перед війною ніби був од Комінтерну. Попов часто злий, а від злого добра не жди.

— Хай жде. Комінтерну тепер немає, товариш Сталін розпустив його, щоб не мозолити союзникам очей, бо вони світової революції боялися дужче, як Гітлера. А злими й ми теж можемо бути. Чи, може, ти злякався цього Попова?

— Злякатися — не злякався, а коли б прислали мені нашого перекладача, було б краще.

— Ще тобі й перекладача? А де ми його візьмемо? Майоре, скажи цьому капітанові! Та що ти там все свистиш?

Майор Йотков, не відриваючи погляду від вікна, засвистів «Кони сытые бьют копитами, встретим мы по–сталински врага». Підполковник сплюнув.

— Отак завжди. Ніякої підтримки. Ну, то я тобі сам поясню, капітане. Нам у місії перекладач, ти ж знаєш, — до зарізу! Прислало нам начальство. Капітан Васильєв. Аж з Ленінграда. Ближче не могли знайти. Така армія, а вони — з самого Ленінграда. Ну, Васильєв ніби в порядку. Чи тобі з англійцями–американцями, чи з французами, чи з німцями — чеше, як по–писаному! Університети всякі там кінчав, чи я знаю. А тільки що ж? Приїдуть чи тобі англій ці, чи тобі американці, а він їм все Байрона та Байрона: «Ви бачили, як гладіатор впав?» Я слухав–слухав, та й кажу, капітане, кажу, що ти їм все цього хладіатора, як він впав та й лежить? До фені цей хладіатор! Ти, кажу, їм що–небудь наше, таке, щоб до печінок–селезінок, до кісток щоб пройняло! Хоч би ото таке: «Вы жертвою пали в борьбе роковой…» і що ж ти думаєш? Як тільки союзнички до нас, він їм знов про свого хладіатора! А ти кажеш: дайте мені перекладача! Майоре, ти можеш не свистіти? Чув же, що можна отак просвистіти навіть у власної жінки? Обідати ми будемо чи ні? Нагодує нас союзничок?

Обідали в підполковника Сейса. Американець виставив цілу батарею віскі, шофер підполковника Дураса приніс кілька пляшок горілки, яких я вже й забув, коли бачив востаннє. Замість звичних пісних консервів, до яких я ніяк тут не міг призвичаїтися, сьогодні були товстелезні біфштекси, свинячі реберця з капустою, смажена печінка.

— Ну, живуть! — мурчав розплямканий Дурас. — Ну, прохіндеї! Ми в Хемері на сухому пайку, а в них тут варене й парене! Це в тебе що, фронтовий досвід, капітане?

Я й сам не знав, звідки все це добро, Попов переклав слова Дураса Сейсу, той усміхнено кивнув на Коляду, який мовчки запихався смажениною в кінці столу.

— Це все містер Коляда. Справжній радянський бізнесмен!

— Ти там мені підбізнесменив? — спитав Коляду Дурас.

— Так точно, товаришу підполковник! — підхопився той. — Все вже в машині.

— Порядок у танкових військах, — вдоволено витер масні губи підполковник, — Армія держиться на таких офіцерах, як старший лейтенант Коляда. Пойняв, капітане?

Вже згодом тільки майор Михно пояснив мені причину такої прихильності Дураса до нашого Коляди. Визволений з німецького табору американцями Коляда якось одразу здобув їхнє довір’я і став мовби радником з німецьких питань. Керувався не так знанням (бо що можеш знати, сидячи в концтаборі), як по надприродним нюхом, між іншим, знайшов і ці казарми в Оссендорфі, та справа не в казармах і навіть не в цілих арсеналах зброї, яка тут зберігалася, а в прихованих тут величезних запасах чорної кави в зернах. Сотні п’ятдесятикілограмових мішків кави, здається, з самої Бразілії. Для німців це однаково, що золото. За торбинку кави тут можна виміняти будинок, десяток корів або свиней, автомобілі, жінку — що завгодно. Для американців приватна власність — недоторкана, от і сталося так, що Коляда став єдиним розпорядником цього воістину золотого запасу. Підполковник Сейс поставив охорону біля того складу, а хазяїн — Коляда.

— Чому ж він не доповів про це мені? — обурився я.

— Бо в нього покровитель — підполковник Дурас. Як тільки той сюди — Коляда йому мішок кави в машину. Сейса він не може купити так нахабно, але підмащується непомітно: то свіжини на обід, то сервіз з саксонської порцеляни, то бокали з богемського скла…

Це була, сказати б, запізніла інформація, яку я отримав згодом, після тих подій, які мало не скінчилися трагедією. А коли б я знав усе це до того — чи зумів би зупинити те, що назрівало в Оссендорфі непомітно, повільно, але не відворотньо? Навряд. і ніхто б не зумів, ніяка сила, бо військова машина — чи то наша, чи то союзницька, — налагоджена й спрямована тільки на нищення супротивника, на придушення і спаралізування, глуха на просьби й благання, чужа звичайним людським почуттям, — цей сліпий механізм далі гарчав би своїми безжальними трибками, перемелюючи все, що хотіло бути живим, на якусь невиразну, мертвотну кашу покірливості й нікчемності.

Але вся гігантська ієрархія союзницького командування зовсім забула про одну просту річ: люди, хоч які вони нещасні, безправні, упосліджені, — не хочуть бути ніким і нічим, ніяка сила, навіть усі армії світу, ніколи не змусять їх до цього.

Я теж входив у велику союзницьку ієрархію, отож мав відповідно поплатитися за це ще того дня.

Відкозирявши машині, яка повезла підполковника Дураса і майора Йоткова, перекинувшись не без допомоги Попова, ясна річ, кількома словами з веселеньким після руської горілки Сейсом, я спитав майора Михна, який обачливо мовчав при високих гостях, чи не зміг би він трохи пройтися разом зі мною по збірному пункту? «Пройтися по збірному пункту» аж ніяк не належало до надто вишуканих словосполучень, і моя шкільна вчителька Наталія Іванівна Лось за такий вислів неодмінно виставила б мені «двійку», та коли ти щойно позбувся доволі настирливого начальства, коли твоя міцна селянська голова гуде від незвичної заморської випивки і коли в тобі й досі все дрижить і колотиться од темного погляду довгих очей, заради яких готовий на все, — то тут уже не до точності вислову.

— Наказ? — спитав Михно, наставляючи на мене свої густі брови.

— Гавриле Панасовичу! — приклав я до грудей руки. — Ну, який може бути наказ, коли тут тільки ви і я? Давайте взагалі забудемо це слово. Воно не повинне стояти між нами ніколи. Я можу тільки просити вас, а вже ваша воля — вдовольняти мою просьбу чи ні.

Михно сумно усміхнувся:

— Вдовольняти — не вдовольняти. На жаль, епоха демократизму, навіть після Перемоги, так само далека і недосяжна для нас, як і до війни. Та бог з ним, з усім. У нас своє життя. Теж нерозплановане і по–своєму страшне, як воно й годиться для справжнього життя.

Я нічого не розумів.

— Про що ви, Гавриле Панасовичу?

— А ось ми підемо, і все буде видно.

— Але що? Що?

— Те, що визрівало всі ці дні й тижні, як чиряк. Мене сьогодні вранці попередили: буде вибух!

— Чому ж ви нічого не сказали?

— Кому? Підполковнику Дурасу? Він би наказав арештувати мене за панікерство. Майору Йоткову? Він би посвистів «В бой за Родину! В бой за Сталина! Боевая честь нам дорога!» Вам? Ви б кинулися до свого хемерського начальства, яке приїздило зовсім не до вас, а до нікчемного Коляди.

Звичайно ж, ми говорили зовсім не про те. Михно думав про свої страждання і про забуте нами життя, де були початки всього найкращого і найвищі надії, а я жив ранковими згадуваннями, в мені тріпотіло щось невиразне, темне і водночас яскраве до нестерпності, я рвався туди, де була Оксана, до тих довгих очей, яких я не зумів колись побачити, які зовсім забув, а тепер несподівано знайшов, щоб навіки піддатися їхнім чарам. Я мірився пройти вулицями збірного пункту так, щоб опинитися біля четвертого жіночого корпусу, мені потрібне було прикриття, своєрідне маскування, тому я майже розпачливо хапався за майора Михна, хотів зробити його своїм спільником, присяжним повіреним моїх несподівано зроджених почуттів, засліплено й збараніло домагався тільки свого, тільки для себе: ось ми підемо туди, ось ми будемо там, а тоді там.

Майор Михно був далекий від мого хлоп’яцтва.

— Я все ж не радив би вам, товаришу капітан.

— Вас я зву Гаврилом Панасовичем, чом би вам не називати мене просто Миколою?

— Субординація.

— Ну, гаразд. Микола Федорович вас задовольнить?

— Залежно від обставин. Та річ не в тому. Сьогодні тут буде Варфоломеївська ніч.

— Тобто?

— Більшість різатиме меншість.

— Принцип усіх революцій. Не бачу зв’язку.

— Припустимо, що комендантський корпус, у якому ми отаборилися з американцями — це Бастілія або Зимовий Палац, все інше — досить просто уявити.

— Я тут уже два тижні, але нічого такого…

— Все визріває непомітно, вибухає враз. Народ озвірів од цього табору. Всі рвуться додому, а тим часом ніхто їм нічого певного не каже. Страшенно обурені харчами.

— Харчами? Ті, хто ще вчора вмирав з голоду? Але ж таких продуктів навіть ми, фронтовики, й у снах не бачили! Шоколад, згущене молоко, галети, омлети, бульйони, соуси — все в порошку, все концентроване, їжа богів!

— А вони люди. і надто добре знають ціну життя після вчорашнього вмирання. Справді все концентроване, все в порошку, та посидиш тиждень на цих солодких супиках з порошкового молока і починає здаватися, що й життя твоє стирають у порошок. Сподівалися на приїзд представника радянського командування — капітан Сміян нічим не зарадив. Прикотило начальство з Хемера, всі ждали: ось оголосять про повернення на батьківщину — знов нічого. Була надія, що дадуть хоч по шматку живого м’яса на обід — де там: концентрати! Зараз вечеря. Какао, бісквіти — тьфу, та й годі! Терпець може урватися.

— Чому ж ви не попереджали?

— Ось. Вважайте — попередив.

Я кинувся до Сейса. Не було на місці Попова. Поїхав до міста з своєю молодою дружиною Вірою.

Попов знайшов Віру на якійсь німецькій фабриці, де дівчина разом з такими, як і сама, нещасними рабинями зі Сходу збивала дерев’яні ящики для військової амуніції. Права долонька в шкарубких мозолях, пальці лівої руки потовчені й порозплющувані, так ніби дівчину тортували в підвалах гестапо, — Попов щоразу показував усім ті пальці, скреготів зубами: «До кінця життя мститиму фашистам!» Сьогодні він повіз Віру до міста, щоб придбати для неї подарунки. Можна було уявити, як розлякуватиме Попов німецьких спекулянтів своїм «цеппеліном».

Машину цю, величезну сталеву сигару сірого кольору, Попов, як він хвастав, добув мало не з особистого гаража Герінга. Мабуть, тут було більше фантазування, ніж правди, хоч на такому металевому звірі, цілком ймовірно, міг би їздити який–небудь фельдмаршал Клюге або генерал Штюльпнагель. За інших обставин ми з Сейсом, використовуючи сякі–такі перекладацькі можливості Гаврила Панасовича, посміялися б собі з Попова і його «цеппеліна», але сьогодні було не до того. Сейс, не звернувши уваги на нашу схвильованість, всадовив нас з майором Михном і звелів ординарцеві зробити каву, а мені та кава, що нагадувала фарбу для спідниць, була до одного місця, я кивнув Гаврилові Панасовичу, щоб він мерщій змалював підполковникові оперативну обстановку. Без зайвих слів це було ось що: ми сидимо на бочці з порохом, яка неодмінно вибухне під нами, вже десь підпалено ґнота, вже вогонь повзе до пороху і єдине, що лишається невідомим, — коли саме той вогонь доповзе.

— Це щось ніби з «Солдата Швейка», — без особливої поштивості до моєї персони зауважив Гаврило Панасович, — давайте я спробую сам як зумію.

І він, вимучуючи з себе щось дуже віддалено схоже на англійські слова, помагаючи собі пальцями рук, ліктями, колінами, надимаючи щоки, плямкаючи і моргаючи, спробував пояснити Сейсові про невдоволеність людей харчуванням. Американець зрозумів тільки одне слово: продукти.

— Продукти? — спокійно перепитав він. — Продукти о’кей!

Тоді майор Михно вишкріб з своєї пам’яті англійське слово «м’ясо» і зробив марну спробу просвітити союзника: мовляв, радянська людина без м’яса ніяк не може.

— М’ясо? — американець радісно ляснув себе по стегну. — М’ясо о’кей!

Я зітхнув. Проклята німота людська. Стоїш перед людиною, як перед непробивним муром. Звичайне малесеньке слово відчинило б тобі всі брами в чужій душі, але ти не знаєш того слова, не вмієш його вимовити.

— Ми так проокеємо тут усе на світі, — сказав я Гаврилові Панасовичу. — Може, нам треба було б самим негайно скликати всіх командирів полків і батальйонів, а там, може, з’явився б Попов, тоді запросили б підполковника і поговорили з усіма…

Ординарець приніс термос з кип’ятком, Сейс сам розставив на столі чашечки, став мудрувати з розчинною кавою. Життя в порошку!

Підполковник займав «генеральську» кімнату на другому поверсі. Люстра, багато мебльована, у відгородженій ширмою ніші маленька спальня, велика ванна кімната, туалет, двоє вікон і широкий балкон. Приблизно таку саму кімнату надано й мені, тільки що без балкона. Балкон був своєрідним привілеєм американського коменданта.

Двері на балкон були відхилені, і всі звуки ззовні легко проникали до кімнати. Поки Сейс ворожив над кавою, моє вухо вловило щось досить тривожне. Віддалений шум, тяжкий шерех, гучання голосів. Десь у харчоблоках кінчалася вечеря, роти й батальйони шикувалися, щоб строєм, з піснею розходитися по своїх корпусах, але, здається, сьогодні не було звичного строю, який мовби й не ступає по землі, а летить над нею, тільки виклацуючи підошвами залізний ритм, натомість вчувалася безладна маса; і не було розмаршировування–розтікання по домівках, а сунулася та маса сюди, ближче й ближче, тяжче і загрозливіше; і не улюблена пісня всіх старшин Червоної Армії «Р–рас–проща–алася с Нюрой чернобро–овой у мосточка около реки…» спурхувала над безтурботною шеренгою, а щось коротке, як удар, мов тисячогруде зітхання.

Я підвівся і пішов до балконних дверей. Сейс облишив каву, запитально поглянув на мене, на майора Михна. Гаврило Панасович знизав плечима, мовляв, я ж хотів попередити — забракло слів. Я відчинив двері ширше. Тепер уже не було сумніву: величезна людська маса сунулася з глибини табору сюди, до комендатури, вона вже, мабуть, затопила безмежний Плац у центрі, тепер втискується в горловини бічних вулиць, щоб вихлюпнутися на всю широчінь головного проїзду і взяти в кільце комендантський корпус.

Я вийшов на балкон, Сейс і Михно приєдналися до мене. Сейс щось спитав Гаврила Панасовича, той знов тільки знизав плечима. Ох, як же невчасно вирушив Попов за дарунками для своєї Віри! Хоч, коли подумати, то перекладач тут не дуже й знадобиться. Мовлення буде, сказати б, одностороннім і до краю обмеженим; всього два російських слова: «домой» і «м’ясо».

Ці два слова з багатьма тисячами розтелесованих, засліплених люттю й ненавистю людей накотилися, мов грім, на трьох розгублених од несподіванки чоловіків, що безпорадно стовбичили на балконі комендантського корпусу: здоровенний капітаняка Сміян, маленький, як ґудзик, підполковник Сейс, а між ними майор Михно, в своєму декоративному саморобному мундирі, схожому на строкате вбрання тих, що юрмилися внизу і ревіли: «До–мой! Мя–са! Домой! Мя–са!»

Я підніс руку, щоб бодай трохи втихомирити натовп, крикнув раз і вдруге: «Товариші! Товариші!»

Глас вопіющого…

Хоч ще не зайшло сонце і було світло, над людським стиском палало безліч факелів. Не так вогонь, як кіптява, але запалено їх і не для вогню та світла, а щоб підсилити враження незгоди, гніву й протесту. Мабуть, ті факели знайшли на есесівських складах з покинутою амуніцією, бо й вони, виходить, були «на озброєнні» танкових дивізій, щоб при відступах палити українські й білоруські села, А тепер що ж? Вчорашні мої фронтові побратими зчиняють заколот проти мене з оцими фашистськими факелами? Ну, гаразд. А коли вони на тих складах знайшли ще й дещо ваговитіше? Знайшов же Коляда цілі тонни кави.

В людській масі змішалося, втонуло, зникло все, що з такою солдафонською запопадливістю впроваджувалося в тимчасове життя цих щасливо–нещасних людей. Ні полків, ні батальйонів, ніяких командирів і начальників, всі рівні, всі однакові, всі об’єднані єдиним святим бажанням «До–мой!», всі заявляють про свою людську повноправність: «Мя–са!»

Ще зовсім недавно, ніби вчора, ці люди святкували день Перемоги, були радісні, добрі, розчулені, тоді чоловіки випустили наперед жіноцтво, щоб воно прикрасило й заквітчало великий день, освітило його ніжним сяйвом своїх лиць, а сьогодні всі були темнолиці, несамовиті й нещадні, чоловіки, як і належало, вели перед, жінки гуртувалися позаду, прикривали тил, закликали, підбадьорювали, надихали. Все, як у пісні: «Я на подвиг тебя провожала, над страною гремела гроза». і так далі. Не заздрив я тим, проти кого проводжали на подвиг своїх чоловіків отакі жінки, ой, не заздрив! А тут ще моє досвідчене фронтове око помітило якусь підозрілу метушняву на лівому фланзі. Центральна частина дружно обстрілювала нас двома замашними словами, правий фланг підтримував, жіноцтво з тилу додавало й собі, а от лівий фланг мовчки метушився, і ця мовчазність непокоїла мене і не подобалася більше, ніж крик. Щось там було, щось приховувалося, щось готувалося, але що? Я вже хотів був спитати Гаврила Панасовича, він тут досвідченіший, може, здогадається, та саме цієї миті лівий фланг розсипався, передні ряди розскочилися в боки, звільняючи простір для того, що ховалося за ними, з того простору вдарив потужний сніп червоного вогню, стукнуло й грюкнуло, довжелезний присадистий корпус комендатури мовби аж підстрибнув у повітря, а тоді присів і став розвалюватися на шмаття. Та то тільки здалося в першу мить потрясіння. Міцний корпус вистояв, тільки правий його край оповився хмарою червонуватого цегляного пороху, а коли та хмара трохи розвіялася, стало видно, що ріг будинку з усіма нижніми кімнатами щез безслідно.

Сейс, повернувши до мене посіріле лице, щось вигукував, мабуть, питав, що це таке, бо хоч і підполковник, але ж служба адміністративна, звідки йому знати всі ці веселі штуки.

— Панцер–фауст! — крикнув я йому, а тоді додав уже для майора Михна і для себе самого: — Щастя, що не вдарили під цей балкон!

Летіли б ми оце до господа–бога, віруючі й невіруючі, комуністи й капіталісти одним гамузом!

Сейс, заклично махнувши нам, побіг до кімнати, так ніби там можна було сховатися від панцер–фауста. Я повільно пішов слідом.

— Вийти до них на вулицю? — спитав я Михна.

— А що це дасть?

— Ну, може, вдасться поговорити. Повинні ж вони мене вислухати?

— Зараз вони слухають тільки себе. Люди повинні викричатися.

— А панцер–фауст? Вони сюди ще гаубицю прикотять.

— Все може бути.

До кімнати всунувся Коляда. Весь перекривлений, з синіми губами.

— Мій кабінет, — пробурмотів він ні до кого, — весь мій штаб… Все знищено…

— Ви що — були там? — спитав я без співчуття.

— На щастя, ні…

— То чого ж ви розводите панахиду?

— Там мої заступники — капітан Гальцев і капітан Гомонюк…

— Вбиті?

— На щастя, їх там не було…

Я стиснув кулаки.

— Ну, старший лейтенант! Це з вашої милості вся ота каша, а ви тут ще хникаєте! Поменше б комбінували та побільше думали про людей! Чим ви народ годуєте? Порошками? Якоюсь сироваткою?

— Я? Я дістаю в союзницького командування все найкраще!

— Мовчати! Бачу вже, яке найкраще! Он — послухайте! Гнати вас треба в три шияки звідси!

— Я буду доповідати підполковнику Дурасу!

— Хоч маршалу Жукову! А ми тут обійдемося без ваших послуг!

— Здається, люди відходять, — повідомив з балкона Гаврило Панасович.

— Ага, — злорадно вишкірився Коляда, — злякалися того, що натворили, тепер втікають?

— Та вони не втікають, бо за ними ж ніхто не женеться, — підійшов до нас Михно, — а ото рознесли в пух і прах твій штаб, Коляда, — щоб попередити. Так і знай.

— Це провокація! — верескнув Коляда. — Змова проти мене.

— Відставити крик! — наказав я. — Вам, Коляда, треба було вийти з нами на балкон і пояснити людям, як і чим ви їх годуєте. Завтра на сніданок щоб була мені каша з м’ясом!

— Каша з м’ясом? — перепитав Коляда. — Де я її візьму?

— Де хочете!

Я не хотів більше говорити з цим чоловіком! Треба було думати, як нам повестися в цій обстановці. Люди пішли від комендатури не для того, щоб втихомиритись. Мовляв, погаласували й досить. Отой простріл з панцер–фауста — то тільки знак, попередження, а все найтяжче — ще попереду. Я боявся, що стануть палити й трощити все довкола, що виникнуть сутички з американською охороною, дійде до стрілянини, поллється кров. Підполковник Сейс запропонував усім спуститися вниз до його штабу, негайно зв’язався по рації з своїм командуванням, стали прибувати з повідомленнями його офіцери, на щастя, повернувся з міста й Попов, вскочив до штабу розпарений, здивований і навіть розгублений, що для нього було зовсім невластиво.

— Що таке? — вигукнув він ще з порога. — Мені сказали, що по вас били ракетою? Що розгромили їдальню збірного пункту?

Підполковник Сейс заявив, що він вимушений попросити в командування два броньовики. Це трохи втихомирить гарячі голови.

— Голови втихомирюють не броньовиками, — сказав я, — ми з майором Михном зараз ідемо до наших людей і зробимо все для їхнього заспокоєння. Тому я просив би вас обійтися без збройної сили.

— Я вже безсилий, — розвів руками Сейс, — тепер я тільки виконавець наказів вищого командування.

Я мовчки кивнув Гаврилові Панасовичу, і ми вийшли. Попов наздогнав нас у коридорі, забіг наперед.

— Капітане! Підполковник Сейс пропонує послати з вами для охорони відділення військових поліцейських. Так буде краще.

— Подякуйте підполковнику, — сказав я, — але ми підемо без охорони. Це наша внутрішня справа, американцям не варто втручатися.

Коли ми вже були назовні, Гаврило Панасович попередив мене:

— Майте на увазі, Миколо Федоровичу, я без зброї. В Коляди в того понапихано пістолетів у всіх кишенях, а мене щось до цього заліза не дуже тягне. Я заспокоїв його:

— Стріляти нам не доведеться. Я б теж викинув свій пістолет, та він у мене іменний, багато з ним пов’язано, і служба вимагає. Але тепер наша місія — миротворча. Ніяк не можу зрозуміти одного: чому ніхто не прийшов до мене і не сказав про те, що назріває? Ну, просто прийшли б і поскаржилися. Є ж тут командири, скільки разів зустрічався з ними, обходив корпуси, знайомився з народом. Чому ж ніхто — жодної вимоги, жодного побажання?

— Надто багато блиску у вас, товаришу капітан. Погони блищать, ордени блищать, чоботи блищать, і весь капітан блищить і сяє — ні підступитися, ні поглянути. Ви з першого дня як заявили: «Ми зробимо все, щоб усіх вас зібрати і відправити…» Так і пішло: ми — ви. «Ми» — перший сорт, вища влада, «ви» — сорт другий, попихачі, щось ніби неживі предмети…

— Я ніколи такого і в гадці не мав!

— В гадці не було, а в словах було! А оця ідіотська воєнізація збірного пункту? Стройова підготовка, перевірки, патрулі, днювальні–переднювальні… Всі сподівалися: приїде представник радянського командування — поламає всю цю механіку. А представник прибув — і ну гратися в солдатиків і собі… Ось ми з вами йдемо вулицями вже не мирними, а збунтованими. Небезпечно, героїчно і як же благородно! Двоє проти стількох тисяч! Але де ж ці тисячі? Ніхто не нападає на нас, ніхто не вигукує своїх вимог, ніхто не виходить назустріч для переговорів або хоч для того, щоб почути наші обіцянки–цяцянки…

Справді ми йшли пустельними вулицями. Але зовсім неподалік чутно було гамір і гудіння натовпів, я завертав туди, ми доволі швидко опинялися там, — і знову пустка, жодної душі, настороженість і темне очікування довкола. Знову й знову кидався я на гук натовпів, а вони щезали переді мною, мов дим на вітрі, я вдарявся грудьми об порожнечу і мав би безпорадно впасти, коли б не іронічні зауваження Гаврила Панасовича, що з мого помічника перетворився на якогось третейського суддю, на мудрого спостерігача і провісника всього, що станеться.

— Отак ходити однаково що воду ножем різати, — сказав Гаврило Панасович.

— Але чому, чому вони мене уникають?

— А що ви їм скажете? Слова їм непотрібні. Я ж казав уже: народ озвірів, побачивши, що начальство прикотило з Хемера і поїхало собі, не кивнувши й пальцем, щоб щось змінити. Від того, що ви з підполковником Дурасом носи один перед одним дерли, нікому ж не стало краще й на крихту.

— Звідки вони знали, що там між нами з підполковником? Може, ви все повідомляєте?

— Може, й я, а може, сорока на хвості. Як то сказано: по ділах їхніх судіть…

Дурні то були балачки, а ще дурніші походеньки. Кому стукнуло в голову висмикнути мене з мого полку і послати сюди не знати ким і не знати навіщо. Ну, Сейс — він американський комендант цього зборовиська, тут усе ясно, у нього на все є інструкції, згідно з якими він повинен діяти. А я? Хто я? Радянський комендант? А що це таке і з чим його їдять? Я вмів стріляти, вмів розставити бійців, кулемети чи міномети, щоб забезпечити потрібний напрямок і відповідну щільність вогню, — «Красная Армия всех сильней!» Але бути якимось комендантом?

Ми ходили до самих темнощів, нічого не виходивши, а треба було сидіти біля підполковника Сейса і не дати йому запустити на територію збірного пункту броньовики.

На щастя чи на нещастя ми розминулися з броньовиками і, коли повернулися до штабу, довідалися про те, що сталося, з самого вигляду підполковника Сейса. Сейс сяяв, як різдвяна звізда. Ще б пак: нарешті він має нагоду виказати свої військово–адміністративні таланти! Як усі стройові командири, я ненавидів тилову інтендантську братію, цього ж підполковника готовий був оце розтерти на порошок! Коли вже й привозити до збунтованого табору якісь взірці американської військової техніки, то далебі не танки і не броньовики, а простісіньку радіопересувку з потужними гучномовцями, щоб пообіцяти людям те, чого вони вимагають, і таким чином вспокоїти їх. А цей підполковничок вирішив діяти силою і залякуванням! Кого ж хоче залякати? Тих, хто вмирав сто і тисячу разів, хто й досі ще вважає себе мертвим? Тих, хто не злякався самого Гітлера і всіх чортів–дияволів? Що їм залізо, що броня, що вогонь і полум’я! До того ж це військове містечко німці будували так, як будуються вони в усьому світі, всіма арміями — справедливими і несправедливими: точна геометрія, широкі вулиці, які прострілюються вздовж і впоперек, вузькі бокові проїзди для засади і несподіваного нападу, безмежний центральний плац, на якому легко організувати кругову оборону. Тут тобі Клаузевіц, тут тобі й Мольтке! А цей адміністративний підполковничок пхає сюди якісь жалюгідні броньовички, що можуть бути спалені панцер–патронами на першому ж перехресті.

— Слухайте, Попов, — звернувся я до нашого перекладача, — в американців є такі вставні слова, як у нас?

На грубому обличчі Попова вмить витворилася подобизна вдоволеної усмішки.

— Скільки завгодно! Щоправда, не такі високохудожні, як у росіян!

— і ви можете сказати Сейсу, хто він такий, після оцих його кретинських броньовиків?

— Із задоволенням!

— То давайте — кажіть!

Що він сказав підполковникові, я, звичайно, не зрозумів, та, видно, щось таке, що пробрало американця до печінок і селезінок, бо Сейс з крихітного прищика вмить захотів роздутися до розмірів загрозливих, грізно насупився, зиркнув на мене без звичної доброзичливості.

— Капітан Сміян погано орієнтується в обстановці!

— Я так орієнтуюся, що посилати броньовики проти мирних людей — це злочин.

— Які мирні? Вони хотіли висадити нас у повітря!

— Бо ми їх довели до цього.

— Ми?

— А хто ж? Задовольнити їхні вимоги — і вони вспокояться. А ви — броньовики. Війна скінчилася не для того, щоб знов спалахувати то там, то там.

— Гаразд, — сказав Сейс, — ми з’ясували свої підходи до справи, а тепер дозвольте нагадати вам, що відповідаю за порядок у збірному пункті Оссендорф я, підполковник Сейс. Що там у нас?

Він звертався до радиста, який ворожив біля рації, мабуть, підтримуючи зв’язок з броньовиками, бо американці без радіозв’язку навіть чхнути не можуть — не те, що в нас: коли не зуммерить польовий телефон, то підтримуй зв’язок візуально або аудально, тобто на мигах або матюком.

Міцний матюк пригодився б оце Сейсу набагато краще, ніж хитромудра техніка. Сержант ніяк не міг впоратися з рацією.

— Ну, що там у вас? — вже знетерпеливився Сейс.

— Сер, по–моєму, вони мовчать.

— По–вашому, чи справді мовчать?

Попов тихо перекладав мені ці перемови, він хотів показати, що цілковито перейшов на мій бік… Радист просяяв лицем.

— Один броньовик повертається до штабу.

— А другий?

— Не виходить на зв’язок.

— То вийдіть ви, — спокійно порадив Сейс, і я подумки позаздрив його спокою. Уявити на його місці, скажімо, підполковника Дураса!

Майор Михно знову зайняв своє місце спостерігача на балконі, вряди–годи подавав звідти голос.

— Ніби все тихо. Стрілянини немає.

— А мотори?

— Теж не чутно.

— Може, зламалися броньовики?

— Та ні, ось один виповз, займає позицію навпроти штабу.

— А другий?

— Нема. Ага, щось біжить. Здається, зараз довідаємося про все…

Справді за кілька хвилин до штабу ввалилася брава компанія: товстоплечий лейтенант і три сержанти, всі в касках, з автоматами, з цілими арсеналами боєприпасів, поначіплюваними на широких білих пасах.

— Сер! — стукнув каблуками лейтенант, мірячись на Сейса.

— Що сталося? — стривожено підійшов той до лейтенанта.

— Вони захопили нашу машину!

— Тобто? Можете пояснити?

— Ми стали на площі, щоб задемонструвати свою силу, і запевняю вас, сер, робили це досить успішно.

— Ви маєте на увазі демонстрування сили?

— О’кей! Але тут сержант Броуді вказав мені на одну річ.

— і що ж це було?

— Сер! З двох боків до машини бігли ледь помітні зеленкуваті вогники! Так горить тільки бікфордів шнур. Не було сумніву: під машину підкладено заряд вибухівки, і ми злетимо в повітря, щойно ці вогники добіжать до нас. Я скомандував негайно покинути машину.

— і ви всі встигли вискочити?

— О’кей!

— і прогримів вибух?

— Вибуху не сталося, сер.

— А що ж сталося?

— Руські весь час за нами стежили.

— Про це можна було здогадатися.

— і щойно ми вискочили з машини, вони захопили її.

— Прекрасно! А як же ті бікфордові шнури?

Тут уже не втерпів я і пояснив:

— Це зветься: пустий номер. Шнур підвели без заряду, просто щоб полякати екіпаж.

— Але як вони це могли зробити? — вигукнув лейтенант. — Сержант Броуді постійно вів спостереження.

— У сержанта Броуді немає очей на потилиці, — засміявся я. — Ви забули, що маєте справу з колишніми фронтовиками. Ніхто не знає, які генії військової справи зібрані в цьому таборі. Таких людей незмога перемогти, з ними можна тільки домовлятися. Підполковник Сейс, ви маєте бажання піти зі мною до вашого втраченого броньовика?

— Це не входить у мої функції, — заявив Сейс.

— Тоді ми підемо удвох з майором Махном. Годилося б захопити старшого лейтенанта Коляду, але я залишаю його з вами, щоб ви могли обміркувати, як завтра вранці кардинально змінити харчування людей. Бажаю успіху!

Знов пішли ми з Гаврилом Панасовичем кам’яними вулицями, крок за кроком, стук за стуком, рип за рипом, мовчки, спокійно, хоч і не без внутрішнього напруження. Була друга година ночі, коли ми вийшли на центральний плац, посеред якого темніла американська бронемашина. Теж тактики не кращі за американців: не сховали машину під захист одного з корпусів, а виставили, ніби мішень для учбових стрільб. Але ми стріляти не збиралися, бо не мали ні такого бажання, ні відповідної зброї. Ми просто пішли через площу до броньовика, і видовище це було досить моторошне. Броньовик вдарив по нас світлом фар. Молодці: вже освоїли американську техніку. Фари — це перше попередження. А наступне? Кулеметна черга? Ні, з відкритого люка висунулася постать у білому і гукнула:

— Ей, куди ви?

— До вас, — відповів я,

— Стій! Стрілятимем.

— Стріляй, — спокійно порадив я тому білому (тепер уже видно було, що чоловік у широкій білій сорочці). — Мабуть, на фронті не встиг настрілятися, тепер хочеш надолужити.

— Капітане, я попередив! — закричав чоловік. — Ми не подивимось на твої цяцьки і на твої сталінські погони…

Я зміркував, що чоловік, видно, потрапив у полон, коли в нас ще не було погон. Отже, його неприязнь до мене подвійна: і за погони, і за те, що я щасливчик, уцілів на фронті і тепер прибув начальникувати над ними. Але з стрілянням він запізнився. Ми вже були поряд з броньовиком.

— Відставити крик, — порадив я, — ми прийшли поговорити.

— Поговорити? — зареготав чоловік. — 3 ким? Про що? Посеред ночі?

— А хоча б з тобою. Ось я — капітан Сміян, уповноважений радянського командування в цьому збірному пункті. Зі мною майор Михно, начальник стройового відділу. А ти хто?

— Я? Хто я? Командир оцього гроба!

— Це зараз. А взагалі? Танкіст?

— Ну, танкіст.

— Офіцер?

— Може бути.

— Прізвище?

— А нащо тобі моє прізвище? Ну, Лавриков. Припустимо, старший лейтенант Лавриков…

Я роздивився його вже досить добре. Вродливий чорноокий хлоп’яга, в шовковій сорочці з широчезними, як у цигана, рукавами, розхристаний, розмаханий. Коли й ті, що ховаються в броньовику, такі самі, їх, мабуть, словом не проймеш. Та й кого тепер проймеш словом, коли чотири роки люди тільки й знали мову вогню, пострілів, вибухів. Якась нез’ясована втома налягала зненацька на мене і байдужість до всього оволоділа мною, не хотілося не те що вести перемови з цим Лавриковим, а навіть дивитися на нього. Навіщо мені все це і яке мені діло до цих ідіотських подій?

— Знаєш що, старший лейтенанте, — втомлено промовив я, — моя тобі порада, тобі й твоїм друзям: вимітайтеся з цього гроба, плюньте на нього, розітріть і йдіть спати,

— Інтер–ресно! — картинно розставив руки Лавриков, — Ми життям рискували, ми, значить, геройський подвиг, а нам радять вимітатися… Просто цирк і кінокомедія «Веселые ребята»! Бачили фрайєра! Пририпів хромовими чобітками — і дай йому те, що твоє!

— Я тобі не фрайєр, Лавриков, а командир Радянської Армії! і не хочу, щоб наших людей лякали отаким залізом — чи союзники, чи й такі, як ти. Ясно? Прибрати звідси все залізо к чортовій матері — ось для чого я пішов проти ваших кулеметів! Лавриков ще спробував поборюкатися:

— Хочеш грати благородного, капітане? На чужому х… в рай? А нас спитав? А може, ми не хочемо!

— Мені однаково, хочеш — як хочеш, — зітхнув я.

— А може, нас весь народ уповноважив? — розкочегарював себе Лавриков. — Може, ми, значить, захисники інтересів?

— Інтереси ваші захищатиму я. З завтрішнього дня все змінимо з харчуванням, розпорядком. Найближчим часом почнемо репатріацію. Слово радянського офіцера! Тепер ми йдемо, а ви можете сидіти в цій мишоловці, коли вона вам так сподобалася.

Ми повернулися і пішли від броньовика.

— Капітан! — розгублено закричав Лавриков. — Капітан! Що ж ти такий нервовий? Ми ж ще не договорили, а ти вже дьору!

Він вискочив з люка, кількома стрибками наздогнав нас (був майже з мене заввишки), вхопив мене за рукав кітеля:

— Капітан! Коли твоє слово, то ми що? Нам цей гроб до лампочки! Можеш його забирати, коли хочеш. У нас там мировий хлопець механік–водій, він вас з вітерцем до самої комендатури, коли хочеш…

— Ідіть спати, а за броньовиком прийдуть американці. Де покинули його, там хай і візьмуть. А ти, Лавриков, коли хочеш, завтра приходь до штабу, там про все поговоримо.

— До штабу, а тоді до Кельнської тюрми? — заклацав пальцями Лавриков. — Ні, ні, капітане, цей номер у нас не проходить! Ми вже й тут домовились. Адью! Братва! — гукнув він до броньовика. — Шухер! Сип з коробочки — і хто далі відскочить!

О третій годині ночі я вже міцно спав у своїй кімнаті і снилося мені, що мене замкнули в чужому танку і хтось уперто стукає ззовні по броні, але ніяк не може достукатися до мене.

— Хто там стукає? — крикнув я і прокинувся.

Стукали в двері моєї кімнати. Тихо, делікатно, але настирливо, тому й почув я навіть крізь сон.

Як спить радянський фронтовий офіцер? Як трапиться і де трапиться, в обмундируванні, не скидаючи й чобіт, часто–густо не знімаючи шинелі, коли ж пощастить спати з комфортом, роздягненому, то не в піжамах, а в звичайнісіньких підштаниках з по–ворозочками внизу і в спідній сорочці, добре випраній старшиною і ретельно пропареній у вошобойці. Тут я теж спав по–фронтовому, без витребеньок, на цей несподіваний стукіт годилося б хоч зодягтися, але було не до церемоній, і я побіг до дверей, як спав, — у підштаниках, босий, в натільній сорочці.

За дверима стояв чорношкірий військовий поліцейський з охорони штабу, його добре негритянське обличчя освітлювала якась сумна усмішка, він щось казав мені, але я нічого не розумів, розібрав тільки два слова: «сер» і «леді». «Сер» — це, мабуть, був я, а «леді» означало жінку.

— Леді? — перепитав я. — Де? Леді, де?

І показав це своє «де» руками. Солдат зрозумів і показав униз. Отже, там якась леді, просто кажучи, жінка і вона має до мене якесь відношення. Довелося одягатися і, хлюпнувши з крана водою в обличчя, тупати за моїм чорношкірим поводирем униз до остогидлого за вчорашній день штабу.

Там була Оксана!

В тому самому розпроклятому синьому платті зі знаком «OST», заплакана, бліда, але ще прекрасніша, ніж тоді, коли я її побачив уперше. У довгих очах ніби й сльози довгасті. Чи вартий весь світ цих сліз?

— Оксано, ти? Що сталося? — ще з порога крикнув я.

— Миколо! Живий! — прошепотіла вона, простягаючи до мене руки, падаючи мені назустріч з такою безпомічністю, що я ледве встиг підхопити її.

— Що ти, Оксано, чом би я не був живий? — трохи розгублено пробурмотів я. — і що таке сталося? Ти можеш мені пояснити?

— Ох, не при цих, — вона була мов нежива, — вони тут так на мене дивилися, так дивилися, та й тепер теж…

— Ходімо до мене, там ніхто нам не заважатиме. Ти можеш піднятися на другий поверх?

— Я майже ніс її до своєї кімнати, сили зовсім зрадили дівчині, вона трималася за мене з безпорадністю потопаючої, навіть коли нарешті всадовив я Оксану на диван, то й тоді вона ніяк не хотіла відпускати мене, полохливо здригаючись усім тілом.

— Ну, що з тобою, Оксаночко? — ласкаво допитувався я. —Тепер ти тут і тобі нічого не може загрожувати. Ну! Більше бадьорості!

З свого не дуже великого життєвого досвіду я знав, що в таких випадках жінок поять водою. Але вода за цих обставин? Щойно закінчилася страшна війна, ти опинився на чужій далекій річці, три години ночі, з тобою молода прекрасна жінка, майже рідна тобі, бо з твого рідного села, — і якась вода? Я оглянув своє господарство. Вода з крана у ванній кімнаті — це ясно. А ще? Є віскі, американське пиво в бляшанках, якісь фруктові соки, а також наша рідна горілочка, привезена мені майором Йотковим. Не питаючи згоди, я налив Оксані півсклянки горілки, собі — повну склянку, розкубрив дві банки апельсинового соку, підсів до дівчини, дав їй у руку посудину.

— Давай вип’ємо, мала, а тоді все мені розкажеш.

Оксана заперечливо крутила головою, але я все ж примусив її випити, тоді подав сік, до якого вона не доторкнулася, бо її й далі тіпало, ніби в лихоманці, страшні слова душили її, рвалися з неї, не давали спокою.

— Я вже думала, тебе нема. Думала, тебе вбили. Як прискочив до нас у кімнату Лавриков…

— Лавриков? Звідки ти його знаєш?

— А звідки ж? До нашої Ольки він ходить. А це прибіг і регоче:

«Уконтрапупили капіташу!» Мене так і вдарило в серце: це ж він про тебе!

— Старший лейтенант Лавриков?

— Та який він старший лейтенант? Вурка ростовський. Сидів у тюрмі, а німці випустили, так він у Германію рвонув, думав тут пряники роздають, а тут — у остарбайтери. Тепер тут цілу банду організував, німців грабують, ріжуть, палять, а тоді ховаються в Ос–сендорфі. А до Ольки ходить мало не щоночі. Нас виганяє з кімнати: створіть обстановку. Ми з дівчатами никаємо ніччю по таборі, негри патрульні чіпляються, як смола, жити не хочеться, повісилася б… А вже сьогодні як пригримів цей Лавриков і як крикнув про капітана…

Я обійняв Оксану за плечі, пригорнув до себе, погладив її волосся.

— Чорт з ним, з цим Лавриковим! Ти ж бачиш, що я живий і здоровий і нічого зі мною не сталося. А от з тобою — тут нам треба подумати. Після всього, що я почув, я тебе не відпущу до твоєї кімнати. Зостанешся тут, а далі побачимо.

— Як то? — злякано стрепенулася Оксана. — А що скажуть дівчата?

— Що скажуть, що скажуть, — перекривив я її, гладячи голову, мов малій дитині. — У мене сьогодні була ніч, мабуть, страшніша за всю війну. Але я пережив її і переміг. І, може, ти послана самими небесами, як найвища нагорода за всі мої страхи і страждання? і щоб я тебе відпустив? Та ніколи! Я піду досипати цю ніч до майора Михна або зійду вниз і до ранку сидітиму в штабі, бо який там тепер сон! А ти будь господинею мого пристанища і вспокойся до ранку, а тоді думатимемо, як нам бути. Згода, мала?

Я підвівся з дивана, суцільна рішучість і неймовірне благородство, забув ще сказати, що, коли треба, ляжу по той бік дверей на порозі і стерегтиму Оксанин сон.

Яке безглуздя! Мабуть, у чоловікові зосереджуються сили нищення й відречення від усіх святинь на догоду показному благородству, в якому немає нічого правдивого, зате повно фарисейства, жінки ж, натомість, володіють здоровим глуздом і керуються ним і в найпростіших і в найзаплутаніших життєвих ситуаціях.

І ось, поки я з своєю дурною офіцерською прямолінійністю, проголосивши якісь ідіотські дубові постулати, витупував у темному просторі цієї «генеральської» кімнати, просте українське дівча зуміло виказати свою вищість наді мною, свою природну мудрість, свою силу і владу, простогнавши мені навздогін:

— Не йди! Не кидай мене!

І така неземна туга була в тім голосі, такий вогонь пристрасті горів у самих згуках, а не в словах, що мене мовби відкинула назад якась неземна сила, і вже я не знав, чи то я впав у Оксанині обійми, чи вона впала в обійми мої, не перешкоджав мій шорсткий офіцерський кітель і цупке Оксанине плаття не могло завадити тому, що повинно було статися. Яке ніжне тіло під рабською одіжжю, яке сліпучо–біле, прекрасне і неповторне! Де ви, всі тисячолітні цивілізації з вашою пихою, з вашими гордощами і зверхністю? Упадіть навколішки перед цим первісно–чистим творінням природи, в образі якого спустився на землю сам бог з його ангелами і архангелами і всім небесним сонмом! Мої офіцерські чоботи падали на підлогу, мов знеможені люди. Порожнє галіфе задихалося на стільці від безсилої пихи. З негнучкого кітеля, розвинутого на спинці стільця, проблискували крізь нічний морок ордени, мов утомлені очі минулого, а ми нічого не бачили й не чули, ми рвалися в незвідані світи, ми шукали одне одного в пітьмі, пожадливо простягаючи тремтячі руки на дотик, на крик, на стогін і схлип.

— Боже! Який сором! — шепотіла Оксана, а сама не могла відірватися від мене, жила довкола мене, в мені, піді мною, як Єва під ребром Адамовим.

Ніколи не знав я такої жінки і ніколи не думав, що вона десь може бути. На війні людина не шукає смерті і ненависті теж не шукає. На війні людина втомлюється від ненависті і тому шукає любові. Ми й народжуємося тільки для того, щоб шукати й знаходити любов, і горе тому, хто не зможе її знайти і зазнати. Чи була в мене любов на війні? Були жінки, спалахи, захвати, розчарування, зрадливість. А любов? Ще в кулеметному училищі закохалася в мене донька начальника училища генерала Горяніна, маленьке, біленьке янголятко з чортячим характером, норовисте і вредне. Мабуть, їй подобалося крутити, як циган сонцем, здоровенним курсантом, який паленів од сорому при побаченнях і не наважувався навіть поцілувати її хоч раз. Генерал мітив видати свою Ангеліну за якогось капітана, що вчився в Москві в військовій академії, а дівчина не хотіла й слухати про капітана, натомість загнуздала мене, водила за собою, як ведмедя на ретязі, і я вже готовий був ревіти по–ведмежому од тої неволі, а вдіяти нічого не міг. Врятував мене генерал. Як відмінника бойової і політичної підготовки він вписав мене в списки старшокурсників, які мали випускатися в травні сорок першого року, і я вискочив з училища хоч і не лейтенантом, а тільки молодшим лейтенантом, зате відскочив на відстань цілком безпечну від спокусливої Ангеліночки. В грудні сорок першого, коли після госпіталю їхав на формування до Ташкента, в поїзді познайомився з командирською жоною (вона казала, що вже вдова), чорнявою спокусливою жіночкою, чимсь схожою на розпутну красуню з мого села Ольку Филофіївну, з якою в мене зв’язаний був один болючо–солодкий юнацький спогад. Командирську жону теж звали Олькою — і, мабуть, це спричинилося до всього, що сталося згодом. Ми познайомилися, опинившись поряд у тому самому відділенні напхом напханого плацкартного вагона десь між Актюбінськом і Кзил–Ордою, за вікнами вагона лежали тужливо–пустельні, замерзлі на кістку казахські степи, в вагоні стиск, крик, задуха і туга ще більша, ніж довкола назовні, то якою ж радістю були усміхнені чорні очі біля тебе, і розхилені повні уста, і звабливо–воркітливий голос, сповнений натяків, обіцянок і шаленств. У Кзил–Орді ми вискочили на перон, побігли до вокзалу, біля буфету лаштувалася якась черга, ми втулилися в неї, я виставив Ольку поперед себе, вона перша взяла у буфетниці склянку, передала мені, тоді взяла собі, я тицьнув гроші — червону тридцятку, розлогу, як скатертина, тоді, не відходячи від буфету, ми зблиснули одне до одного очима з–над склянок і дружно вихилили те, що в них було. Вибух і вогонь рвонули в мені з такою силою, ніби в моїх нутрощах народився вулкан. Я осліп, онімів, одурів і, мабуть, вмер на мить, а коли ожив, то побачив, що з Олькою сталося те саме, що й зі мною, але вона спам’яталася перша, стрепенулася, зухвало змахнула рукою, спробувала навіть підморгнути мені.

— Спирт, — сказала Олька. — Я його ніколи не пила.

— Та я теж не пив ніколи.

Спирт подіяв на нас так, що ми не пішли й до свого відділку, а ткнулися до холодного темного тамбуру, і там під залізне гриміння поїзду ошаліло цілувалися, мов перед кінцем світу, і все було запаморочливе, сліпе, безпам’ятне: і солодке жіноче тіло, і сором, і захват, і знемога, і ненаситність.

В Таїнкенті, коли поїзд підходив до вокзалу, Олька сказала:

— Ти не виходь зі мною — мене зустрічатимуть.

— Хто?

— Чоловік.

— Ти ж казала: вдова?

— Мало що тобі скаже жінка! А ти не вір, дурненький! Дай, поцілую на прощання.

Тоді мені здавалося, що зненавидів жінок до кінця свого життя. Але на Брянському фронті якось несподівано для себе відбив у командира піхотного батальйону санітарку Тосю і вже мріяв про те, як ми з нею одружимося, діждемося кінця війни, народимо дітей, але побачив Тосю начхім полку капітан Ряснов і одбив її в мене так само, як я в комбата піхоти.

Там було якесь зовсім інше життя. Звичайно ж — доведене до безглуздя хамство начальства стосовно всіх підлеглих, та водночас майже цілковита відсутність найстрашнішого людського почуття — заздрості, бо для нього не зоставалося ні часу, ні умов, ні поживи, до того ж у цьому жорстокому світі ненависті, крові й смертей все мало поступитися місцем такому несподіваному, але всевладному почуттю, як любов. Що може вам сказати про любов звичайний фронтовий командир?

Любов — це сила і краса життя, запорука його вічного тривання. Під час війни навіть трупоголові політичні генерали гаразд розуміють це і так чи інакше (найчастіше — незграбно й примітивно) намагаються знайти для солдатів якісь замінники справжньої, природної любові, високих почуттів і ще вищих захватів. Майже у всіх арміях світу існують польові публічні будинки для санітарної гігієни стройового складу, пропагандистські центри випускають безліч ілюстрованих видань для тих, хто завтра може бути вбитий або скалічений, і, ясна річ, на сторінках тих видань не відретушовані портрети вождів і політичних лідерів, а відверті знімки оголених до краю прекрасних дівчат, якими згодом будуть обклеєні зсередини танки, броньовики, військові дизелі й тягачі і навіть генеральські лімузини. Мій трофейний дизель, на якому я доїхав до Ельби, теж мав таку «портретну галерею», і пряме й непряме начальство, завжди прекрасно проінформоване своїми лакизами, зуммерило мені з усіх своїх вузлів зв’язку: «Слухай, капітане! Що ти там ховаєш у своєму дизелі? Може, дозволиш глянути хоч краєчком ока?»

«Красная Армия всех сильней!» Ми не тільки співали це, а й мали тверде переконання, що ми справді найдужчі, найсправедливіші, найчистіші. «Жди меня, и я вернусь, только очень жди». А хтось там в Політуправлінні Червоної Армії дає команду видрукувати в бібліотечці журналу «Красноармеец» оповідання Мопассана «Справа пані Люно», і ми, захлинаючись у морях власної крові, не можемо стямитися від обурення: як же так — для наших чистих душ і такі брудні оповідання?

На Сандомирському плацдармі прокотилася зірочка Юлії Григорівни, Юлі, Юленьки. Я вже був тоді капітаном, командував окремим дивізіоном тяжких 160–міліметрових мінометів, страшна зброя, не відома ніяким арміям світу, крім нашої, вже й не залпи, а якесь позасвітнє ревіння, сорокакілограмові міни летять на п’ять кілометрів, падають на німців, як авіабомби — такі б нам міномети в сорок першому році, а не оті ротні самоварики, що чхали м’ячиками завбільшки з кулачок! До мене їхало начальство з малих і великих штабів, для інспекції і просто подивитися, товклися в нас політвідділівці, кореспонденти, по–заячому нашорошували вуха смершівці, щоб навіть вітер не заніс до ворога таємниці про цю зброю. Одним словом, я звик до того, що в дивізіоні вічно товчуться якісь люди, тому не здивувався, коли мені сказали, що майор Фортунатов, з політвідділу дивізії, привіз якусь кореспондентку. Фортунатова ми звали Жировим Валетом, такий це був ферт, завжди зодягнений, мов намальований, чорні вусики, масні губи, ніби щойно закусив жирним, у животі — завжди кілька наркомівських стограмівок, щасливчик! і вже коли він узявся супроводжувати якусь кореспондентку, то тут щось є. О, недаремно, ні, в степах гули гармати! Або ж нею опікується дуже високе начальство, або ж сама вона — ласий шматочок, якого Жировий Валет нізащо не промине, щоб не проковтнути.

Хіба знаєш, де бродить твоя доля і на яких ангельських крилах вона спуститься до тебе?

З штабів на передову спускається і сиплеться що? Накази, матюки, рідше — ордени й медалі. Але щоб краса та ще отака!

Ферт привів кореспондентку просто на вогневу, бо я був там, не схотів іти до свого штабу, щоб зустрічати гостей. Занадто багато честі! Зима на Віслі була вся розмазана в туманах, брудних танучих снігах, в багнюці. За всю війну не пригадував я своїх солдат і себе самого такими забрьоханими по самі вуха, як тоді. Але не час було чистити пір’я. Ще удар — і кордон Німеччини, а там і звіряче лігво самого фюрера. і коли вже на те пішло, то всі оці політвідділівськї фортунатови з своїми дамочками тільки заважають нам робити своє святе діло!

Та мій бойовий запал вмить згас і розтанув, як роса на сонці, щойно я побачив те, що йшло поперед Жирового Валета, вело його за собою, мов на невидимому налигачі, володарювало і царствувало не тільки над цим фертом, а й над усім, що було довкола: над холодним туманом, розритою землею, над залізними мінометами і залізними солдатськими душами, над просторами і загубленим серед них збаранілим і засліпленим од такого видива капітаном Сміяном,

Я тягнув долоню до своєї шапки–вушанки, рука не гнулася в лікті, пронизана вологою шинеля сковувала мої рухи, ніколи в житті не почувався я таким незграбним, недоладним, неоковирним, як перед цією легкою прекрасною істотою, ніжнолицьою, блакитноокою, з небесним усміхом на знадливих, як самий гріх, устах.

Отетерілий від цієї краси, я спершу й не помітив, що в кореспондентки на шинелі (до речі, з генеральського сизо–блакитного тонкого сукна) майорські погони, а коли усвідомив це, то ще з більшою запопадливістю потягнувся своєю долонею–лопатою до шапки, а рука не гнулася, шинеля стояла на мені лубом, і весь я був ніби здерев’янілий, мов бовван безсловесний.

Жировий Валет вивихнувся з–за плеча жінки, мабуть, хотів начальственно гримнути на мене, але вона владно зупинила його помахом пальчика і ласкаво звернулася до мене:

— Не треба козиряння, капітане. Не будьте педантом. Вам це зовсім не лйчить. Давайте знайомитись. Юлія Григорівна, а для вас можна просто — Юлія.

І подала мені ручку, про яку співається в нашій пісні: «Подай рученьку, подай біленьку…»

Я тицьнув їй свою грубу, брудну клешню і прохрипів своїм бліндажним басом:

— Капітан Сміян. Микола Федорович.

— Микола? — чомусь зраділа Юлія. — Ах, як прекрасно! Це ж Миколай! Вас називали Миколаєм? Всі Миколаї — угодники. А ви?

Угодники–догодники. Знайшла де питати! Я сотворив якусь незграбну подобизну усмішки на своїй мармизі, ніяк не міг спам’ятатися від цього щастя, що налинуло на мої залізні міномети, налинуло й пролине, а ми зостанемося в своїй загрубілості, в солдатській знемозі і світлій людській тужливості за красою і ніжністю. Політвідділівський ферт знову роззявив свого рожевого ротика з–під закручених вусиків, щоб дати мені якісь керівні вказівки, але Юлія Григорівна, або просто Юлія, якимсь надземним чуттям вгадавши його намір, знов наставила на Жирового Валета ніжний свій пальчик і вередливо промовила:

— Майор, я сама скажу, коли потрібна буде ваша допомога! Запам’ятайте це, прошу вас.

— Так точно! — гаркнув Валет.

— Ви не розгубили мою апаратуру?

— Ні в якому разі, товаришу майор!

— От і прекрасно. Капітане Сміян, Миколо Федоровичу, просто — Миколо, коли ви не заперечуватимете. Мені розповідали про ваші міномети ще в Москві. Тоді тут, на фронті, один маршал і другий — вони в захваті! Знаєте, як називають маршали ваші міномети? Ревучими! Це коли вже є в нас бомби, артилерія, «Катюші», «Андрюші» — і раптом ви з своїми чудо–мінометами… Ревучий командир дивізіону! Я уявляла вас з самої Москви, але тепер капітулюю. Дійсність перевершила всю мою уяву! Майор Фортунатов, ви можете підтвердити мої слова.

— Так точно! — гаркнув політвідділівський придурок.

— Маршал мені сказав: ревучі міномети! Я не могла собі цього уявити. Миколо, ви зможете зробити для мене так, щоб усі ваші міномети дали залп? і щоб я це сфотографувала. Бо я не просто кореспондент, а фотокореспондент, мої знімки друкуються в усіх центральних газетах і журналах, те, що потрапляє в об’єктив моєї камери, входить в історію. Ви це розумієте, Миколо?

Я промимрив, що розумію, а сам благав її в душі, щоб вона прибрала свою ніжну долоньку, якою знов накрила мою зашкарублу руку, бо від цього небесного дотику в мені народжувався людоїд і ревів гучніше за всі міномети світу.

— Юліє Григорівно! — вихопився Жировий Валет. — Все, що вам треба, ми організуємо!

— Я просила не вас, а капітана Сміяна, — сказала вона холодно, і за ці її слова я готовий був рабствувати перед нею до кінця свого життя.

Звичайно ж, я організував їй стільки мінометних залпів, скільки треба було для центральної преси, для міжнародного авторитету радянських збройних сил і для вдоволення журналістських і жіночих амбіцій Юлії Григорівни, тобто Юлії.

Тоді вона захотіла побачити мій штаб і моє фронтове пристанище і ніяк не могла зрозуміти, чому я досі сиджу в бліндажі.

— Адже тут Європа, — вередливо кривила губки Юлія Григорівна. — Безліч кам’яних будувань. Ренесанс. Барокко. Ви могли зайняти будь–який особняк, маєток, фольварок. Чому ж знову в землі, під цим страхітливим колоддям, в цій примітивній обстановці?

— Звичка, Юліє Григорівно.

— Звіть мене просто Юлія.

— і надійніше, Юліє…

— Ось так краще. А тепер скажіть мені на вушко: ви могли б у цьому своєму кошмарному бліндажі зостатися без нікого. Хто тут з вами?

— Старший ад’ютант дивізіону, тобто начальник штабу.

— Ви могли б його кудись спровадити на день або два?

— Але ж ми не можемо один без одного!

— Я так і знала. Тоді вам доведеться поїхати зі мною до штабу фронту.

— Мене туди не викликали!

— Викличуть. Майоре Фортунатов, ви можете організувати виклик капітана Сміяна до штабу фронту?

Жировий Валет був готовий до послуг.

— Все можна організувати, товаришу майор!

— То подбайте, прошу вас.

Так я опинився в просторому «доджі», мій дивізіон, полишений на старшого ад’ютанта Барвінюка, лишився десь у туманних безвістях, а мене підгицували американські ресори і ніжно гладила шовкова московська долонька, від одного тільки дотику якої можна було вмерти і бути щасливим навіть у смерті.

Дивізійного ферта ми викинули в якійсь темряві, тоді їхали далі, дорога була довга, а ніч ще довша, Юлія розпалювала мене, але не давала вибухнути, нарешті ми добралися до якогось фольварка, там ніби ждали Юлію, нас обаранили полковники, підполковники, майори, палали соснові плахи в гігантському каміні, лилося, пилося, кричалося, Юлія не відпускала мене від себе, десь уже перед світанком втомлено промовила:

— Як мені все це набридло! Ви могли б провести, Миколо, мене до моєї кімнати!

Хто я був там, на тому банкеті неправедному? Безвільний раб цієї неземної жінки, жалюгідний попихач і підніжок? А хто ми всі, коли не попихачі долі, могуття і краси?

Я повів Юлію заплутаними переходами фільварку, хоч насправді вела мене вона і була недоступно–холодною весь час, а тоді ми опинилися у величезній кімнаті, посеред якої стояло широке, як українська хата, ліжко, накрите згори, ніби та ж таки українська хата, солом’яною стріхою, шатром з коштовної тканини, а вся ця середньовічна кімната була наповнена дратівливо–живим запахом жінки, її духом і тайнощами, і тут обступили мене і стали непробивною облогою мавп’ячі стіни наших природних сил, я рвав поцілунками ніжні уста Юлії, рвав на ній одіж, пробивався до її коштовного тіла, до найбільших скарбниць і святинь, і хоч який був незграбний і брутальний, вона не відторгнула мене, зраділо піддавалася насильництву, зміїсто обплітала мене своїми виткими рухами, безладно белькотіла то в одне, то в друге моє вухо:

— О, мій лицарю, о велетню мій і повелителю! Візьми Юлію, Юльцю, Юленьку, розтопчи її, знищ, пусти під хмари, за вітром, за сонцем! О, радість! О, знемога! О, велич!

Яка божа іскра пронизала нас і поєднала мою грубу плоть і ніжну жіночу летючість, яка сила й безсилля сплелися тут, мов густі винорослі у райських вертоградах, щоб об’явитися світові дикими клекотами насолоди, захвату і погибелі!

Юлія піді мною була, мов легесенька пушинка кульбаби під диким степовим вітром. Гуде й стугонить вітер, рве й несе все світ за очі, а пушинка тільки вдає, що їй страшно, а сама, перестрибуючи й підтанцьовуючи, відважно лишається на місці і безсилістю своєю ламає всю вітрову силу. Так зламала мене та дивна жінка на краю ночі в фільварку, а вранці закружляла мене вже не тільки з полковниками й майорами, а й з генералами, ласкаво примусила політичного генерала нагородити мене іменним «вальтером», тоді пхнула до генерала стройового, у якого на вирішенні було моє представлення на майорське звання, а сама вже мчала кудись далі, нестримна, незалежна, мовби й неіснуюча, «как мимолетное виденье».

— Лечу, лечу! Мене запросили штурмовики. Унікальні знімки! Щось неймовірне!

І щезла, ніби й не було її ніколи! А може, й справді не було?

Стройовий генерал доволі сухо заявив, що не бачить ніякої потреби затримуватися мені в штабі і що він здивований, як це я міг в таку хвилину полишити свій дивізіон. Я відкозиряв і кинувся на попутному транспорті добиратися до передової. Не станеш же нагадувати генералові, що саме він дав дозвіл на моє прибуття до штабу.

Чи була Юлія? Її знімків я ніколи не бачив у жодній газеті, в жодному журналі. Та не все ж, мабуть, доходило з фронту. Зате той стройовий генерал добре запам’ятав моє прізвище, і майора я так і не одержав до самої Ельби. Прийнято вважати, що на війні доблесть, навіть коли вона спала в людині непробудним сном, неодмінно прокидається, зводиться на весь зріст, і людина являє чудеса хоробрості, благородства і величі. Це достеменна правда. Але правдою є й те, що підлість на війні може стати ще більшою, ніж за мирного часу. Може, в несвідомому бажанні порятуватися від тяжкої чоловічої підлості ми й шукаємо навіть у безнадії жіночої доброти і прихильності? Я не вірив у царство небесне, у вічний двигун, в недосяжні ідеали, проголошувані тиранами, але я вірив у красу, яка прийшла на землю в образі жінки, і хотів поклонятися тій красі, хоч і не вмів того робити. і коли в спогаді змикалися такі далекі одна від одної Олька Филофіївна з мого села з її тяжкою доброзичливою хтивістю, і летючо–неіснуюча Юлія Григорівна, то ставало соромно і страшно, і єдиним моїм виправданням було те, що я не знаходив усіх цих жінок, а вони знаходили мене, так ніби вичували мою тисячолітню силу.

Навіщо ж я шукав усі ці роки любов, коли вона була коло мене мало не від народження? Жодна жінка на світі не могла зрівнятися з Оксаною! Я мурмотів їй це нерозбірливо, косноязико, між першим і останнім соромом, а вона лиш витріпочувала руками, мов ніжними крилами, а тоді натрапила чутливими пальцями на мої рвані шрами на нозі, на плечі, на грудях, припадала до них губами, гірко заплакала.

— Чого ж ти плачеш, Оксано?

— Скільки разів тебе вбивали! Тепер мені здається, що я теж умирала щоразу. Чому ж не вмерла?

— Схаменися! Навіщо таке казати?

— Бо я так тебе любила, що не пережила б твоєї смерті. Я любила тебе ще змалку, ще тоді, як ви з моїм братом грали в шахи, коли я приходила з братом і з?за його плеча дивилася ніби на вашу гру, а насправді — тільки на тебе. Ще більше любила я тебе, коли ти вже був у десятирічці, а коли в травні сорок першого приїхав у командирській формі, то готова була вмерти.

— Чому ж тоді ховалася і навіть не підійшла до мене?

— Ти такий тоді був герой, довкола тебе вчительки, якісь молоді жінки з району, а хто я? Соплива дев’ятикласниця? А того травня не забуду повік!

Мені ще недосить було її сорому і її любові, волохатий звір підозріливості гидко заворушився в душі і домагався ще й Оксаниного приниження. О, прокляття невситимості!

Я не стерпів, щоб не проронити ніби знічев’я:

— А що це Пруня варнякав, ніби ти була замужем? Якийсь партизан Іванов…

Ніч уже наблизилася до світанку, і світанок був, як і в нас на Україні, — весь у сріблястому дрижанні повітря, Оксана теж уся задрижала від моєї тяжкої підозри, але не образилася, не обурилася, спокійно промовила:

— Все правда.

Краще б вона заперечувала, краще б збрехала, обдуреним я б почувався набагато щасливішим. Але Оксана, мовби знаючи, що стане для мене ще дорожчою і чистішою, коли розповість усе, повільно говорила далі:

— Мама знайшла його в нас на городі під грушею. Перебиті ноги, весь у крові, кров уже взялася корою, ми й не знали, мертвий він чи живий. Поклали його на ряднину, насилу донесли до хати, бо був великий і тяжкий. Нагадував тебе у всьому, аж я вжахнулася. Як ми його втягнули на піч, я вже тепер і не знаю. Треба було ходити за ним, як за малою дитиною. Мама поїла його травами, я обмивала, прибирала все. Коли він опритомнів, то кричав, що все робитиме сам, проганяв маму й мене, але був не спроможний, матюкався, плакав, кусав собі руки. Його я жаліла, а любила тільки тебе, але думала, що ти вже вбитий і ніколи не повернешся, і мені теж хотілося вмерти. Іванов казав мені: «Ти як мертва». А я й була мертвою. Ноги йому зрослися нерівно, він насилу пересувався по хаті, але рвався кудись, не міг сидіти, не послухав наших умовлянь… З нашого села йому вдалося вийти, а в степу натрапив на сани з районними поліцаями. Трьох поклав із свого пістолета, а тоді застрелився й сам. Хто він і що, так і не сказав ні мамі, ні мені. Лейтенант Іванов і все. Може, й справді Іванов. А для мене єдиним порятунком від поліцаїв було тоді оце рабство в Германії, тавро якого повезу й додому на своїх грудях.

Я пригорнув її до себе, поцілував довгі очі.

— Не повезеш, мала! Сьогодні ж попрошу дружину нашого перекладача капітана Попова Віру купити тобі щось з одягу в спекулянтів, а цю рабську робу я спалю к чортовій матері!

— Не дам! Це пам’ять моєї ганьби.

— Навіщо нам така пам’ять! Ми маємо право тепер жити вільними людьми і радуватися Перемозі, мала! Зостанешся тут у цій кімнаті і лежатимеш, як мати спородила, поки я тебе зодягну!

— Ти що? Я зараз піду до свого корпусу! Що скажуть дівчата?

— А що вони скажуть? Нікуди ти не підеш. Ми вже чоловік і жінка. Попов може бути тут з своєю Вірою? Чому ж я не можу? Хочеш — знайдемо тобі роботу. Або в штабі, або помагатимеш Вірі в офіцерській їдальні. Сьогодні всі знатимуть, що ти моя дружина. Підполковник Сейс все хвалиться фотографією своєї жінки, а я йому покажу живу!

В любові ми щедрі і охоче говоримо про інших, а дбаємо лише про самих себе. Не про Сейса і не про когось стороннього я тоді думав, слова зривалися з уст мовби самі собою, а тим часом усе в мені кричало: «Моя Оксана! Моя!» Кінець–кінцем, визначено людині за її страждання й муки, за піт і кров належну винагороду, яка не просто вдовольняє дрібну пиху або відшкодовує побутові втрати й щоденні незлагоди, а найперше підносить нашу бідність і нагадує про самоцінність, яку ми часто розгублюємо недбало на тряских дорогах життя. Я не почувався обділеним, доля зберегла мене на війні, військове щастя теж не обминуло мене, були звання, посади, ордени, навіть іменна зброя, та все то були, сказати б, земні знаки прихильності й подяки, а найвища винагорода приходить до нас тільки з небес, від всемогутніх сил буття, — і ось Оксана мовби спустилася до мене з хмари, впала на мене,, ніби манна небесна, і загрубіла душа моя стрепенулася, ожила, замолоділа, і все довкола ніби теж змінилося, звеселіло, засяяло, засміялося. Людина народжується для любові, а жити вимушена серед ненависті, жорстокості й крові. Може, тому так жадливо вловлює душа її щонайменші проблиски любові, навіть не завжди розрізняючи, своя та любов чи чужа. Наш казенний комендантський корпус мовби перемалювала якась незрима і добра, рука в барви веселки, доброзичливості й усміху. Наші мундири кольору ненависті сприймалися тепер як запорука того, що війна не вернеться, яскраво начищені мідні ґудзики вже не були ознаками зневаги й неприступності, а ставали сигналами вічного свята життя, чорна залізна зброя, з якою ми за звичкою ще не розлучалися, ніби враз потяжчала і вражала нас самих своєю непотрібністю і ворожістю.

І все це — Оксана.

Тут уже була Віра, легке небесне створіння, мовби й народжене для того, щоб злагіднити темну й тяжку душу Попова. Але Віра з’явилася разом з Поповим, в перші дні утворення цього дивного табору, вона сприймалася, як належність комендантського корпусу, її ніжні руки, понівечені рабською роботою на фашистів, подавали ті самі закодовані сигнали ненависті й жорстокості, що й військові мундири всіх чоловіків, які оточували Віру.

Оксана ж ввірвалася в це об’єднане службовим обов’язком середовище, мов вогненний болід. Всі були вражені й зворушені романтичною історією нашої зустрічі. Майже півтори тисячі днів і ночей кривавої війни, безмежні простори, мільйони смертей, цілі держави зрушили з місця і загублюються в цьому новітньому трагічному переселенні народів, а тут дві молоді душі, поєднані незвичайною ніжністю, може, ще від народження, хоч і не відали про це достеменно, зненацька зустрічаються далеко від дому, від спогадів, від надій, — і вже тепер ніяка сила неспроможна їх розлучити.

Маленький Сейс власноручно колотив якісь особливі американські коктейлі для Оксани і заявляв при всіх своїх лейтенантах, що він і його дружина Дороті з величезною радістю згодилися б вважати Оксану своєю дочкою, хоч і мають уже трьох донечок. і взагалі він би викликав Дороті сюди з Техасу, коли б це не коштувало так дорого. Лейтенанти ходили довкола Оксани, як по крихкій кризі, — обережність, ввічливість, обожнювання, трепет. Гаврило Панасович мурчав по–батьківськи: «Цінуй і бережи і готовий будь до всього доброго й лихого». Навіть мугиристий Коляда розм’як, мов віск у запаленій свічці, і пробував виголошувати Оксані незграбні компліменти.

Найбільше було мови про Оксанині довгі очі. Волохатий Попов виступив тут між нами й американцями не просто посередником і тлумачем, але, сказати б, і зацікавленою особою. Що ж то за дивні очі? Може, оті «Очи черные, очи жгучие, очи страстные и могучие», про які співають од Парижа до Нью–Йорка і Ріо?де–Жанейро?

— Ні, — сказав я, — то інші очі, про які я нічого не знаю.

— А в Оксани? — допитувався Сейс. — Це українські очі? Щось незвичайне.

— Мабуть, і не українські, — казав я.

— Тоді ж які? Може, скіфські?

Оксана сміялася: в яку далеч хочуть закинути її очі.

— В мене сербські очі, — пояснювала вона.

— Сербські? — цього не могли збагнути ні Сейс, ні Попов, ні будь–хто з американців.

Тоді я спробував розповісти їм про свою Зашматківку. Козацьке село на Дніпрі, тягнеться вздовж плавнів на десять чи й усі п’ятнадцять кілометрів, населення колись було понад десять тисяч, але після громадянської війни, після голоду двадцять першого, а тоді тридцять третього року лишилася хіба що третина, а що лишилося після цієї війни, — ми з Оксаною ще й не знаємо. Село це незвичайне, як, мабуть, усі українські села на Дніпрі. Американці нас легко зрозуміють, бо як Америка збиралася з усього світу найздобичливішими і найталановитішими людьми, так і подніпровські села на Україні були своєрідними центрами, де скупчувалися наймогутніші сили народу. В наших селах жили не тільки українці. В нашій Зашматківці були руські Федорови і Логунови, татари Музафарови і Гайнуліни, болгарин Гайдук, поляки Ніздіковські й Метельські, євреї Жураховичі й Дубинські, цигани Роде й Чабану, і був сербський рід Григоровичів, які прийшли на нашу землю, втікаючи від чужоземних утисків, ще в вісімнадцятому столітті. Оксана й походить з сербських Григоровичів, і, може, в її очах — ціла історія її народу, перерізана кривим турецьким ятаганом на півтисячу років.

Маленький Сейс, наївний у своєму техаському невігластві, породженому багатством, знічев’я перепитував:

— А що таке ятаган?

Попов розумів мене. Дві великі сили підіймалися над світом — радянська й американська, все інше не бралося до уваги. Канада, яку тим часом представляв Попов, була зіпхнута на узбіччя, це навіть не Англія, а щось десятирядне, то що ж повинен був відчувати капітан канадської армії в травні сорок п’ятого року на Рейні, опинившись між радянським капітаном і американським підполковником?

— Ви дозволите сказати йому по–нашому, по–козачому? — спитав мене Попов після лінивого зацікавлення Сейса ятаганом.

— Давай, Попов, тільки не дуже. По–моєму, він добрий чоловік.

Здається, хвилі від «шоколадного заколоту» докотилися до вищих сфер, і звідти нарешті прийшло так нетерпляче очікуване тисячами людей слово «репатріація». Воно вже давно незримо літало тут над нами, невловиме й недосяжне, як сподівання без надії, тепер нарешті спускалося на землю, знайшовши втілення в точних словах наказу. Наказ привіз з Хемера майор Йотков. За два тижні розпочинається репатріація радянських громадян з Рейнської зони. Ешелони формуються на станції Дельбрюк на правому березі Рейну біля міста Кельна. Для оперативного керівництва процесом репатріації капітанові Сміяну разом з його штабом передислокуватися з Оссендорфу в район Дельбрюка.

Коляда негайно «виявив ініціативу».

— Маю дещо на оці.

— Тобто?

— В Бергіш–Гладбаху американці реквізували у фашистських бонз кілька вілл, я вже домовився — можна поїхати подивитися.

— Але нам треба бути в Дельбрюку.

— Це поряд. Фактично те саме місто.

Ми поїхали. Страхітливі руїни Кельна, похмура велич собору, понтонний міст через Рейн, дикі черги американських військових машин, крізь які ми б не продерлися й до дня страшного суду, коли б не Попов, який лякав своєю волохатістю навіть незворушних регулювальників, ті на мить переставали жувати свою гумову жуйку, сонна полуда спадала з їхніх очей, вони здивовано втуплювалися в мого «вандерера» з червоними прапорцями і червоними зірками і майже несвідомо робили те, чого б не зробили, мабуть, і для самого генерала Ейзенхауера: зупиняли рух і майже пропихали нас уперед. Так ми добралися до мосту, так подолали міст, так випорснули з залізних стисків ошалілих автомобільних табунів і могли пробратися до іншого світу, про існування якого не могли й подумати: простір, воля, тиша. Широка пряма вулиця, обабіч чепурні будиночки серед зелених дерев і квітників, де тут Дельбрюк, де Бергіш–Гладбах, можеш їхати далі, акуратні емалеві таблички, що збереглися, мабуть, ще з часів Бісмарка, кликали до Леверкузена, Бенсберга, Білсфельда, глянь на північ, південь, схід — і повсюди отакі чисто вимиті й виметені містечка з штудерними будиночками, і все ціле, неушкоджене, дрімливо–самовдоволене, байдуже до того чорного горя, яке полишили по собі в усій Європі жорстокі дивізії несамовитого фюрера. Я вже бачив отакі німецькі містечка між Одером і Ельбою, тоді між Ельбою і Рейном, наші маршали суворо наказували берегти будинки, як людей, перед союзницькими військами німецькі міста здавалися без бою, благально підіймаючи руки білих прапорів, зроблених з простирадел, і тільки Кельн та Гамбург, мов знаки відплати, чорніли мертвими руїнами посеред збереженої переможцями німецької зеленої землі, та ще Дрезден, розбомблений з безглуздою жорстокістю союзницькими «літаючими фортецями» за одну ніч, мовби навмисно, щоб не дістався цілим до рук наступаючих радянських військ. Ми вберегли німецькі тисячоліття, а де ж тисячоліття наші? Німці нищили й палили все на своєму шляху, коли наступали, і ще з більшою методичністю нищили й палили при відступі. і в перемогах, і в поразках жили тільки ненавистю, зневагою і мстивістю, а ми не знаємо цих почуттів. Помста принижує переможців, це так, та чи ж буде на цій землі спокута і каяття?

Чотири реквізовані союзницьким командуванням будинки були мовби відповіддю на мої невеселі роздуми. Коляда метушився перед нами, розмахував руками, перемірював кроками посипані хрустким гравієм доріжки. Це головна алея. На в’їзді поставимо грибок для вартового, можна ще спорудити великий тригранник з портретами товариша Сталіна, президента Америки і англійського прем’єра. Штаб і капітан Сміян у триповерховій білій віллі, двоповерхову займе майор Михно і капітан Попов. У будинку посеред яблуневого саду розмістяться автоматники Зябрева. Він, Коляда, згоден поселитися в мисливському палацику, там просторі льохи для продуктів, величезна кухня і зал, в якому можна влаштувати їдальню для всіх.

Гаврило Панасович непомітно підморгнув мені: мовляв, хоч дурний Коляда, так хитрий, вже отаборився в палацику. А мені було байдуже до захланності цього інтенданта, якому у себе в полку я хіба що доручив би нагляд за спорудженням гарнізонних нужників, та й то ще б подумав перед тим. А тут цей холуй підполковника Дураса розмахує в мене перед носом своїми червоними пальцями і має нахабство вказувати, де кому жити. Але мене не так обурило самозванне розпорядництво Коляди, як здивувала його згадка про Попова. Канадський капітан вважався перекладачем при підполковнику Сейсу, до нас фактично не мав ніякого відношення, тож брати його до своєї команди я не міг без особливого наказу, а наказу такого не було. Те, що Попов руський і що перед війною мав дозвіл повернутися на батьківщину своїх предків, а тепер ще з більшою наполегливістю рветься до Радянського Союзу, для мене, як для людини, було привабливим і гідним щонайвищого схвалення, але як для офіцера, що звик жити в жорстко обмеженому руслі наказів, на превеликий жаль, лишалося в неокресленій сфері необов’язкової емоційності. «Как дым, как утренний туман», сказав би словами поета капітан Слєгін, з яким я колись провів два тижні в командирському резерві Брянського фронту під страхітливими нальотами німецьких «юнкерсів». Попов рветься до Радянського Союзу? А хто тепер не рветься до нас і хто не величає товариша Сталіна як найбільшого з полководців усіх часів? Як запоруку своєї відданості нашій великій державі, Попов виставляє поперед себе ніжну Віроньку, яку зачарував не знати й чим. Але хто сьогодні в Європі не завмирає від захвату перед нашими дівчатами, які, ще навіть не скинувши рабського одягу, можуть змагатися з найпрославленішими красунями всіх континентів своєю гожістю, чистотою і майже фортечною неприступністю?

Звичайно ж, я був за Попова. Але без такої нахабної самодіяльності, яку виявляв Коляда. Буде наказ — заберемо Попова з собою. Не прийде наказ — кіна не буде.

Попов це розумів, але, як виходець з іншого світу, невиправдано перебільшував значення моєї скромної особи і, мабуть, вважав, що його доля цілковито залежить від капітана Сміяна. і ось цей грубий, брутальний чоловік, який уявлявся мені найнезалежнішою особистістю в цьому розтрощеному повоєнному світі, став запобігати переді мною, відверто нехтуючи своїми обов’язками у підполковника Сейса, пропонував свої послуги найперше мені, ось так ми й опинилися в Кельнській тюрмі, яку я запам’ятав з недбало кинутої фрази Лаврикова в ніч «шоколадного заколоту» і намірився будь–що побувати там. Сейс мені не допоміг, делікатно усунувшись од цієї справи, зате Попов усе влаштував, і ми з ним і майором Михном на моєму червонозоряному «вандерері» відважно занурилися в руй–новища Кельна, а тоді, мов за помахом чарівної палички, опинилися на недоторканому острівці дивом вцілілих од бомбардувань сірих, як німецькі мундири, бетонних споруд, високих і тяжких, мабуть, так само, як Кельнський собор. Але собор будувався для возвеличення людського духу, його гігантські вежі врізалися своїми гострими шпилями в блакитне рейнське небо, мов радісні надії, а це громаддя, зліплене з сірого бетону, гнітило дух і тіло самим своїм вигдядом, а що ж казати про тих, хто попадав у це в’язилище без вікон, без дверей, до отих камер, казематів, карцерів і кандеїв?

Попов влаштував усе бездоганно. Брама тюрми розчинилася перед нами майже гостинно, коли доречно буде вжити тут це слово, «вілліс» американського майора, який нас супроводжував, мій черво–нозірчастий «вандерер» і громохкий «цеппелін» Попова вкотилися до бетонного двору–колодязя, ми повискакували з машин, блиснули золотом мої погони, і майже тої самої миті сліпі й німі бетонні маси, мовби ожили, заворушилися і захиталися і впали на нас радісним, тріумфуючим ревінням: «Ур–ра–а–а! Да здравствует товарищ Сталин! Слава Красной Армии! Великому вождю Сталину слава! Ур–р–ра!»

«Веселится и ликует весь народ», — промурмотів біля мене Гаврило Панасович. — Вони подумали, що Сталін прислав вас спеціально, щоб їх звільнити.

— Що ж, — сказав я, — воно майже так і є. і коли й не сам товариш Сталін послав мене, то, як розібратися, це сталося не без його відома. Але враження таке, ніби вся ця тюрма набита тільки нашими людьми. Попов, спитайте майора.

Американського майора супроводжував німецький радник з кримінальних питань. При знайомстві нам пояснили, що це видатний фахівець, колишній співробітник кримінальної поліції. Союзники використовують його знання і досвід, бо кримінальна поліція, подібно до медицини, не знає ні політики, ні кордонів, ні національних ознак. Німець мені, ясна річ, не подобався. Рідковолосий чоловік, з каламутними очима, з жіночим широким задом, щось виразно гестапівське, такий собі маленький Гімлер, вік би його не бачити, а тут доводиться мати з ним справу. Балачки наші були багатоповерхові. Я питав, Попов перекладав майорові, той звертався до німця його мовою, німець відповідав, майор тлумачив англійською для Попова, Попов — російською для мене. Але німець хіба ж так насобачився в тюремних справах. Він вгадував суть запитання вже з першого слова, мислив точно й скупо, як машина, і відповідав з такою виразністю, що навіть я з своїми куцими знаннями німецької, розумів практично все без затяжливнх перекладань.

— Тільки один поверх, — сказав німець.

— А враження таке, що вся тюрма.

— Радянські в’язні найгаласливіш і в світі.

— Вперше чую. Але що ж? і це тільки на нашу користь. За що вони тут сидять?

— Пограбування. Розбійницькі напади з застосуванням зброї.

— Їх судили, чи як?

— Всі справи належно оформлені. Хоча…

— Хоча?

— За законами військового часу, їх, як мародерів, треба було… Самі розумієте…

— Розумію. За мародерство — розстріл. У нас це правило діяло автоматично. А тут?

— Союзницьке командування зважало на ту обставину, що має справу з особливою категорією людей. Вони переможці, але водночас і жертви. і були тільки сліпим знаряддям Немезіди. Тому до них виявлено милосердя.

— і замкнено в тюрягу?

— Їх ізольовано для їхньої ж користі.

— Сумнівна користь, скажемо прямо. і як довго їх тут триматимуть?

— В кожному окремому випадку — точно визначений строк.

Враховано розміри й характер злочину. Зняв з руки німецької жінки годинник — рік ув’язнення. Четверо юнаків забрали в бауера свиню — кожному по чотири роки.

— А коли б свиню вкрали вдесятьох?

— Тоді кожному по десять років. Груповий злочин.

Я не стримався від вигуку:

— Гавриле Панасовичу! Ви чули?

Михно знизав плечима.

— Під колеса машини правосуддя краще не попадати.

— Але що тут можна зробити?

— Попросіть, щоб їх вивели на прогулянку, і проведіть з ними політбесіду.

— Смієтеся?

— А що ж мені залишається?

Я звернувся до американського майора:

— Незабаром ми починаємо репатріацію радянських громадян з американської зони окупації. Думаю, що мені вдасться домовитись, щоб ви передали нам усіх цих людей з їхніми справами, а ми, з свого боку, гарантуємо, що ними згодом займеться наш суд.

Майор знудьговано розглядав свої розкішні офіцерські ботинки з тонкої червоної шкіри.

— Як на мене, — сказав він, — то я б не тільки повипускав звідси цих людей, але й розпродав на сувеніри цю німецьку Бастілію. Домовляйтеся з начальством — і все буде о’кей!

— Я міг би поговорити з деякими з ув’язнених?

— На жаль, я не маю таких інструкцій.

Попов гнівно засопів:

— Американці теж бувають бюрократами!

Майор лишився незворушним.

— Я не дуже впевнений у нашому бюрократизмі і тому радив би домовлятися саме з американським командуванням, бо ми маємо відомості, що відбудеться переділ зон окупації, і тут будуть незабаром англійці. Тоді вам буде тяжче.

Я подякував і пообіцяв не затягувати справу. В машині Гаврило Панасович спитав мене:

— Ви що, Миколо Федоровичу, справді хочете вивезти всіх оцих хлопців з їхніми справами?

— А як же інакше?

— Хлопців заберіть — це святе діло. А папери — собаці під хвіст!

— Але ж ми дамо слово союзникам! Ми не можемо їх обдурювати.

— Та ви й не обдурите. Думаєте, куди ці хлопці попадуть? Може, на курорт? Чи на екскурсію до столиці нашої великої вітчизни — Москви? Гай–гай! Всім нашим репатріантам — пряма дорога до табору.

— Товаришу майор, я вам забороняю!

— От уже й «товаришу майор». А хіба я кажу неправду? Коли б не готували за Ельбою таборів, то навіщо було збирати отут сотні тисяч радянських людей, замикати їх знов за тим самим колючим дротом, з–за якого вони щойно вискочили?

— Для вивезення такої кількості людей треба було підготувати залізницю, вагони, ешелони.

— Вагони? Але ж їх усіх позвозили до збірних пунктів студебеккерами! Яка різниця, куди везти — до Рейну чи до Ельби? Зайва сотня кілометрів — ніяка не проблема. Проблема в тім, що ми не готові були там. Бо як же можна впускати всіх цих підозрілих людей без перевірки, фільтрації, сортування, перебирання? А союзнички й собі раді: може, когось вдасться вмовити, щоб не їхав додому, а зостався у «вільному світі». і слово ж яке вигадали — «репатріація»! Не можемо ми без цих собачих слів. Почалася війна, затріщала наша держава, кинулися шукати винуватих, тоді спохопилися: врятувати хоч що–небудь. З’являється негайно слово: «евакуація». Я тоді працював на агростанції. Науковий працівник, доцент, голова — щоб думати. Не стримався, сказав: «Падає це слово каменем на людей, так само як падали ще недавно слова «колективізація» та «індустріалізація». А заступник директора станції, такий тобі щирий українець з щирим українським прізвищем Ковбасенко, негайно й просигналізував куди треба, накатавши на мене донос. Ну, тут органи й взялися трусити мою душу, як грушу. Щастя, що військкомат надіслав мобілізаційну повістку. Обійшлося двома допитами і підпискою про невиїзд, і врятувало мене тільки наближення фронту. На фронті я й «сховався» від усіх ковбасенків. Шкода, не вбило.

— Гавриле Панасовичу!

— Вам цього не зрозуміти. Ви належите до щасливої половини народу, я — до нещасливої.

— Ми всі — переможці!

— Може, й усі. Там побачимо. Як казав класик: «Ангели небесні не покинуть тебе». Сподіватимемося на ангелів і хай поминуть нас оті архангели, що з мечем. А наші ж архангели — ще й з щитом. Не підступишся, не проб’єш.

Після цієї дивної розмови я неабияк стривожився за Оксану. Що я знав? Наказ командира — є закон для підлеглого. Він повинен бути виконаний точно, безвідмовно і в строк! Що я вмів? Стріляти і показувати іншим, як і куди стріляти. Що я думав? За мене думав товариш Сталін.

А тут думав за мене підполковник Дурас.

Він пригримів до Оссендорфа сам, без майора Йоткова, і вже в цьому вчувалася якась загроза для мене. Я спитав Дураса про майора, підполковник хижо вишкірився:

— Що? Вже знюхалися фронтовички? Набрид мені цей твій майор. Все свистить та свистить. Так і в своєї жінки оту штуку просвистить. Ти добре знаєш, яку штуку, капітан. Маємо відомості, що не займаєшся тут ділом, а морально розкладаєшся!

— Попросив би без натяків, — холодно зауважив я.

— А я без натяків! Я навпрямець! Завів тут собі дівку, верлюжишся з нею вдень і вночі, народ обурюється.

Я вже знав, який то «народ». Коляда! Один негідник тут, інший у штабі в Хемері, змичка негідників.

Ми були самі в штабній кімнаті, Дурас розлігся в кріслі, недбало закинув ногу за ногу, блищав мені в очі нахабними хромовими халявами. Я обурено підхопився з стільця, виструнчився, офіціально, як на рапорті, відкарбував:

— Товаришу підполковник! Ви мене ображаєте! Мене і мою дружину Оксану Григорович. Ми любимо одне одного ще з дитинства, війна роз’єднала нас, тут зустрілися цілком випадково, але тепер ми — чоловік і жінка, і я нікому не дозволю…

Дурас ліниво змахнув рукою.

— Ти чого це підхопився? Сядь і послухай, що тобі скажуть старші. Ти знаєш, де ти знаходишся? Ти знаходишся у ворожому оточенні в спецкомандировці. Пойняв? А тому — пильність, твердість, непідкупність, а тоді ще раз пильність. і ніяких мені кохань і женихань! Приїдеш додому — там і женихайся. Як співається в нашому кінофільмі? «Одержим победу, к тебе я приеду на горячем, вороном коне». Ми теж дещо бачили, чули і маракуємо. Пойняв? Почнеться репатріація, і щоб ти мені свою дівку з першим же ешелоном одфуркав звідси!

— Не відправлю! — сказав я твердо.

— Не відправиш — відправимо тебе. Та не так, як ти приїхав сюди, ні, ні, не так. Сюди ти їхав гоголем, а відпровадимо з вовчим білетом! Вже як я тобі напишу, то ніхто так не напише. А в нас там читати вміють, ой, уміють!

— Однаково не відправлю!

— Покипиш і перекипиш. Ти тут що — з якимсь злочинним елементом злигався? То заколотників у збірному пункті прикриваєш, то тепер уже й з бандюгами в тюрязі зв’язався.

— Це наші радянські громадяни! Більшість з них — жертви випадку. Ми не можемо полишити їх без допомоги.

— Ну, ну, не полишай, не полишай. Може, вони тобі в церкві свічку поставлять. Мені вони й за лівим вухом не сверблять. і ти не маєш права розфітькуватися то на моральний розклад, то на злочинний елемент. Ти повинен виконувати своє завдання!

— Я й виконую!

— Погано виконуєш, капітане Сміян! і я тебе попереджаю. Не подивимось на твої фронтові заслуги. Знаєш, скільки б ми могли знайти таких, як ти, або й кращих? Тисячі й мільйони! і всі раді були б не просто виконувати накази, а вловлювати кожне змигнення мого ока, аби тільки опинитися отут. Європа — гоп! Пойняв? От і роби висновки, капітане Сміян, і щоб я більше не говорив з тобою на ці теми і так круто!

Він пригримів і відгримів, оглянувши нашу майбутню резиденцію в Бергіш–Гладбаху і схваливши вибір Коляди рішучо й безповоротно, після чого мені лишалося тільки прикласти руку до козирка і мовчки їсти начальство очима. О, прокляття бути попихачем, підніжком і гряззю!

Оксані я тоді нічого не сказав, але жіноче серце вловлює загрозу й без слів, без будь–яких видимих проявів, вона стала якоюсь, сказати б, відчаєно–ніжною до мене, розкривалася перед моєю безжальною твердістю безпомічно й беззахисно, без слів і скарг, тільки темні схлипи, здригання і відданість аж до самозречення і навіть до самознищення, в якому радісно знищуєшся й ти сам і забуваєш про все на світі, про держави й вождів, про ідеали й принципи, про первородство і пиху, а пам’ятаєш тільки про небесне щастя любові, яке спалахує велетенським полум’ям над усім світом, над небом і землею, над людьми і богами, і щастя це не кінчається для тебе ніколи, не щезає і не вмирає, прийшовши тільки на мить, воно триває вічно, і коли ти справжня людина, то не проміняєш його ні за які скарби, коштовності й нагороди.

Ох, Оксано, Оксаночко, які ж щасливі були ми в ту весну Перемоги, і в те літо, що так ласкаво й ніжно гладило наші молоді тіла і наші чисті душі!

Життя моє змінилося, перевернулося й оновилося, я знов народився на світ, все набувало особливої ціни й значення, вже не було несуттєвого, найменші дрібниці буття виростали до високих символів радості й захвату. Віра з Поповим, метаючись по спекулянтах, привозили Оксані то плаття, то черевики, то якісь жіночі дрібнички, вона вперто вибирала тільки синє, не визнавала ніяких надмірностей, не хотіла приміряти в моїй присутності нове вбрання і тільки після настирливих благань згоджувалася, щоб я взув їй нові черевички, і тоді маленька її ніжка трепетала в моїх грубих долонях, ніби тепла пташка.

Шовкове літнє повітря нашого щастя, моя дика пристрасть і незграбна чулість, маленький ласкавий Сейс, який невтомно вигадував і колотив нові й нові коктейлі для Оксани і тільки для Оксани, білозубі лейтенанти з незмінними компліментами для «місіс Сміян», чорношкірі капрали з військової поліції, що негнучко вклонялися перед Оксаною і засоромлено бурмотіли: «М–мем», здавалося б: чого ще треба, що може кинути тінь на твоє щастя? Але світ страшний і брудний, як нечищений солдатський чобіт. Гад повзучий Коляда щось там пронюхав з того, що казав мені підполковник Дурас, і натяком дав зрозуміти Попову. Попов ще невиразніше натякнув своїй Вірі, Віра ще блідіше натякнула Оксані, вервечка натяків і недомовок плелася день, тиждень, обплітала нас зміїними кільцями холодної загрози, та однаково не могла задушити нашої любові, нашої безмежної віри не в богів, царів і героїв, а в самих себе, одне до одного.

Я вже знав, чим відповісти підполковнику Дурасу, мав кого відправити першим ешелоном репатріантів з Рейнської області, станція Дельбрюк, липень тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Попов рвався і метався, щоб перейти від американців до нас, від Сейса до Сміяна, щоб довести свою відданість радянській державі, він зробив уже не просто послугу, а дарунок, до того ж дарунок надзвичайний, і тепер я справді мав кого відправити першим ешелоном зі станції Дельбрюк і заткнути горлянку підполковнику Дурасу.

Оксана про це нічого не знала.

О, нещастя! Ми вміємо зберігати військові таємниці, надаючи їм перевагу перед найдорожчими для нас людьми.

Попов прийшов до мене, взявши обітницю про збереження таємниці, розповів історію майже фантастичну. Цілком випадково (деталі в даному випадку не мають значення) він довідався, що в правобережному районі Кельна Дейці в будинку своїх знайомих переховується один з конструкторів ракети ФАУ-2, якою німці обстрілювали Лондон. Виробництво цих ракет було влаштовано на острові Пенемюнде, який, здається, захопили радянські війська, але їм дісталися самі руїни, головний конструктор цієї, як її називали нацисти, «зброї відплати» (Фергельтунтс ваффе) Вернер фон Браун зник у невідомому напрямку, а з ним щезли і всі інші творці цієї диявольської зброї. Той, що ховається в Дейці, зветься, здається, Шмідт, він, за всіма даними, конструктор системи управління ракетою ФАУ-2, тобто, це чоловік, який спрямовував руку диявола, і тому він найнебезпечніший і найстрашніший. За Шмідтом полюють всі союзницькі розвідки — американська, англійська, французька, — але його шукають у родичів і в колишніх співробітників, а він знайшов притулок у випадкових знайомих, де його не зможе побачити навіть всевидюще око господнє.

Попов зголошувався добровільно і безкорисливо провезти мене до Шмідта, щоб спробувати намовити його переїхати до Радянського Союзу. Коли це вдасться зробити (хоч незмога уявити, щоб німець, який відмовляється і від американських, і від англійських пундиків, добровільно згодився б гризти московські сухарі!), капітанові Сміянові слава і честь, а капітанові Попову… Попов мовчав про себе, але за цією мовчанкою стояло: візьміть мене з собою до Бергіш–Гладбаху, а там — і до нашої з вами великої Вітчизни. Я не мав права давати Попову ніяких обіцянок і зробив тільки те, що зробив би на моєму місці кожен: міцно потиснув руку цьому волохатому чоловікові, до якого поволі звикав тут, коли не сказати більше.

Ні своєму найвищому начальству, ні пришелепкуватому Дурасу про німецького конструктора я говорити не став, проскочив до Хемера мовби для одержання додаткових інструкцій про початок репатріації, а сам влучив хвилю і поділився новиною з майором Йотковим, заодно поскаржившись і на підполковника Дураса за його хамство щодо Оксани.

Йотков посвистав безнадійно.

— Цей кліщ як вгризеться в чоловіка, то вже не відчепиться, поки не призведе до енцефаліту. Чув про таку симпатичну болячку? — роздумливо промовив Йотков. — Помогти я можу тобі тільки одним: вигадаю якусь бомагу для твоєї Оксани, щоб до неї не дуже чіплялися в фільтраційному пункті.

— А що — справді є якась фільтрація?

— Не якась, а густіша за цідилок для молока. Знаєш, що таке цідилок?

— Ще б не знати!

— Отож! Але я зроблю такого папера, що її не запроторять ні на шахти, ні на відбудову Сталінграда, ні в тайгу. Гарантую!

— Ну, спасибі.

— А з конструктором — грандіозна штука! Заарканиш його — «дідусь»[10] тобі гарантований! В тебе ж «дідуся» немає? От і рвонеш уже в мирний час. Чим тобі помогти?

— Потрібен добрий перекладач з німецької. Бо незручно тикати–микати з ученим.

— Попросимо капітана Васильєва. Він з цими всіма мовами, як бог!

— Васильєв, мабуть, постійно потрібний тут?

— А я піду до полковника Воронова і скажу, що мені треба з Васильєвим проскочити на півдня до одної місцини. Полковник мені не відмовить.

Васильєв був приблизно мого віку. Худорлявий, чорний, як жук, гострий погляд маленьких чорних очей з–за скелець окулярів у залізній оправі, хто він — розвідник, смершівець, штабіст? На гімнастерці — жодної нагороди. Пересидів війну в глибокому тилу? Поки ми осягали залізну мову кулеметів, автоматів, мін, снарядів і бомб, він спокійненько вивчив іноземні мови, і тепер він мудрагелик, а ми темні й непросвіщенні, як задимлені солдатські казанки. Я позирав на Васильєва без особливої приязні, пробував відсунутися від нього подалі (ми з ним були на задніх сидіннях, Йотков — поряд з водієм Анатолієм), він, мабуть, відчув мій настрій і, розуміючи, що мовчанка діятиме не на його користь, просто сказав:

— Давайте знайомитись ближче. Я про вас багато чув од майора. Заздрю всім фронтовикам. Сьогодні — це краща половина людства. Я ж, на жаль, ненавчений рядовий…

— Капітан, — нагадав я.

— Це мені присвоїли, коли посилали сюди. Може, для престижності. Я — ніякого відношення до військової служби. За фахом — лінгвіст. Порівняльне мовознавство. Вчився в академіка Марра. В блокаду мав би вмерти од голоду й холоду, але в Смольному потрібні були перекладачі, хтось порекомендував мене. Так я врятувався. Був і біля Жданова, і біля Говорова, і весь час рядовий. Ніхто мене, здається, не помічав. і коли оце одразу — капітан, то мені просто смішно.

Йотков засвистів.

— Ну, Васильєв, — сказав він, — кінчай з мемуарами і спробуй мене пересвистіти. Що в нас сьогодні — опери, оперетки чи старовинні романси?

— Опери, — сказав Васильєв, — звичайно, коли не заперечуватиме капітан Сміян.

— Та будь ласка! — вигукнув я. — Я б і собі встряв, та, на жаль, крім народних пісень, нічого не знаю.

— Не скромничай, Сміян, —засміявся Йотков. — А червоно–армійські, стройові? «И по зскадронам бойцы–кавалеристы…» А пісні з кінофільмів? «Ты ждешь, Лизавета…»

— Ну, хіба що…

— От бачиш. Тут ми з тобою Васильєва заткнемо за пояс. А тепер ми з ним трохи посвистимо вищого класу…

Вони стали, змагаючись, насвистувати арії з опер, про які я ні сном, ні духом не відав, але це не принижувало мене, навпаки, рвало мій дух до тих вершин, на яких ще ніколи не був, але де неодмінно повинен колись стати.

В Дейц ми поїхали втрьох: Попов, Васильєв і я. Для маскування взяли старенький, коров’ячого кольору «адлер», на якому Коляда мав звичай вирушати в свої спекулянтсько–здобичницькі нальоти, і потихеньку покотили на той бік Рейну, скромно вистоюючи в безкінечній черзі перед мостом, насилу просуваючись по мосту й у запруджених військовими машинами правобережних передмістях. Часу було доволі, і я переповів Васильєву, як ставиться до його перекладацтва підполковник Дурас. У Васильєва від нестримного сміху навіть очі засльозилися.

— Я вже навмисне дратую його тим гладіатором, — сказав він. — Американці, як правило, ніколи не чули про Байрона, зате англійці, почувши знайомі рядки, забувають про всю нудьгу наших щоденних справ і розпочинають зі мною філологічні дискусії. Дурас просто казиться, а вдіяти нічого не може…

— Ти вже хоч цього нашого німця не лякай чимось там з Гете або Гейне, — попросив я.

— Лякати не буду, але, мабуть, доведеться нагадати йому з «Фауста»:


Am Ende hangen wir doch ab

Von Kreaturen, die wir machten


Тобто: Залежим ми, кінець кінцем, від того, що самі створили.

— Коли він стругав ракети, які били по Лондону, то навряд, щоб тепер його терзало каяття. Щось не помічаю я в німців цього почуття. Нічого їсти, нічим топити — це помітно, тут справді страждання, а що в душах?

— Ми можемо не помічати, — зауважив Васильєв. — Зазирнути в душу може тільки друг. А ми хто? Переможці, але не друзі.

— Та воно так. Нас не люблять, а бояться. Погано, коли й цей Шмідт такий.

— Хіба вчені теж бояться? — подав голос Попов.

Васильєв зітхнув.

— На жаль, учені найбеззахисніші перед страхом. Вони покликані оберігати істину і заради цього можуть іти навіть на вчинки, далекі від благородства. Може, найяскравіший приклад — Галілей. Він зрікся перед інквізиторами всіх своїх ідей, тобто вчинив безчесно, зате зберіг ці ідеї. Зігнувся, але не зламався.

— На фронті за таку мораль розстрілювали, — нагадав я. Васильєв розвів руками,

— Фронт скінчився. Зараз мирний час.

— А класова боротьба? — не згодився я.

— В науці класової боротьби немає.

— Як то немає? Вона пронизує все суспільне життя!

— Може, й пронизує, я не знаю. Але науку пронизує тільки прагнення до істини. Хіба те, що ми оце їдемо до вчорашнього фашистського вченого, до нашого ворога, творця, може, найбільшнелюдських знарядь убивства, хіба це не свідчення того, що наука живе зовсім за іншими законами, ніж суспільство взагалі?

Я промовчав. Мені потрібен цей герршмер і вся його паскудна наука для цілей нашого могуття, а як воно узгоджується з класовою боротьбою і чистотою ідей, хай вирішує начальство.

Будинок, до якого привіз нас Попов, стояв на самому березі Рейну. Від річки його відокремлювали високі зелені дерева, від тихої тупикової вулиці — маленький палісадничок з червоними трояндами, стіни густо заплетені плющем, замшіла черепиця на покрівлі, типовий німецький будинок, яких тут тисячі, — спробуй вгадати, де заховався конструктор, за яким полюють усі союзницькі спецслужби. Машину ми поставили трохи віддаля, вийшли з неї, ми з Васильєвим «руки в брюки», Попов з величезним кошем, повним дарунків: торба кави, бутиль коньяку, американські консерви, шоколад, бісквіти, галети.

Вікна будинку були повідчинювані — для свіжого повітря з Рейну. З одного вікна долинали тихі ніжні звуки — щось ніби арфа або цимбали, одразу не збагнеш

— Що це? — пошепки спитав я Попова.

— Фрау Шмідт розганяє нудьгу. Кладе на столі якусь штуковину і цілими днями вибринькує.

— Цитра, — пояснив Васильєв, — у древніх греків звалася кифарою. Тоді на ній грав бог Аполлон, тепер, бач, жони німецьких учених.

Попов упевнено вів нас, він уже був тут, його знали, господиня дому, чорнява повногруда німкеня, доброзичливо розчинила перед нами двері.

Я чомусь вважав, що вчені вдень і вночі гнуться над книгами, кресленнями, рукописами. Отак, як знудьгована дружина Шмідта над своєю цитрою. Однак Шмідт спростував мої уявлення. Спершу я навіть не побачив його, бо кімната була затемнена густими деревами з вулиці, до того ж захаращена силою–силенною тяжких громіздких меблів. Столи, шафи, комоди, крісла, дивани. Шмідт лежав на одному з німецьких диванів і курив німецькі сигарети «Юно». Нудотний запах, звичайна фашистська гидота, замість тютюну — якась фарбована трава чи просто вузенько нарізаний папір, просякнутий нікотином. Вчений, мабуть, запасся цим добром надовго, бо, судячи з попільниці, смалив майже безперервно.

Герр Шмідт був високий, звичайно, по–арійському білявий, впертий, з ледь прокресленими залисинами лоб, спокійні світлі очі. Дружина, з якою він нас познайомив, була так само висока, білява, але без природної привабливості, властивої майже всім світловолосим жінкам, а якась шорстка, маслакувата, негнучка. Треба буде згодом запитати Васильєва, чи у всіх учених такі невродливі жінки. Та й те сказати: не всі ж жінки можуть бути, як моя Оксана!

Попов на весь дім оголосив про каву, фрау Шмідт зраділо сплеснула руками, на її блідих щоках проступили рум’янці, і вона стала ніби трохи вродливішою, покликано хазяйку, знову ахи і охи, а Попов з торжествуванням потрясав своїм велетенським кошем і в сподіванні нових дарів повів жінок за собою до найбільшого святилища кожного німецького дому — до кухні.

Шмідт запросив нас сідати. Запропонував сигарети. Ми з Васильєвим були некурящі. В кишенях у мене завжди були американські сигарети і радянські цигарки «Епоха» — майже єдиний предмет нашого постачання з Берліна. Шмідт сказав, що звик тільки до німецьких і не може курити нічого іншого, бо його тоді б’є кашель.

— Я звик не тільки до німецьких сигарет, але й до німецького повітря, — блідо усміхнувся він. — Для мене Німеччина — це найдорожче.

— Ми вас розуміємо, — сказав я. — Але Німеччина сьогодні практично не існує. Це, однак, зовсім не означає, що не існує німецький народ. Товариш Сталін сказав: «Гітлери приходять і відходять, а німецький народ зостається».

Я діяв, може, й надто прямолінійно, але без вагань. Прищучити товаришем Сталіним цього високолобого мудрагеля, який працював на Гітлера вже й не просто запопадливо, а просто таки озвіріло. Васильєв перекладав слово в слово, «Фауста» тим часом в дію не пускав, мабуть, ждав, чим закінчиться моя солдафонська дипломатія, щоб уже тоді або виручати мене, або приєднатися до мого торжества.

Шмідт мовчки курив, тому я сторч головою кинувся ще в глибшу ополонку, яку сам і прорубав у кризі нашого недовір’я:

— У нас є дані, що до вас з надзвичайно вигідними пропозиціями зверталися союзники. Сьогодні, коли вся Європа лежить у руїнах, Америка з її інститутами, лабораторіями, багатим обладнанням для будь–якого європейського вченого — це просто рай. Але вас це не спокусило. Ви відмовилися, бо ви справжній патріот.

Шмідт мовчки курив.

— Звичайно, вас могли просто викрасти, — розпатякував я далі, з острахом відчуваючи, що цей німець своєю мовчанкою заганяє мене в безвихідь, мов більярдну кулю в лузу, — будь–яка союзницька розвідка вивезла б вас чи то за океан, чи то на острови, чи в яке–небудь Монако, чи я там знаю! Ми не розвідка, у нас інші цілі, але й ми так само при бажанні дуже просто перекинули б вас на той бік Ельби, а там — ще далі, простору в нас вистачає. Але викрасти можна тіло, а не мозок і душу. Душа ваша однаково ж зостанеться тут, на німецькій землі.

— Ви не помиляєтесь, — подав нарешті голос Шмідт, — це саме так. Надзвичайно точно. Та, на жаль, я не просто німець, а ще й учений; і фаустівська недоля тяжіє наді мною, гнітить мене, і нема рятунку.


Nicht darf ich dir zugleichen mich vermessen!

Hab ich die Kraft anzuziehen besessen,

So hatt ich dich zu halten keine Kraf

Мені з тобою не дано зрівнятись.

Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,

А вдержати снаги не стало в нім.

(Гете, Фауст. Перша частина. Фауст і Вагнер. Переклад Миколи Лукаша).

Васильєв кинув на мене погляд з–над своїх меншовицьких окулярів: мовляв, ну то як — добралися все ж таки й до «Фауста»? Я кивнув йому заспокійливо: порядок у танкових військах, в німцеві щось заворушилося, ще трохи — і витирай йому сльози і бери його голими руками.

Але Шмідт про слабкодухість згадав, як то кажуть, для красного слівця, а сам заспівав зовсім іншої.

— Я не поїхав і не поїду до жодної з цих так званих західних демократій, — обтрушуючись од білого сигаретного попелу, тихо говорив далі ШмІдт, — і не тому, що я не вірю в демократію, не тому, що був членом німецької націонал–соціалістичної партії, тобто фашистом у вашому розумінні. Я взагалі не вірю в політику, а вірю тільки в науку. Членом партії став із вдячності. Потрібні пояснення? Будь ласка. Ця партія прийшла на зміну німецьким демократичним рухам. Їх у нас було — по саму зав’язку. і всі такі самі, як на Заході. Вся світова демократія страждає розслабленням мозку. Вона нездатна взяти все в кулак, спрямувати, провести, досягти успіху. Скажіть мені, будь ласка: яка демократія спроможна залізною рукою зосередити всі потрібні асигнування в потрібній для науки точці, щоб в найкоротший строк мати максимальні, просто неймовірні результати? Ніяка і ніколи. Америка? Там не може бути справжньої науки. Техніка — так, але тільки на рівні побуту щоденного, всілякий дріб’язок. Наприклад, Едісон з його електролампочкою.

— А Резерфорд? — зненацька втрутився Васильєв.

Досі він був тільки тлумач, посередник між мною і Шмідтом, такий собі словесний автомат, виробниче знаряддя, якого можна й не помічати, не зважати на нього, та ось зненацька машина збунтувалася, в ній стався вибух, вже непідвладний мені, знання вищого порядку вмить запанувало над світом мого напівзнання, і тепер мені судилося тільки слухати, спостерігати і не втручатися.

— А Резерфорд?

Мої знання в цій галузі не сягали далі імен Ньютона, Фарадея і Сванте Арреніуса. Я знав імена святих і великомучеників, князів і гетьманів, гайдамаків і поетів, передовиків колгоспного ладу і маршалів Радянського Союзу, радянських вождів і акул світового імперіалізму, але я навіть не уявляв, що можуть бути ще якісь імена, до того ж відомі не тільки такому запеклому фашистові, як цей Шмідт, але й радянському громадянину Васильєву. Хай він і не фронтовик, і безпартійний, і взагалі дивакуватий, але ж усю війну був біля самого Андрія Олександровича Жданова, одного з найближчих соратників товариша Сталіна. Що ж це діється?

— А Резерфорд? — спитав Васильєв,

Шмідт мовби тільки цього й ждав. По мені він не стріляв, то була тільки пристрілка. Головні калібри пускалися в дію лише тепер, коли нарешті визначилася достойна ціль.

— Резерфорд? — потер він свої сухі німецькі долоні. — А що таке Резерфорд? Він звелів над дверима своєї лабораторії прикріпити зображення крокодила. Символ упертості. Мовляв, тільки завдяки цій доісторичній впертості йому вдалося розщепити атомне ядро. Згода. Прекрасно! Але крокодил, камінно впертий, коли йдеться про здобич, наситившись, залягає в сплячку. Дев’яносто процентів свого життя він спить. Резерфорд, розщепивши атомне ядро, теж заліз у сплячку, а здобутками його генія негайно скористалося світове єврейство, яке взагалі не знає сну. Ейнштейн у Швейцарії, Фермі в Італії, Сціллард і Теллер в Угорщині, Нільс Бор в Данії, всі вони не дрімали жодної секунди, всі зрештою опинилися в Америці, всі стали мерщій розжовувати те, чого сонний сер Резерфорд розжувати був неспроможний.

— Вам не здається, що зводити все до расових ознак сьогодні просто злочинно? — спитав Васильєв.

— Коли я говорю про світове єврейство, то маю на увазі не расу, а ідею, єврейську ідею, якій, коли хочете, заздрю. Я б не зачіпав цього делікатного питання, але вимушений був це зробити у відповідь на згадування про Резерфорда. Але навіть ця ідея не спростовує моєї теорії щодо розвитку науки. Коли в Америці справді чогось досягнуть, то не завдяки їхній демократії, а тільки тому, що там зібралися вчені з усього світу. Надмірна концентрація неминуче повинна породити якісь відкриття. Але в цьому немає закономірності. Істинна ж закономірність розвитку й навіть розквіту науки полягає в тому, що справжня наука завжди народжується тільки під найжорстокішим гнітом. Як трава з–під каменя! Паскаль і Декарт з’явилися в епоху найвищого розквіту французького абсолютизму — при Людовіку Чотирнадцятому. Ньютон вмер би з голоду без королівських субсидій. Лейбніц вифантазовував свої монади при дворі ганноверських герцогів. Ваш Ломоносов — ким би він став без покровительства всемогутніх російських імператриць? Тільки тиранія забезпечує найвищі спалахи наукового генія. Навіть прославлені греки Сократ і Арістотель вже гаразд тямили всю силу і благодатність твердої руки: Сократ намовляв македонського царя Філіппа встановити тиранію в Греції і вирушити на підбій Сходу, лише в цьому вбачаючи запоруку збереження і нового розквіту грецької цивілізації, Арістотель передав ці ідеї Сократа своєму вихованцеві, синові Філіппа, Олександру Македонському. Гітлер був тиран, але саме при ньому став ученим я і Вернер фон Браун, і ми створили те, про що людство могло тільки мріяти: ракету, яка долетить не тільки до Лондона чи там ще кудись, а навіть до зірок і до Сонця! У вас теж можлива справжня наука, бо ваш Сталін теж тиран і може створити для неї всі потрібні умови.

Тут нарешті схаменувся я. Що ж це робиться? До чого вони добалакалися, ці нікчемні мудрослови? Ганьба!

— Протестую! — негайно втрутився я, — Сталін — не тиран. Товариш Сталін — вождь і геній.

Слова без заперечень, бо й хто б міг заперечувати в поверженій Європі, до того ж в кімнаті з’явився волохатий, мов бог у хмарі, Попов з щедрими дарами американської демократії, гарно розкладеними на біло–синіх німецьких тарілочках, блюдцях, розеточках, черепочках і ще чортзна на чому, він ніс в обох руках і мало не в зубах, несли за ним обидві жінки, засипаний сигаретним попелом стіл стрепенувся, ожив, засяяв, жінки й далі носили щось з кухні, тоді для годиться присіли на краєчку стільців, але не сміли заважати суворій чоловічій бесіді і, прихопивши філіжаночки з духмяною кавою, попрямували а своє кухонне царство. Ми взялися до діла без поквапу, пам’ятаючи, що найперше слід хоч трохи підгодувати господаря, голодного, як усі теперішні німці, але добра чарка і ще краща закуска доволі швидко зрівняли нас усіх і, розкочегарившись, ми стьобали коньяк вже без врахування своєї класової належності і класових інтересів. Однак Шмідт з його точним розумом не забув останньої моєї репліки.

— Вождь і геній? — звернувся він до мене. — Не заперечую. Але майте на увазі, що всі вожді — тирани, а тиран, в свою чергу — це один з різновидів генія. Починаючи з біблейських царів Давида і Соломона. Тому я надаю перевагу деспотизму перед демократією. Коли тиран залізною рукою зосереджує в однім пункті всі державні ресурси для вирішення якоїсь проблеми, то хіба це не геніально? Скажімо, треба блискавично озброїти народ. Демократія розведе безкінечні балачки про неморальність озброєння і вбивства, а тиран, виходячи з потреб моральності вищого порядку, зробить усе, щоб його народ володів зброєю, кращою, ніж вороги: він купить найталановитіших учених, мобілізує найдосконалішу техніку, забезпечить усім необхідним виробництво. Я сформувався як учений в спресованій атмосфері тоталітарної системи і в розрідженому повітрі демократій задихнуся. Тому коли мене запрошує Рузвельт (пробачте: Трумен) або Черчілль, я відмовляюся. Я надав би перевагу навіть Франко або Салазару, коли б знав, що на Піренейському півострові знайдеться бодай одна путяща лабораторія.

— А коли б Сталін? — бовкнув я. — У нас не те що лабораторії, цілі інститути до ваших послуг! Радянська наука — найпередовіша в світі! Під сонцем Сталінської Конституції все досягло небувалого розквіту.

Васильєв ретельно переклав про сонце і розквіт і, поки німець між двома черговими сигаретами і кількома, сказати б, позачерговими чарками коньяку перемелював у своєму арійському мозку цю мою не зовсім звичайну пропозицію, тихо спитав мене:

— У вас є відповідні повноваження?

— Які в чорта повноваження! — пирхнув я. — Куй залізо, поки гаряче!

Але німець не дуже кувався! Він сидів ні тпру, ні ну, коньяк на нього, виходить, зовсім не діяв, герр Шмідт тільки брався червоними плямами, пітнів і соловів, а своєї тевтонської впертості не втрачав аніскілечки. Єдина згода, якою я заручився від нього (точніше й не я, а Попов), — це те, що герр Шмідт не заперечує, щоб ми по змозі помагали йому продуктами, з якими в Німеччині, панове офіцери це прекрасно бачать, вельми сутужно. Ну, а коли ще буде й бонне–кофе для фрау Шмідт, то це вже щось надзвичайне!

Бачили типа: ти вози йому харчі, а для його маслакуватої фрау дорогоцінні кавові боби, а він тут сидітиме, слухатиме древньогрецьку музику своєї фрау і в ус не дутиме!

Коли я розповів про все майору Йоткову, він посвистів чи то насмішкувато, чи то безнадійно, тоді підморгнув у бік Васильєва:

— Це він штовхнув тебе на цю інтелігентщину — розшаркуватися перед фашистським конструктором?

— Та ні. Капітан Васильєв якраз стримував мене. Я сам подумав: коли цей Шмідт не клюнув на союзницькі обіцянки–цяцянки, то чом би не спробувати нам з нашим авторитетом і з авторитетом нашого вождя?

— Одразу видно, що ти не розвідник, — зітхнув Йотков. — Уяви собі, що я, перш ніж брати «язика» в тилу фашистських позицій, став би розпитувати його, чи хоче він стати цим «язиком» і відмарширувати разом з моїми хлопцями в розташування наших військ? Привів би я хоч одного «язика» за всю війну? А я привів їх двадцять три, і були там не тільки солдати і єфрейтори, а й лейтенанти, майори, навіть один генерал, щоправда, скверненький, не стройовий, а інтендантський, та все ж генерал. Тепер тобі сам дається в руки вчений фашистський генералюга, а ти починаєш розводити мерихлюндію: бажаєте — не бажаєте, ми вас просим, бітте–дрітте! Та його треба хапати, поки теплий, і, як кота в мішку, мерщій в нашу зону, а там хай розбираються!

— Стривай, Йотков, — наставив я на майора свою широку долоню. — Ти ловив, хапав, цурпелив, це ти вмієш, не заперечую, хвала і слава! А я тільки стріляв і стріляли в мене. Здається мені: стрілянина втихла. Хіба тільки стрілянина? Невже й сьогодні треба ловити, хапати, цурпелити?

Йотков засвистів насмішкувато й безнадійно:

— Не треба тебе було залишати з Васильєвим! Він може обінтелігентити чоловіка за годину, а ви ж були разом цілий день! Послухай мене, Сміяне, ще раз: треба було цього німця хапати, поки теплий, і везти в нашу зону! А тепер що? Тепер я повинен доповісти про все нашим дідам. Що ти наобіцяв тому високолобому?

Я перелічив на пальцях:

— Запрошення від самого товариша Сталіна. Всі умови для наукової роботи. Науковий інститут в Москві. За Ельбою, на першому ж аеродромі, Шмідта ждатиме літак, який одвезе його до нашої столиці.

— Наобіцяв ти більше за Михайла Івановича Калініна, — посміявся Йотков, — але, думаю, нашому начальству тепер відступати нікуди, припер ти його до стінки. Хто ж то знає: може, так і треба було діяти і, може, ти справді одержиш «дідуся» за цю операцію. Я б так не зумів. Цап–царап цьому фашистові — це б я провів на найвищому рівні. Схопити його, як військового злочинця, — за це я обома руками. Але самому гризти чорні сухарі, а вчорашньому вбивці обіцяти солодкий пряник, — від такого мене увільніть, не той характер.

Він вважав, що в мене якийсь особливий характер, може, просто українська впертість, яка вже давно ввійшла в приказку, а я й сам подивувався тоді своїй поведінці, зумовленій не знанням і розумом, а скоріше невиразними передчуттями і несвідомим прозрінням у будучність. О, благословенне незнання! Чи міг я тоді знати, що на острів Пенемюнде, цю диявольську кузню смертоносних знарядь, на якій ще вчора порядкували Вернер фон Браун і цей же Шмідт, вже прилетів наш майбутній Головний Космічний Конструктор Сергій Корольов, висмикнутий буквально вчора з табірної шарашки і зодягнений у форму полковника, яким ніколи не був та й не міг бути, бо що таке полковник для генія? Я не мав ніякого уявлення ні про ракети, ні про їхню потрібність для соціалізму, ні про їхнє велике благо і не меншу загрозу для людства, ні про те, що цей німець може пригодитися чи то для високого блага чи, може, ще для більшого зла, ніж у цій страшній війні. З святою наївністю кадрового офіцера, який звик не тільки виконувати накази, але й загарбувати все на завойованій території, я діяв за споконвічним українським принципом: «Що бог дасть — то все в торбу». Тому, побачивши цю живу німецьку машину творення наймогутнішої зброї на світі (про атомну зброю я тоді ще нічого не відав), я вже не міг випустити її з рук, не подарувати її своїй багатостраждальній, але ж великій і переможній Вітчизні! Приймай, дорога Вітчизно, наші бойові дарунки! Саме тому в тій, затіненій зеленими рейнськими деревами німецькій кімнаті, я брехав натхненно, нестримно, безсовісно, обіцяв Шмідтові, не маючи на те ніяких повноважень, золоті гори, вдавав всемогутнє божество, а сам залежав од скивування пальця підполковника Дураса і не міг захистити найдорожчу в світі людину, з жахом ждучи того дня, коли доведеться розлучитися з Оксаною.

Полковник Воронов був суворий, але справедливий чоловік. За самоуправство капітанові Сміяну належало покарання, але за виявлену ініціативу — заохочення, а то й висока урядова нагорода. За Шмідта наше командування вхопилося, як чорт за грішну душу. Всі мої неузгоджені обіцянки доповнилися новими, ще звабливішими, майже фантастичними. Тільки щоб цей високолобий німець згодився і виїхав до нас з своїм унікальним мозком, але виїхав без примусу, без насильства, цілком добровільно, хоч, може, й без радості.

В ці дні й тижні Попов волохатим клубком качався між Шмідтом і мною, я не мав права знехтувати його зусиллям, чесно доповідав про все своєму начальству, і з Хемера прийшло веління: канадського капітана дозволяється взяти перекладачем до Бергіш–Гладбаху. Я не сказав про це Попову, притримав до того дня, коли ми нарешті відправили Шмідта з дружиною до моєї Вітчизни.

Зробили ми це в перший день початку репатріації радянських громадян з американської зони окупації Німеччини.

Ми з Сейсом і з усіма радянськими й американськими працівниками штабу приїхали на станцію Дельбрюк ще зранку, з американським військовим комендантом і німецькими залізничниками узгодили місце завантаження ешелону, оглянули вагони (звичайні німецькі «телятники» землистого кольору), вибрали спостережний пункт на рампі, Коляда спробував коверзувати, що немає трибуни для начальства, але швидко зів’яв після наївно–знущальницьких запитань Сейса: «А що це таке? А навіщо воно?», однак урочистістю моменту не могли знехтувати навіть до прісноти практичні американці і незабаром прибув їхній військовий оркестр, а за ним — і наш духовий з Оссендорфа, веселі джазові ритми застрибали по амурських хвилях мідного вальсу, і, мовби зродившись од того музичного американо–радянського шлюбу, з’явилися перші «студебеккери», повні нестримних у своїй радості людей. Передня машина була обперезана червоним лозунгом: «Хай живе наша велика Вітчизна!». На другій: «Слава товаришу Сталіну!». На третій: «Батьківщино–мати, приймай своїх синів!»

Місце для нас вибрано було надзвичайно вдало, бо саме сюди під’їздили машини, тут розвантажувалися, і потоки людей вже звідси розтікалися віялом по вагонах. Не зрушаючи з місця, ми практично могли бачити буквально кожного з тих, хто мав вантажитися в ешелон, кожен мав прикріплений на видному місці білий реєстраційний жетон, де значилося його прізвище, ім’я, по–батькові, з тим щоб представник союзницького командування при бажанні міг прочитати і пересвідчитися, що відправляється звідси радянський громадянин Биков, а не якийсь німецький Оксеншванц. і коли десь із третього чи четвертого «студебеккера» в строкатій юрбі розвеселених репатріантів з’явився високий суворий чоловік, а з ним — так само висока і неусміхнена жінка, обоє якісь занадто бліді, з неживими лицями, які разюче контрастували з жвавими, засмаглими від рейнського сонця слов’янськими обличчями, я мимоволі здригнувся, і десь уже й не всерці, а ще глибше тенькнуло в мені від страху: а ну ж хтось з американців запідозрить лихе і поцікавиться цією парою! З жетонами там усе було гаразд. Кузнецов Іван Іванович, Кузнецова Марія Григорівна. Були Шмідти — стали Кузнецови, хто тут доскіпається? Але ж оці обличчя людей, що, з усього видно, кілька місяців не знали свіжого повітря, отже переховувалися. і одяг Кузнецових — ніби й скромний, простий, без будь–яких надмірностей, та, на жаль, скромність і простота серед циганської пістрявості можуть викликати підозри ще більші. Ясна річ, викрити Шмідтів–Кузнецових міг, практично, тільки Попов, спитавши їх щось по–російськи і показавши американцям їхню цілковиту безпорадність. Але Попов не міг цього зробити, бо сам навів мене на Шмідта і йшлося йому не про вислужування перед американцями, а про повернення на батьківщину своїх предків. А після вдалого закінчення операції з Шмідтом йому обіцяна посада перекладача в Бергіш–Гладбаху і згодом — вирішення питання про повернення.

Отже Попова я не остерігався. Він стояв між мною і Сейсом, затуляючи маленького підполковника своєю масивною постаттю, та я не дуже й додивлявся до американця, мене цікавив у цю хвилину тільки цей нащадок донських козаків. Жодна жилочка не здригнулася на обличчі Попова при появі цибатого Шмідта в натовпі репатріантів, мабуть, довге сидіння в таборі для інтернованих притупило його почуття і позбавило звичайної людської вразливості, тому він, здається, не помітив ні занадто блідих лиць німецького подружжя, ні вишуканої простоти їхнього одягу. Та коли слідом за Шмідтом спеціально визначені нами хлопці понесли їхнє майно, навіть незворушний Попов по–слонячому затупцював між мною і Сейсом і крізь зуби вилаявся на незбагненній канадсько–російсько–козацькій мовній суміші, якої б не розплутали ніякі найперевченіші лінгвісти. Було там про бога–мать, і про Марусю–гоп, і про щось заокеанське, чого я при своїй офіцерській недовченості зрозуміти, ясна річ, не міг, але цілком виразно відчув, що в даному випадку навряд чи доречна така мовна суміш, тут потрібен чистий словесний продукт фронтового взірця, коли суб’єкт і об’єкт матюка точно визначений, і кожен матюк лягає в ціль, мов куля досвідченого снайпера. Здавалося, все ми передбачили з герром Шмідтом–Кузнецовим, та зовсім полишили за увагою його арійські звички і юберменшівське хамство. Бирку з прізвищем Кузнецова він за стрічку свого капелюха втулив, але в душі лишився все–таки Шмідтом, ішов собі, руки в брюки, його фрау дибала за ним (німецька жінка не пхається поперед свого чоловіка!), теліпаючи легенькою лакованою торбинкою, а майно їхнє цурпелила «чорна кістка», раби–переможці, нижча раса, яка тільки й здатна до отакого прислужництва. Майно було таке: три велетенські кофри (по два чоловіка на кожен), тоді з півдюжини валіз і пакунків, далі, мабуть, цитра фрау Шмідт у дерев’яному футлярі, поцяцькованому перламутром і мідними бляшками, а тоді — щось ніби інструменти для цілого симфонічного оркестру, футляри й футлярчики, скрипки й контрабаси, флейти і валторни, пищалки й тромбони. Ми з Поповим здогадалися, що герр Шмідт тягне за собою не кларнети і фаготи, а свої дорогоцінні рукописи, але що можуть подумати американці? і що взагалі скажуть вони про цього підозрілого типа, який на відміну од усіх не тримається за своє майно, як чорт за грішну душу, а тупає, ніби прибув сюди для променаду? У нас при нашій революційній пильності перший–ліпший сержант одразу б ухопив такого діяча за шкірку і поцікавився, чим займалися його батьки до сімнадцятого року. А що буде тут?

На щастя, американці твердо дотримувалися принципів президента Рузвельта, які він проголосив при вступі Америки у війну: свобода від матеріальної нужди і свобода від страху. Їх не цікавило, хто, скільки й чого вивозив з Німеччини, і всією своєю поведінкою вони показували, що люди не повинні боятися, що хтось стане відбирати в них їхнє майно. Сейс і його офіцери, звичайно ж, помітили дивовижний караван Шмідта–Кузнецова, але це викликало в них тільки здорову заздрість і схвальні вигуки. Справді велика нація, але все ж неповноцінна, раз вона позбавлена почуття пильності. Шмідта ми благополучно відтарабанили, з Хемера приїхав Йотков, тиснув нам руки, перелічував милості від начальства: Попов — моїм офіціальним перекладачем у Бергіш–Гладбаху, для мене самого вже десь кують орден.

— А що від Дураса? — поспитав я.

— Дурас заліг у сплячку і смокче лапу, — засміявся Йотков, — спробував був накапати на тебе полковнику Воронову, але той порадив йому спати спокійно і дотримуватися гігієни. З перемогою, капітане Сміян!

Мені від тої перемоги було мало радості. Ешелони йшли тепер по кілька за день, «студебеккери» звозили до Дельбркжа людей з усієї Рейнської рівнини — від Бонна до Дюссельдорфа, — в нашому Оссендорфі вже лишалося дві чи три тисячі, мені вже треба було передислоковуватися з своїм невеличким штабом до Бергіш–Гладбаху, а я все відкладав, відтягував, бо не міг повезти туди Оксану тільки для того, щоб за кілька днів садовити до «телятника», це було б просто знущанням, ми хотіли розлучитися там, де зустрілися, підсвідомо сподіваючись, що та радість нашої першої ночі здолає тяжку мить розставання. Я не виконав наказу підполковника Дураса і не відправив Оксани ні першим, ні десятим ешелоном, та однаково ж не міг захистити її і себе від холодної чужої волі і майже з жахом ждав того дня, який буде для нас останнім. Це було на світанні, це було на розстанні… О, мій улюблений поете, нащо писали ви ці гіркі рядки? Хіба не знали ви, що все написане збувається?

Останню ніч ми з Оксаною не спали, розгублено тулилися одне до одного в тривозі, відчували, як вповзає між нас темний страх, і не могли його відігнати.

— Їду до мами, а самій страшно, — шепотіла Оксана, — ось ніби було, було сонце, а тоді ніч і ніякого просвітку…

Я мовчки гладив її волосся, не знав, що казати, як заспокоїти.

— Ти яку пісню найдужче любив, ще як був удома? — неспо дівано спитала Оксана.

Я розгубився:

— Ну, не знаю. Може, оту, що попереду Дорошенко…

— А я пісню про Бондарівну. Ще малою не могла без сліз чути, як ото — Ой повели Бондарівну помежи крамниці, прицілився пан Каньовський з срібної рушниці… Мені здавалося, ніби то все про мене — і червонії стрічки, і кривавії річки, і в сирій землі гнити… і як же я тоді плакала від цієї пісні! А тоді вийшло, що я теж — мов Бондарівна, і довкола самі пани Каньовські, тільки рушниці вже не срібні, а залізні, чорні, страшні…

Я мовчки гладив Оксану, обіймав, хотів заспокоїти її своєю силою, а страх стояв між нами темний, холодний і невідступний.

Не було мені радості ні від усвідомлення добре виконаного обов’язку, ні від розкішних вілл у Бергіш–Гладбаху, куди ми невдовзі переселилися, ні від уважливості союзників, які вирішили переділити між собою зони окупації і тепер Рейнську область американці віддавали англійцям, підполковник Сейс переїздив до Франкфур–та–на–Майні, а тут з’явився британський майор Гарвей із старшим лейтенантом Робінсоном і перекладачем доктором Томбергом. Мені все було байдуже після того, як поїхала Оксана, хоч, правду кажучи, британська трійця — Гарвей, Робінсон і Томберг — не полишила б байдужим навіть мертвого. Після безмежно демократичних американців з їхнім рузвельтівським культом свободи нові господарі прикро вражали своєю прискіпливістю, дріб’язковістю і, сказати б, неймовірною занудливістю. Зануди є скрізь, їх упізнаєш уже здалеку, тільки глянувши, але ці належали до якоїсь зовсім незнаної породи, тут головну роль грала не зовнішність, а сама душевна сутність, переконання, нутро.

Зовні це були абсолютно чужі між собою люди. Квадратний, червонолиций, крикливий майор Гарвей, стрункий білявий красень Робінсон з аристократичними манерами і здохлякуватий, мов колгоспний кінь в тридцять третьому році, доктор Томберг, — нагадували мені, селянському синові, химерну комбінацію з двох буряків — червоного столового та цукрового і сухого будяка. Та це зовні. Коли ж бралися за якусь справу, то згризалися в неї з однаковою настирливістю і вибудовували довкола найпростішої проблеми такі бюрократичні загорожі, хоч бийся головою об стіну.

Гарвей поселився поблизу від нас у Дельбрюку, зайняв там великий особняк з червоної цегли, всередині — щось чи то палацик, чи якийсь музей. Кожен свій крок він обставляв такими церемоніями, ніби був мало не англійським королем, і Попов аж сичав од зневаги й ненависті до цього Томмі. Я заспокоював його: «Згадай казку про колобка, Попов. Я від баби втік, я від діда втік, я й од тебе втечу!.. Заткнемо за пояс і цього майора».

Однак спершу заткнули за пояс мене. і кому ж за пояс!

Підполковник Дурас все ж узяв реванш, і, треба сказати, реванш бурхливий. Щойно я познайомився з майором Гарвеєм та його командою і щойно став розправляти пір’я, щоб показати британцям нашу радянську гордість, як Дурас завдав мені удару майже смертельного. Неждано, як сніг на голову, впав він на нас у Бергіш–Гладбаху, але не сам і не з майором Йотковим, а з якимсь молодесеньким лейтенантиком — щось дрібненьке, молокососне, шибздик, обличчя — суцільна кімната сміху, зате обмундируваннячко таке, що я за всю війну не бачив і на генералах, хоч заслуг у лейтенантика — кіт наплакав: гвардійський значок і медаль за перемогу над Німеччиною, теж новісінька, як обмундирування, щойно викувана, я ще такої й не мав, бо поїхав сюди до Перемоги.

Дурас потирав руки од вдоволення, лейтенантик приндився, ну, компанія!

— Так, капітане Сміян, знайомтеся: лейтенант Козурін. Ваш начальник. Присланий з самої Москви. Прошу любити й жалувати.

Везти таке добро аж із Москви і навіщо ж? Аби лиш принизити фронтовика Сміяна?

— Мені що — подавати рапорт про відправку на батьківщину? — спитав я Дураса.

— Відставити рапорт, капітане Сміян! — загримів той. — Ми тут не для рапортів, а для виконання особливих завдань! і попрошу без амбіцій і амуніцій! Вам ясно? Зберіть особовий склад і представте лейтенанта Козуріна.

Я збирав і представляв. Чхати мені на Дураса, на Козуріна, на божу благодать, коли немає Оксани, коли я сам послав її туди, де вже, мабуть, порядкують отакі лейтенантнки, які не нюхали пороху, а тепер прискочили на готовеньке і будуть коверзувати й козуритися досхочу.

Козурін виявився занудою ще більшою, ніж мої друзі–англійці. Я навіть зрадів: найде коса на камінь! Лейтенантик доскіпувався до кожного, ніби у відділі кадрів. А де, а що, а як? Викладай йому все, розстібай сорочку, знімай підштаники, катай автобіографію, сповідуйся, мов перед попом. Цей не дасть спати на посту! Вимели з московських засіків хіба ж таке добро! Гидко мені було на душі, а тут ще Коляда заходив ходорком перед підполковником, припрошуючи підобідати чи там щось перехопити на ходу.

— Ти б не набридав, Колядо, — сказав я йому недоброзичливо. — Може, товариш підполковник поспішає, а ти зі своїми обідами–переобідами!

— Поспішаю — це точно, але чарку за нове начальство вип’ю з охотою! — заіржав Дурас. — Ти, Сміян, темний чоловік, не знаєш, яке тобі щастя привалило! Не дивись, що лейтенант такий молодий, — за ним он які сили стоять! Тобі й не снилося!

Козурін вдоволено плямкав губами, морщив носик, блимав оченятами, як кіт у сметані. Шибздик та й годі!

В нашій розкішній їдальні, прикрашеній оленячими рогами і кабанячими мордами, Коляда взявся накачувати Дураса і Козуріна коньяком, підполковник залпом бахнув кілька бокалів, кивнув Коляді, щоб той не забув покласти обплетений лозою бутиль в машину, бундючно махнув мені рукою, обійняв за плечі Козуріна і відбув до своїх емпірей, А я лишився з лейтенантом і з Колядою. Компанія, прямо скажемо, — хоч з шапки вбийся!

— Може, покличемо майора Михна? — запропонував я. — і капітана Попова теж годилося б.

— З безпартійними не п–п’ю, — проплямкав Козурін, тягнучи до себе бокал з коньяком. — Так–ких фронтовиків, як т–ти, капітан Сміян, л–люблю й п–поважаю, а всіх ц–цих т–табірників, в–ворож–жий елемент я б с–стріляв!

— Ну–ну, — гмикнув я зневажливо. — Запізнився ти з своїм стрілянням! Стріляти треба було раніше в тих, хто міг дати здачі, — у фашистів. А тепер — молодець проти овець.

— Т–ти мене ще не знаєш, — белькотав Козурін, — але ще взнаєш!..

Він скис після перших двох бокалів, весь заслинився, осоловів, але вперто пив далі, поліз до мене обійматися і навіть цілуватися, вишльопував губами мені над вухом:

— К–капітан, х–хочеш знати п~правду?

— На хрена мені твоя правда! Ти губи витри, а заодно й соплі!

— Ні–ні, ти послухай… Ти послухай, щоб н–не думав… Ти д–ду–маєш, я — гвардія?

— Яка з тебе гвардія? Соплі втри!

— П–правильно! Гвардія — це для маскування. Б–бо я не просто л–лейтенант — я лейтенант держбезпеки. Ч–чув?

— А що це за хреновина?

— Ц–це вище май–йора. Ясно? А т–ти тільки капітан… Так що п–попрошу!..

— Чхати я хотів на твоє липове майорство!

— Не р–раджу, капітан. Рідний мій дядько знаєш де? Не знаєш! Він г–генерал у с–самого Лаврентія Павловича Берії. Ясно? К–комісар держбезпеки… Т–тому просив би…

Він зсунувся з стільця під стіл, я ще додав йому навздогін ногою, тоді покликав Коляду, звелів:

— Прибери й доглянь наше начальство. Ти це вмієш.

Гидко було мені на душі і не хотілося жити. Хто я і що? Бойовий офіцер, переможець, краса і гордість свого народу, чи жалюгідний попихач всіх оцих дурасів і козуріних і самого господа бога?

Козуріна прислали до нас на зламі літа, коли з прирейнської зони, власне, закінчувалася відправка ешелонів. Ми вивезли людей з найбільших збірних пунктів, тепер підчищали простір од Бонна до Дюссельдорфа, знаходили маленькі табори, приховувані англійською адміністрацією або ж просто ніким не помічені, ешелони з Дельбрюка відходили тепер не щодня (і не по три–чотири, як місяць тому), не похапцем, без метушні й сум’яття, а чітко, розмірено, з суто англійським педантизмом ф навіть, сказати б, занудливістю.

Тоді машини знай підвозили наших людей, і все відбувалося за принципом «Давай–давай!», до вагонів напихалося іноді удвічі більше норми, бо ж їхати недалеко, вже вночі поїзд буде біля Ельби, а там уже радянська зона, вважай, домівка, то хто б тут дбав про якісь норми, зручності, комфорт або порядок. Тепер все обставлялося з суворою урочистістю, що дивним чином поєднувалося з дріб’язковою прискіпливістю.

Вагони завантажувалися репатріантами не всі одразу і не напхом, а по одному, повільно, спокійно і під пильним контролем. Ешелон подавали на рампу з щільно зачиненими вагонами, двері відсувалися тільки в тому вагоні, до якого підходила союзницька комісія, і тільки тоді починалося священнодійство. Репатріант (коли це було подружжя або й ціла родина, то всі вони разом) підходив (без речей) до майора Гарвея і пред’являв свою облікову картку. Картки ці сотворили ще американці, бо до Потсдамської угоди тут була їхня зона і весь облік визволених з концтаборів, цілком закономірно, припав на їхню долю. Треба сказати, що американці прибули на Рейн не з порожніми руками. Якісь адміністративні мудрагелі ще в Штатах вигадали облікові картки для всіх іноземців у визволених районах Німеччини, там же, в Штатах, видрукували їх у мільйонах примірників і привезли сюди разом з боєприпасами, сухим молоком фірми «Гаррісон бразерс» з Чікаго, яєчним порошком фірми «Уокер енд Меррімейкер», Кінгс–галетами і свинячою тушонкою і «Тондлабама» — консервованою картоплею в десяти кілограмових банках. Картки являли собою чотирикутник білого глянцевого картону завбільшки в дві долоні з запитаннями англійською мовою (примусове залучення до атлантичної цивілізації!), запитаннями майже стандартними, нейтрально статичними, за винятком одного–єдиного. Питалося там про речі звичайні: прізвище, ім’я, рік і місце народження (докладно), сімейний стан, освіта і професія — все, як належалось. Не цікавилася американська картка національністю, соціальним походженням, партійністю, байдуже було їй, чи маєте родичів за кордоном і що ви й ваші батьки робили до жовтневої революції і після неї, але зовсім несподівано запитувала про таке, що не могло примаритися радянській людині в найкошмарнішім сні, запитувала обурливо, провокаційно, протизаконно: куди хочете їхати? Коли я вперше побачив цю картку і мені переклали оте запитання, я не те що обурився, а просто озвірів. Яке мали право імперіалісти допитуватися в радянських людей, куди вони хочуть їхати? і взагалі, що це означає: хочу — не хочу? Всі повинні повертатися на батьківщину, їхати додому, до рідної хати — це ж ясно й малій дитині! Спробував би хтось підкинути мені таке провокаційне запитаннячко на фронті! Ну, тут не фронт, війна закінчилася, але ж принципи й ідеали наші не відсунуто кудись до тьоті Моті, вони утвердилися і засяяли в променях Перемоги ще сліпучіше. Тут уже й не обурюватися, не протестувати, не розводити словесної піни, а вихоплювати пістолет і стріляти а цю паскудну картку з її зміїним сичанням, з її кудиканням–закудикуванням! Такий був перший відрух моєї душі, та все ж я стримався, стріляти не став (не прострелиш усіх мільйонів американських карток), а як і личило повноважному представникові радянського командування на території, окупованій американськими військами, заявив офіційний протест підполковнику Сейсу, з яким контактував на той час.

Сейс мав ферму в Техасі, щось там тисяч з двадцять голів худоби, і все допитувався, яка в мене ферма (я сказав, що теж із селян), а я загадково відсмїювався, бо не станеш же хвалитися маминою коровою, поросям і собакою Рябком на цепку біля хати. Фермерська психологія не дала змоги Сейсу одразу збагнути причину мого обурення, коли ж нарешті він дотумкав, то не став читати мені лекції про так звані американські свободи (їдь куди хоч, роби що хоч, їж або не їж, співай або плач — президентові до лампочки!), а вдався до суто фермерських пояснень.

— Кожен таврує свій скот як хоче, — сказав Сейс, — той вогнем, той металічними бирками, ще інший ляпає фарбою.

— Люди — не худоба, — нагадав я американцеві.

— Право власності не обговорюється. Кожен дурень у себе хазяїн. Може, ця тилова наволоч навмисне вигадує такі запитаннячка, щоб доводити вас до сказу, а ти плюнь і розслабся. Як у вас там щось кажуть про гігієну?

— Дотримуйся гігієни?

— От–от! — поляпав мене по плечу Сейс.

Звичайно ж я не вспокоївся і написав сповнений вулканічного клекоту рапорт в Ізерлон, але звідти приїхав майор Йотков і досить популярно пояснив мені, щоб я не втручався не в свої справи, а надмірні заряди патріотизму приберіг для домашнього вжитку. Комусь іншому я б висловив усе, що про нього думаю після таких роз’яснень, але майор був бойовий офіцер, на грудях у нього сяяла Золота Зірка Героя Радянського Союзу, — тут не дуже розженешся з хлоп’ячими викриками і вибриками.

Так закінчилася моя пригода з американською обліковою карткою для репатріантів. А що ж казати про озвірілого від пильності Козуріна? Про американців мови не було. Взагалі щодо всіх союзників Козурін мав тверду лінію поводження, мабуть, запозичену від свого дядечка–генерала: махни рукою, плюнь і розітри! Імперіалісти, ідейні вороги, непримиримість і підступність — тут усе ясно.

Але ми всі, тепер підлеглі Козуріна, як ми могли допустити? Ну, ще хай ці офіцери–полоняги Михно, Коляда, Зябрєв, а капітан Сміян — кадровий офіцер, фронтовик, нагороджений бойовими орденами?

— Михно, Коляда і Зябрєв теж фронтовики, — нагадав я, — здається, опинитися в фашистському полоні, не будучи на фронті, ще нікому не вдавалося. Чи, може, вам відомі такі способи, лейтенант?

— Ви мені нитку на одну штуку не намотуйте! — кричав Козурін. — Ви мені скажіть, скільки тисяч радянських громадян уже відправили по цих вовчих білетах?

— Триста п’ятдесят тисяч.

— А скільки забрали у вас з–під носа отих, хто заповнив графу, куди хоче їхати? Мільйон, два, три?

Козурін не став писати ні до Хемера й Ізерлона, ні до Берліна — вдарився одразу до Москви. Але відповідь надійшла не з столиці, а знов з нашого штабу, тільки тепер приїхав звідти не майор Йотков, а підполковник Дурас. Поставивши по стійці «струнко» перед собою Козуріна, він кричав:

— Ти, лейтенант, не труси тут пір’ям, а сиди й роби, що звелено. Службу треба сповняти, а не сунути носа не в своє діло. Ясно тобі, курячий син?

— Я лейтенант держбезпеки і я не дозволю, — спробував вдатися до свого перевіреного способу залякування Козурін, але на Дураса це не подіяло ніяк.

— Доки в тебе на плечах загальновійськові погони, а на погонах один просвіт і дві зірочки, ти для мене лейтенант і ти мені танцюватимеш ті кадрилі, які я тобі заграю. Ясно?

В мене була підозра, що Козурін не втишився і писав далі до Москви, до свого дядечка і, може, й вище, але тепер уже й про підполковника Дураса і про його начальство, та, хоч як там воно було, тут щоденне життя вимагало свого, знов і знов назбирувалося людей на черговий ешелон, і треба було їх відправляти додому без затримки.

Козурін заявив: однині він особисто, нікому не передовіряючи, бере на себе все, що стосується відправлення ешелонів. і тому тепер щоразу, коли майор Гарвей прибував на рампу в супроводі старшого лейтенанта Робінсона, перекладача доктора Томберга і доброї дюжини чорноберетних солдат, у верблюдячої масті мундирах, Козурін уже був там і теж мав біля себе старшого лейтенанта Коляду, перекладача Попова і відділення автоматників Зябрєва.

Паритет у всьому. Хіба що масою свого чотирикутного (центнер з гаком) тіла майор Гарвей буквально задавлював шибздикуватого Козуріна, але це на державний престиж не впливало.

Процедура посадки у вагони була така. Репатріант підходив до майора Гарвея, показував свою картку (в декого вони стирчали в пілотках, дехто пришпилював до одягу на грудях), але майор сам не дивився, кивав Робінсону і Томбергу, ті перевіряли прізвище і відповідь на запитання «куди хоче їхати», Робінсон казав «ол райт», і вже західна цивілізація не мала більше нічого спільного з цією людиною. Далі наставала черга Козуріна. Той сам перечитував картку, не проминав жодного пункту, щосили вдавав задуму, індичився, врешті махав рукою: можна! Окрім того антирадянського пункту про добровільний вибір місцепроживання, доводила до сказу Козуріна відсутність фотографій на картках. Звідки він міг знати, що перед ним справді Посельонов, Костюченко чи Майданський — на лобі ж у них не написано! Так до Союзу можуть просочитися і шпигуни, й диверсанти, і які хоч агенти англо–американського імперіалізму. Але конвейєр великого переміщення мільйонних мас діяв невпинно, і навіть Козурін не міг загальмувати цього руху бодай на мить. Із зубовним скреготом поступився він принципами більшовицької пильності й у цьому пункті і надолужував додатковою прискіпливістю й ще більшим пиндюченням, а також вихваляннями після кожного ешелону:

— Я цьому Гарвею дав сьогодні! Ну, дав!

Коляда покивував кобилячою головою, мовляв, точно, дав сьогодні Гарвею наш товариш лейтенант, одноосібно й персонально. Підтакувач, таку його мать!

Перекладач Попов ніколи не підтакував. Виявляти презирства до хвалька Козуріна, щоправда, не наважувався, зате Коляду зневажав одверто і, сказати б, перманентно.

Бо Попов знав, що коли хто й збивав роги з майор Гарвея, то це ми з ним у перші дні й тижні відправки ешелонів з Дельбрюка.

Попов щоразу наполягав, щоб ми брали престижну машину, тому їхали ми моїм чорним шестициліндровим «вандерером», з червоними зірками на лискучих боках і з червоним прапорцем на радіаторі, Державний прапор на машині, звичайно, належав не просто до надмірностей, майже до державного злочину, бо таке право належалося тільки послові або главі держави. Але мій водій, старший сержант Анатолій Геворкян, красивий і могутній, як Давид Сасунський, не хотів і слухати про якісь там права і до прапорця додав ще зірки на передніх дверцятах. «Хто переможці? — кричав він. — Може, то не ми переможці?» Від Бергіш–Гладбаха до Дельбрюка треба було їхати прямою широкою вулицею, обставленою віллами, ресторанами, фотосалонами, перукарнями, магазинчиками, правобіч, у глибині негустого парку стояв там червоний цегляний палацик, зайнятий майором Гарвеєм і його штабом, але ми ніколи не заїздили за майором, не чекали його, бо кожен добирався до Дельбрюка самостійно і в зручний для нього час. Далі ми звертали праворуч і проїздили повз величезний табір есесівців, розташований у колишніх казармах мотострілецької дивізії. Есесівців там було двадцять чи й усі тридцять тисяч, їх охороняв англійський батальйон, а до цього тут уже побували французький і американський батальйони, але французи втрималися лише місяць, бо німецькі дівчата примудрилися переполовинити батальйон, нагородивши палких французів підступним даром богині Венери, американці виявилися стійкішими, володіючи необмеженими запасами таблеток червоного стрептоциду й порошка ДДТ, який убивав усе живе й мертве, але після Потсдаму, коли сюди прийшли англійські війська, вони залюбки віддали своїм англо–саксонським побратимам оце ненависне, розкричане, заволохатіле (чомусь усі ці голубоокі арійці зненацька обросли чорними густими бородами, і блондинів між ними наче й не бувало) ройовисько, можливо, найтяжчих військових злочинців усіх часів. Англійський батальйон ніс службу взірцево, чари німецьких красунь виявилися безсилими перед твердокам’яними британцями, жодному з яких і в голову б не прийшло підморгнути незнайомій дівчині, сказати їй слово або ж — сохрани й помилуй! — запросити до танцю, коли тебе ніхто їй не відрекомендував! А хто відрекомендує?

Біля табору Анатолій щоразу, незважаючи на мої протести і навіть заборони, зупиняв «вандерера», вони з Поповим вискакували з машини і кричали: «Ну, гади, що — зіг хайль?»

Есесівці вилуплювали очі на машину з червоними зірками і червоним прапорцем, якась незрима сила пересувала темну незграбну масу, притискувала її до огорожі з колючого дроту, передніх притискували до дроту, задні намагалися й собі продертися наперед, щоб побачити таке несподіване диво, але все те відбувалося мовчки, понуро, в тяжкій і безсилій насупленості. Ця публіка не звикла розкидатися зайвими словами. Єдине її знаряддя — кулі, улюблене ремесло — смерть.

Табір колишніх есесівців слугував для Попова мовби осьолком, на якому він відточував ненависть до майора Гарвея. Обламати роги на цій буйволячій довбешці!

Класичний продукт Британської імперії, офіцер колоніальних військ його величності, Гарвей, перекинутий до Європи з Індії, і далі вважав, ніби перед ним пригноблені індійці або африканці, які щойно вибралися з джунглів, дикі натовпи, юрба, напіврабська стихія. Затискуючи під пахвою стек, бридливо мружачись, він стояв на рампі, спостерігаючи за хаотичним пересуванням людей біля вагонів, тоді зненацька щось йому стріляло до голови і він гарчав:

— Третій вагон — вивернути для перевірки!

Душу б йому вивернути, цьому колонізаторові!

Я популярно пояснював майорові, що радянські громадяни такі самі переможці, як і британські піддані, отож ганяти й виганяти їх ніхто тут не може.

Наступного разу майор звернув увагу, що дехто з репатріантів везе з собою занадто багато речей.

— Це мародьорство! — хрипів він. — Я не дозволю.

Довелося нагадати про союзницькі домовленості. Кожен з гітлерівських в’язнів міг вивезти з собою хоч і пів–Німеччини, бо ж однаково рабство й неволю нічим не відшкодуєш. Скінчилося тим, що солдати майора Гарвея самі помагали нашим людям завантажитися.

Тоді майор вчепився в процедуру контролювання. Хто від’їздить і чи хоче від’їздити, чи немає тут чиєїсь злої волі. Знов дні й тижні «обламування ріг», у якому Попов був моїм вірним помічником, хоч майор Гарвей готовий був роздерти його на шматки. Тільки подумати: канадський капітан спільником у капітана радянського проти майора військ його величності короля Великобританії.

Козурін користався плодами чужої праці. Він приїздив після відправки чергового ешелону, хвалькувато копилив губи:

— У мене комар носа не підточить! Я все організував ідеально! Майор Гарвей у мене ось де!

Я мовчав. Хай тішиться! Однаково ж його вже не переробиш. Скільки вже бачив я отаких, що приходять на готовеньке, та й ще, мабуть, побачу. А що душу свою рвав з цим розпроклятим Гарвеєм, то це ж не для чогось, а тільки для важливої справи.

Мене Козурін ганяв по всіх усюдах, щоб ніде не загубився щонайменший табір, щоб англійці не приховали від нас нічого, жодної людини, жодної душі. Такий наказ Берліна і самої Москви. Що ж, наказ то й наказ, я чоловік військовий, звик виконувати, надто що тут виконання поєднувалося хіба ж з такою приємністю: мандрами по чепурних прирейнських містечках, під тихим сонцем, під теплими повільними дощами, без особливих пригод, відходячи душею від жорстоких днів війни, від хижого реготу смерті і клекоту крові.

Та тут приїхав з Ізерлону майор Йотков і поклав край моїм сентиментальним мандрам.

— Є нове діло, — сказав майор. — Наказ полковника Воронова.

— Мені?

— Тобі.

— А Козурін?

— Хай витанцьовує краков’як з Гарвеєм.

— Краков’як, на жаль, доводиться вигецувати мені.

— Вважай, що матимеш ще один танець. Не знаю, як він тут зветься. Тепер з німцями.

— Не зрозумів.

— Місцева влада. Союзнички вже заграють з німцями. Відродили в Кельні магістрат, знайшли довоєнного обербургомістра.

— Не чув.

— Не біда. Розвідаєш, увійдеш в контакт. Справа надзвичайної ваги. Зацікавлена Москва. Знайти могили наших людей, які тут загинули, і встановити на них пам’ятники. З усією урочистістю, ну, і все таке інше. Сам розумієш. Маєш якесь уявлення?

— Та вже маю. Сама тільки Кельнська яма чого варта? А ще: есесівське стрільбище Ван, Еренфельд, Браувайлер, Мюльгайм, Бенсберг. Не знати, кого тут більше — живих чи мертвих.

— Виходить, ти в курсі.

— Але майже всі загиблі — це наші полонені, — нагадав я.

— Якась проблема?

— А наказ 270 від 16 серпня 1941 року, підписаний Сталіном і членами Ставки? Вважати порушниками присяги, зрадниками батьківщини. Як же тепер — пам’ятники?

— З тобою вчорашні полонені офіцери працюють?

— Живі можуть слугувати. А мертві?

— А про мертвих, виходить, подбав тепер товариш Сталін і передав наказ і для наших дурних голів. Дійшло?

В мене таки була дурна голова. На війні відучуєшся мислити, навіть коли вмів це робити в мирний час. А коли не вмів, не встиг ще навчитися, коли мозок твій, мов зелене яблуко, яке може зарум’янитися тільки з того боку, звідки світить на нього сонце? А для таких, як я, сонцем був товариш Сталін, його накази, веління, слова і заклики. Вважати всх полонених зрадниками — так і зробимо. Розстрілювати кожного, хто бодай зворухнувся на своїй бойовій позиції, — розстріляємо. Вперед на Захід? Вперед. Дайош Берлін? Дайош. Сказав би товариш Сталін: дайош берег Атлантики! — ми б дійшли й до океану. Як казав наш класик: дух, що тіло рве до бою.

Відтоді, як мене призвано до армії, я завжди був людиною для наказів. Погано це чи добре? Не знаю. Але знаю тільки те, що завжди в усьому повинен бути порядок. Армія оберігає найбільший порядок на землі. Найбільший і найвищий. Тому цілком виправдана безмірна зневага військових до всіх цивільних. Коли ж солдат потрапляє у полон, то він перестає бути військовою людиною і неминуче переходить у зневажувану категорію людей нижчого сорту. Ось чому сталінський наказ номер 270 у серпні сорок першого року ми сприйняли як боже одкровення, як велике пояснення наших невдач на фронтах, наших поразок і катастроф. Винні не ми, винні зрадники. Таке просте і мудре пояснення. А товариш Сталін завжди був для нас простий і мудрий.

І ось тепер, коли приїздить Герой Радянського Союзу, легендарний фронтовий розвідник, а тут, вважай, повноважний представник радянської влади в Західній Європі, і передає мені наказ про увічнення пам’яті тих, кого я ще вчора в своїй зеленій, мов недостигле яблуко, душі вважав зрадниками, і наказ той від самого товариша Сталіна, в мені все перевертається і перетрушується. Соломотряс. Я селянський син, і все, що відбувається в світі, для мене так чи інакше пов’язано з побутом мого дитинства. Коли в ненажерливий барабан молотарки завдають звільнені від перевесел снопи пшениці і залізні зуби вимолочують кожен колосок до зернини, переколошкану нещасну солому підхоплюють своїми дерев’яними руками зчеплені з барабаном механізми і трясуть її, тіпають, вибивають з неї дух, щоб не заховалося в ній жодної зернини. Соломотряс.

Отак перетрушувалося тоді все в мені, а коли точніше: починало перетрушуватися.

А заява Молотова про фашистські звірства на окупованих територіях і в концтаборах? Я лежав тоді в госпіталі, мав задосить часу для того, щоб обурюватися (на передовій не до обурень), але це не виходило за межі газетного формулювання «справедливий гнів і обурення всіх радянських людей» і йшло не від душі й серця, а від холодного розсудку: так треба, щоб бути, як усі.

Сонце здригнулося, коли побачив визволювану рідну землю. Тепер уже ніколи не забути мені страшного духу згарищ, тихого зойку перекалічених сиріт, тіней вічного страху в довгастих Оксаниних очах. А вона ж занесла той страх аж сюди, на Рейн. «Не на Рейні, не на Марні… в МТС пошлем друкарні…» Ох, Павле Григоровичу, шановний Павле Григоровичу, як же легко, мов польку танцюючи, писали ви цей вірш (та ще й коли — в голод тридцять третього!) і як на цьому Рейні тяжко вмиралося нашим людям. Друкарень в МТС і не спромоглося послати (бо й навіщо? — ще антирадянські листівки спрозоряться друкувати!), а от людей наших не вберегли, і опинилися вони й на Рейні, і на Марні — для страждань, загибелі, проклять.

В день страшного суду мертві встануть з могил і підуть судити живих. Може, цей похід уже почався. Встали мертві з берегів Волги, Дніпра, Дону й Дунаю, польських, румунських, чехо–словацьких, угорських і балканських рік, а тепер встануть і з берегів Рейну…

Може, я б нічого й не знав про наших мертвих на цих берегах, але самі німці делікатно й ненастирливо поклали край моєму незнанню. Вони йшли до нас самі, чоловіки й жінки, з мученицькими після концтабірних страждань лицями, в збереженому їхніми рідними заширокому для їхніх дистрофічних тіл одязі, ішли, щоб привітатися з радянськими людьми, з товаришами по партії, потиснути руку, заявити про готовність ставати до лав, діяти, помагати.

У нас не було ніяких повноважень на контакти з німецькими комуністами, Козурін панічно кричав: «Я не маю права засвічуватися!». Приймав гостей і говорив з ними завжди я, сказати правду, ці люди для мене були якимись абстрактними, неживими (може, цьому сприяв незримий, але вперто сущий мовний бар’єр між нами), але інформація від них плила такими потужними потоками, що закрутило б і понесло будь–кого.

Тепер мені знадобилося все те, що прийшло само собою і до часу вважалося майже непотрібним.

Колись дуже давно, ще повесні сорок другого року, після госпіталю я ждав нового призначення в резерві Брянського фронту. Штаб фронту був у місті Єлець, а його офіцерський резерв, коли можна б так гучно висловитись, містився в триповерховому цегляному будинку в районі залізничної станції. Станцію німці бомбили разів по шість–вісім протягом дня. Прилітало кілька Ю-88, в несамовитому піке вивергали на нещасну станцію стокілограмові бомби, тоді нахабно вивертали до сонця (погода, як на зло, всі дні стояла сонячна, льотна) лискучі підчерев’я, так ніби дратували наших зенітників, які могли хіба що полоскотати їх своїми нікчемними гарматками, і зникали в байдужій голубій далечині, щоб незабаром з’явитися знов. Ні до того, ні опісля я не бачив страхітливіших руйнувань, як тоді в Єльці, та наидивніше: військові ешелони все ж якось проскакували крізь оте руйновище (сапери вночі лагодили колії), а наш триповерховий «резерв», хоч стояв за якусь сотню метрів од станції, посеред чистого поля, не мав не те що жодного попадання бомби — жодної подряпинки на стінах! Навіть шибки в будинку були всі цілі, так ніби берегли їх од страхітливих вибухових хвиль оті наївні паперові хрести, що ними пообклеювали ми всі вікна ще в перші дні війни.

Будинок мав своє «бомбосховище»: звичайний підвал, який годився більше для могили, а не для порятунку від бомб. Хто бігав туди, а хто й ні. Я лінувався щоразу спускатися з третього поверху, бо поранена нога ще не загоїлась як слід і не дуже сприяла таким вистрибуванням», до того ж у мене була завжди якась зневага до бомбардувань, чомусь звичайний артилерійський обстріл завжди видавався мені страшнішим за найжорстокіший бомбовий удар, а несподіваний напад автоматників (та ще з розривними кулями!) взагалі міг довести мене мало не до паніки. Може, це типова психологія мінометника, на якого завжди полюють ворожі батереї і роти автоматників, не знаю. Знаю тільки, що тоді, в Єльці, бомби мене зовсім не лякали, хоч видовище нашого «резерву» посеред пекла вибухів було досить моторошне. Підбадьорював мене в тій досить дурній, як тепер подумати, хоробрості мій сусід по кімнаті майор Слєгін. Цей високий жилавий чоловік невизначеного віку і неви–значеної військової спеціальності (на брудних петлицях, крім двох «шпал», не було ніяких емблем, а сам майор про свій рід військ говорити не хотів), цілими днями лежав на залізній коєчці, задерши на тоненьке металеве бильце взуті в міцні ялові чоботи ноги, і невтомно просвіщав мене про найбільшу загрозу для радянського суспільства і взагалі для життя на землі. Найбільшою ж загрозою, як вважав майор Слєгін, була демократія і все, що з нею пов’язано. Ще не розплющуючи очей удосвіта, майор гарчав у мене над вухом: «Р–роз–трощити демократію!». Це був заспів на весь наступний день. Я був надто молодий і недосвідчений, на сусідних формаціях знався в обсязі середньої школи, вірніше — в межах тих історичних знань, які здобув колись од суворого вчителя історії Семена Івановича Лося, тому я ні захищати демократії, ні нападати на неї слідом за майором Слегіним не дуже поспішав, але слухачем у майора був майже вдячним, бо це було мов атракціон в цирку. Тут гримлять бомби, смерть так і шугає над головою, а чоловік вдень і вночі, лежачи на залізній казарменій койці, воює з демократією, руйнує й трощить усі її надбання, інституції, наслідки й обіцянки. Чи не сміх!

Я поцікавився, чому майор не відає страху перед бомбами? Невже це теж наслідок його ненависті до деморатії? Так би мовити, душа загартувалася в ненависті?

— Молодий ти ще, лейтенанте, — зітхнув майор. — У тебе вітер в голові, а моя голова на все має свою теорію. На війні ти давно?

— З першого дня.

— А толку ніякого. Дурне діло — отак пустоголово воювати. От міста. Бачив розбомблені міста?

— Ну?

— Що лишається завжди незачеплене? Я подумав: а справді, що ж лишається?

— Ну, мабуть, те, в що не попали бомби.

— Не по–па–али! А в що вони не попадають закономірно? Закономірно не попадають вони у в’язниці. Все розтрощено, все порозгортано до камінчика, а в’язниця, поставлена ще Катериною або й Петром, стоїть! Думав ти над цим? Не доводилось? А треба, щоб доводилось! Тепер зайдемо з іншого боку. Що стає першою жертвою? Куди падають перші бомби?

— Ну, як ось перед нами, — на станцію, на вокзал. Єлець он на горі стоїть з своїми церквами, а тут унизу — капуста!

— Так. А на станції — що перше?

— Вокзал.

— Не вокзал, а станційний туалет. і біля нашого «резерву» при першому ж нальоті розхекало дерев’яний нужник он там між деревами. і скрізь, де починається катавасія з бомбами, перше цурпалля летить з нужників. Ти там сидітимеш — і від тебе саме цурпалля залишиться. Закон без винятків. Сам спостеріг, сам вивів. Можеш перевірити. Тому й не боюся тепер, бо знаю: коли розбило нужник, в будинок уже не попаде.

Майора Слєгіна з його химерним діапазоном мислення від демократії до нужника я згадав, побачивши ретельно, сказати б, по–хазяйськи розбомблений союзницькою авіацією Кельн. Велетенське місто на берегах Рейну означувалося хіба що деякими вцілілими окраїнами Оссендорфа, Дейца, Цюндорфа, а так — тільки камінь, цегла, завали, знесені вибухами всі мости через Рейн, знищено все, що будувалося тут, починаючи ще від римлян, вмерли під бомбами віки й тисячоліття, а посеред того безмежного кам’яного поля смерті темними масивами височіли донебесні шпичаки Кельнського собору, похмура бетонна споруда Кельнської в’язниці і присадкуваті корпуси німецької філії автомобільного заводу «Форд». Теорія майора Слєгіна справджувалася ще й з надбавкою!

Коли ж я занурився в ті безнадійні, на перший погляд, руйновища величезного міста, то виявилося, що будинки, як і люди, наділені чудодійною здатністю вціліти навіть на полях суцільної смерті. Мабуть, коли б справді настав кінець світу, який настирливо передрікали священні книги, то й тоді не все б загинуло, щось збереглося, заховалось, вижило б. Так і тут, у цьому вбитому місті, виникали переді мною оманливі видива забутого спокою і затишку: то маленький будиночок з палісадником, повним червоних троянд, то цілісінький актовий зал університету, то незачеплений квартал тісно притулених один до одного гостроверхих ганзейських будувань, то затишна пивничка, в якій пишнотіла німецька фрау, в широкій картатій спідниці, наповнює високі череп’яні кухлі пінявим ячмінним трунком з таким буденним спокоєм, ніби не було на світі ні війни, ні Гітлера, ні мільйонів безневинних жертв. і люди, люди серед руїн, повсюди повно людей, що ніби породжувалися цими колишніми будинками, кварталами, дільницями, цим камінням, цією цеглою і глиною. Якісь тихі, дивно негаласливі діти, худі чоловіки, в довгих цивільних плащах (так і здається, ніби ховають під ними військові мундири!), жінки з високими зачісками, ніби збереженими ще з часів звитяжних маршувань гітлерівських армій по Європі — і одяг у всіх з кумедно вимощеними ватою плечима, так що плечі стирчать мало не до самих вух, — бундючна мода переможців, які й у гадці не мали бути поконаними, розгромленими й потрощеними, а тепер приречені носити оті ватяні плечі, мов печать ганьби і зневаги.

Ми з Поповим поїхали шукати нову кельнську владу. Коли вже перебралися через понтонний міст, збудований тут американськими військами, і опинилися на площі, сяк–так розчищеній від руїн, я вирішив спитати зустрічну німкеню, як нам проїхати до магістрату.

— До магістрату? — здивувалася жінка. — Хіба в Кельні вже є магістрат?

Вона була молода і така неймовірно вродлива, що я розгубився і не став більше ні про що її розпитувати, тільки мовчки метнув головою до Попова, щоб він їхав далі. Куди? Хіба це мало значення? Якось знайдемо. Лише згодом я схаменувся і аж застогнав од незбагненного душевного болю.

— Що таке? — поцікавився Попов.

— Я просто останній дурень! Треба було взяти цю жінку з собою!

— З собою? і що б ти з нею робив?

Я розгубився. Справді: що? і тут же збагнув: я б сказав їй, що вона схожа на Оксану! Ось для чого повинен був я запросити ту німкеню! Сказати їй, що вона схожа на мою Оксану, і що, може, душа в неї так само добра, і змучена, і нещасна, але тепер вільна і буде завжди й навіки вільна! Все це треба було сказати тій випадково зустрінутій серед руїн жінці, щоб уберегти її від зневіри, щоб не дати поруйнуватися її душі. Адже з усього видно, яка самотня й безпорадна та жінка, попри її молодість, вроду і звабу. Коли б я сам вів машину, то, мабуть, завернув би назад у пошуках тієї жінки, але мене віз Попов, який ненавидів усе німецьке такою чорною ненавистю, що я не наважився далі говорити про жінку і про той несподіваний спалах, що стався в моїй душі. Кому яке діло до чужих спалахів?

Попов знав будинок, де ще при американцях містилося військове управління Military Соуегпетепї (196), ми поїхали туди, виявилося, що англійська військова влада виділила в цьому колишньому купецькому будинку один поверх (третій, чи що?) для магістрату (бо старовинна ратуша була розбомблена), отож там ми могли тепер знайти Кельнського обер–бургомістра, прізвище якого було — Аденауер. Той обер–бургомістр міг зватися як завгодно, для мене це не мало ніякого значення, могло мати значення для німців, бо Аденауер нібито був тут обер–бургомістром ще до Гітлера, мало не до нашої ери, тоді фашисти його усунули, здається, на якийсь час саджали навіть до концтабору, але він якось зберігся і тепер, коли німці розгубилися й зневірилися без надій і без влади, цей дід з’явився, мов з того світу, ніби сама історія прийшла знову до розбитого народу з своїми заповідями і надіями, і вже було для чого жити навіть серед таких руїн, як оце в Кельні.

Будинок вразив мене мармуровими широкими сходами, бронзовими гратницями на сходах, високими скляними дверима, безліччю скляних дверей, які нечутно відчинялися й зачинялися, пропускаючи нас з Поповим в потаємні глибини цього загадкового притулку новонароджуваної влади, що виникла зовсім нез’ясовано там, де не мала ніякого права на це.

Дід Аденауер був якийсь ніби вилинялий, жовтий, у чорному буржуйському (саме таких буржуїв я завжди уявляв, читаючи наші газети) костюмі, здається, він був худий і високий, хоч англійський майор, що пересувався слідом за ним, наче прив’язаний ниточкою, був ще вищий і нависав над Аденауером, чи то прикриваючи його, чи то загрожуючи йому за найменший непослух.

Моя німецька мова недалеко вийшла за межі шкільного «Вір бауен моторен, вір бауен тракторен», а тут розмову слід було вести тонку, державно–дипломатичну і водночас гідну мого статусу представника переможців, тому переклад знов пішов багатоступеневий: від мене до Попова, від нього до англійського майора, вже від майора до обер–бургомістра і тим самим шляхом — назад. Ця багатоповерхова балачка, а ще те, що ні Аденауер, ні майор не запропонували нам сідати, і всі ми стирчали посеред великої кімнати з двома великими столами (тільки для переговорів!) і безліччю стільців, крісел і дорогих диванів, — все це поволі наповнювало мене нетерплячкою, злістю і навіть зневагою. Чому я, переможець, повинен бути залежним від цього колишнього рейнського діда, про щось просити його, ждати, чи зволить він виконати мою просьбу? Я дивився на цього жовтого діда, вчетверо старішого за мене, старішого на цілі віки й епохи, і починало ввижатися мені, що дід неживий, давно вмер, а це тільки оболонка, яка приводиться в дію таємничими силами, спрямованими не на добро, а лише на зло.

Аденауер довго не міг збагнути, про які пам’ятники і про яких загиблих ідеться, тоді не хотів вірити, що десь тут поряд, в німецькій землі лежать сотні тисяч мертвих радянських людей (так ніби він сам був не в концтаборі, де люди вмирали, як мухи, а на рейнському курорті для товстопузих буржуїв!), тоді заявив, що в магістраті немає ніяких коштів. Тут англійський майор, нависаючи над обер–бургомістром, похмуро заявив, що Потсдамськими угодами передбачено належне увічнення пам’яті всіх союзницьких воїнів на всій німецькій території, ну і таке інше. Лише після цього дід схаменувся і запросив нас сідати.

Стіл був широкий — щоб у розпалі переговорів ніхто не дістав до свого супротивника і не зацідив йому в зуби (а тут годилося б!).

Дід ще раз перепитав мене, чи правда, що стільки мертвих і в стількох місцях.

— Але як вони могли сюди потрапити? — мляво подивувався він.

— Це треба спитати в тих, кого вже немає, — відповів я, натякаючи на непричетність діда до злочинів його земляків.

— Може, ці ваші люди, покидаючи непривітні холодні простори своєї землі, прагнули до цивілізації? — бовкнув дід.

— До цивілізації, де б їх усіх убили? — гірко посміхнувся я.

— Пробачте, я старий чоловік і можу іноді говорити не те, що треба.

Бач, він був старий і тому міг говорити будь–що. Старі не знають страху. Хоча німці вбивали й старих. і дітей. Зою Космодем’янську повісили тільки за те, що підпалила стайню з німецькими кіньми. Чому вони так далеко доскакали, ті коні?

Обер–бургомістр перевів розмову на вартість пам’ятників, але я рішуче заявив, що перед лицем смерті торгуватися негоже і гріх.

— Я вас розумію, — зітхнув дід. — Я сам католик, а католики не шкодують для своїх небіжчиків нічого, тому наші кладовища найкращі в світі. «Чого, на жаль, не скажемо про наші кладовища», — подумав я. — Але нам, очевидно, доведеться встановити точку відліку, від якої починається пам’ятник.

— Точка відліку? Дуже просто: смерть навіть одної людини.

— Нам доведеться виробити відповідний ритуал, — далі канудив дід. — Це урочистий акт, в якому беруть участь не приватні особи, а держави. Очевидно, з вашого боку потрібен генерал, від англійського командування так само…

Я не міг зрозуміти, навіщо йому генерал. Для пишноти, для престижу? Але який престиж перед лицем цієї страшної смерті, смерті безіменної, мовчазної, невідомої?

— Може, ви захочете хоронити своїх загиблих, як хоронили своїх героїв троянці? — дедалі більше входив у смак своїх безпредметних розбалакувань старий. — Вхід на той світ у гаю чорних тополь над рікою Океан. Там, під білою осикою озеро пам’яті, з якого п’ють душі героїв і мучеників. Тому душі прагнуть до Океану, в країну Заходу. Гомер. «Іліада», пісня восьма і дев’ята.

І дід прочитав незрозумілою мовою вірші довгі, як нещастя.

Я того Гомера в очі не бачив і тільки й читав колись прозовий переказ про одноокого циклопа Поліфема. «А чи були в троянців концтабори, колючий дріт і крематорії?» — кортіло мені спитати в Аденауера, та я змовчав і тільки тяжко поглянув на розбалаканого діда. Бюрократ, думав я, старий проіржавілий бюрократ! Скільки людей убито і яких же людей, а тут бюрократюга воскресає, виходить із сплячки і знов за своє!

Я підвівся, за мною Попов, господарі зробили те саме.

— Ми привеземо вам списки всіх встановлених нами поховань і зробимо це вже завтра, щоб не відкладати, — пообіцяв я.

Прощалися без рукостискань. Хоч і не вороги, але й не друзі. Добре, що є козирок, до якого можна доторкнутися пальцями. Честь маю!

Перед тим я побував у всіх тих трагічних місцях. Пісна земля пополам з камінням і вже скрізь проросла травою. Страшна трава смерті. Вона мовби ворушилася над убитими і земля теж ніби ще ворушилася і тисячі невідомих голосів посилають з глибин заклик до живих, розповідають про свої страждання і муки. Ох, як же далеко зайшли вони і тільки для того, щоб тут умерти! Принесли сюди сум степів і дух великих просторів, і смерть кожного з них теж була велика, хоч і не знана світові, вони вмирали мовчки, незламні в своєму мучеництві й своєму протесті, а мовчазний протест, мабуть, набагато страшніший за всі крики незгоди й гучні прокляття. Хіба не так ми вмирали в боях? Теж мовчки, теж миттєво, летюча смерть, мов вознесіння на небо. Перемога була там, з нами, але тут теж не поразка. Найдоблесніші не завжди найщасливіші.

Не маючи ніякісінького досвіду, я розробив детальний ритуал відкриття пам’ятників. На спеціальні замовлення часу немає, братимемо те, що знайдемо готове в майстернях цвинтарних скульпторів: білий мармур, чорний лабрадорит, ангели, архангели, різьблені вінки, урни, світильники — нехай буде так. Може, знайдемо десь місце для наших символів: п’ятикутня зірка, серп і молот, напис російською мовою про вічну шану і пам’ять. Викарбувати б і списки полеглих, та де ж візьмеш ті списки, на яких каменях вмістяться імена всіх невинно убієнних. В концтаборах в’язні спали на паперових матрацах, зшитих з особових справ тих, хто вже був спалений у крематоріях, розстріляний, замучений голодом. В кожному матраці десятки тисяч імен, а ті, що сплять на цих матрацах, так само приречені стати тільки папірцями для нових матраців — хто спроможний укласти ці кошмарні реєстри двадцятого століття!

Перед мармуровими ангелами, оздобленими п’ятикутними зірками, — урочисті промови. Промови союзників, промова місцевої адміністрації (хоч і самого діда Аденауера). Я віддаю честь. Оркестр грає гімн. Оркестр чин — англійський військовий чи цивільний німецький? Але ніхто не знає нового радянського гімну. В нас є листівки з текстом, але без нот. Гратимемо «Інтернаціонал». Колишні концтабірники, німецькі комуністи, змучені, змарнілі, ледь живі, грають гімн міжнародного пролетарського єднання і плачуть, а з ними плачемо й ми. Тоді салют. З салютом морока. Англійський майор заявив, що це їхня зона окупації, тому салют теж їхній. Нарешті домовились: спільний. Відділення автоматників Льоні Зябрєва і відділення шотландських гвардійців, у барвистих спідничках, стріляють кожне за своєю командою, але дружно. Тоді кладемо вінки з живих квітів і розмальовані залізні вінки, доволі кошмарна річ, але зате майже вічна. Хай простить мене бог за таку церемонію, але нічого кращого я вигадати не міг, а спитати не було в кого.

На фронті все було інакше. Ми не хоронили своїх полеглих, ніяких ритуалів, церемоній, пафосу й пишноти. Для цього була похоронна команда комендантського взводу, тилова пацючня, вся ота тричі зневажувана й проклята братія, що ошивається біля кухонь і хромових інтендантських чобіт, випиває наркомівські сто грам, що належать убитим, і лапає дівчат із медсанбатів.

А ми знай ішли вперед, перемагали, вмирали, воскресали, щоб знов битися, перемагати і йти вперед і вперед, далі й далі, на Захід — дайош на Захід! На Берлін — дайош Берлін!

Тут же треба було подбати про загиблих, та ще й як подбати! На рівні вже й не високому, а щонайвищому. Сам товариш Сталін стежить за цим. Він усе знає, усе передбачив. В серпні сорок першого видав наказ про те, що всі полонені зрадники, — виходить, так було треба, щоб були ми тверді, щоб не здригнулися наші душі від страшних поразок. Тепер сам скомандував знайти всі могили «зрадників» і увінчати біломармуровими пам’ятниками — теж так треба, хай бачить увесь світ і хай знає! Мармур не наш, ангели не наші — не біда, хай потратяться ці спадкоємці кривавої слави!

Аденауер зітхав і щоразу викручувався, ніби якийсь наш повелитель каптьорки, що ділить одну онучу на трьох солдат. Ніщо не віщувало в ньому великого державного діяча, який зможе відродити більшу половину поверженої німецької нації вже через якихось три–чотири роки! Перед нами був просто скупенький дідок, який намагався зекономити навіть на мертвих, весь час говорив про німецьку руїну, про руїну Землі й душ, про велику недолю і ще більше горе, а тоді заводив мову про доблесть скромності, яка личить мертвим набагато більше, ніж пишноти і пиха.

До всіх чортів скромність, стриманість і скнарість! Для мене це були не просто пам’ятники над замученими братами, а знов укріплені, хоч гризи зубами, ворожі позиції, на які я йшов у повний зріст, дерся, ламаючи пальці, обшмуглюючи шкіру до кісток, дряпався вище й вище, до самого неба!

І коли б ви отут спорудили пам’ятники до небес, то й того було б недосить для спокути всіх неземних гріхів і всієї крові, розлитої вами!

Я не проливав крові, казав Аденауер, та його ніхто й не звинувачував у тому пролитті. Але заощаджувати на мертвих? Щоразу вимагати свідків, доскіпуватися, чи правда, що то радянські люди лежать у Занні, і в Мюльгаймі, і в Бензбергу, і в Браувайлері?

А коли сам згодом приїхав на переговори з Хрущовим, то не тільки витягнув усіх німців–полонених з наших таборів, а, кажуть, готовий був викопати та відвезти додому усіх мертвих, які лежать під Москвою, під Сталінградом, на Вогняній дузі й на Дніпрі.

Я тоді думав, сидячи на своїй богом забутій агростанції: ну, чому не покличуть мене для переговорів з Аденауером? Я б знав, що йому сказати!

Але не покликали ні мене, ні когось іншого, і ніколи нас не кличуть. Помічники, радники й порадники трясуть накрохмаленими манжетами над столами переговорів, заковують главу держави в непробивне кільце, не проб’ються туди ні спомини, ні здоровий глузд, ні незалежне знання. Чужі у нас не ходять. Коли й зуміє просочитися туди хто–небудь, то хіба що таке стерво, як Козурін, бо в нього дядько в верхах і московська прописка.

Та до думок про московську прописку було тоді ще далеко, зате Козурін виростав несіяний.

Вони з Гарвеєм відправили вже, здається, останній ешелон репатріантів, тепер наша місія, власне, вичерпувалася. Я продекламував Козуріну:

— «Та заходитись риштувать вози в далекую дорогу».

— Що це? — з підозрою спитав Козурін.

— Шевченко.

— Ну, ти даєш, Сміян! А як же щодо Пушкіна: «Во глубине сибирских руд храните гордое терпенье»?

— Війна скінчилася — терпінню кінець. У мене ще два пам’ятники — і завдання вичерпане.

— Завдання наше тільки розпочинається, — поважно заявив Козурін, ламаючи басок для солідності: — Ми залишаємося тут для збирання радянських громадян.

— Визбирування?

— Збирання! і не поїдемо звідси доти, доки останнього радянського громадянина не буде відправлено на Батьківщину.

— По–моєму, ми вже всіх відправили.

— Це по–твоєму. Кого відправили? Тих, хто сам хотів їхати. А ті, що ховаються? Вороги, зрадники, фашистські прислужники, агенти, найманці… В таборах для переміщених осіб англійці зібрали тут півмільйона поляків. Скільки там наших — сто, двісті тисяч? Треба перешерстити всі табори.

— А хто нас туди пустить?

— Москва вже домовилась. Завтра з Хемера підполковник Дурас привезе наказ. Так що засукуй рукава.

— В тебе є такий цідилок, щоб процідити півмільйона людей?

— Цідити доведеться тобі, капітане. Я повинен здійснювати загальне керівництво.

«Попався б ти мені на фронті, — подумав я, — там би я тобі показав загальне керівництво, шмендрику нещасний!»

Козурін не почувався нещасним. Навпаки. Його просто розпирало від самовдоволення. Стан невизначеності для нього закінчувався, наставали часи, про які він, мабуть, мріяв, ще їдучи сюди з столиці. Починалася його стихія: переслідувати, ловити, ізолювати. Щуку кинули в море. Вона й не щука — так собі, щученя, — та однаково ж зуби має гострі і загнуті всередину.

— Май на увазі, капітан, — строго заявив Козурін, — від завтра ми вже не просто офіцери зв’язку радянської військової місії, а офіцери по збиранню радянських громадян.

— Є наказ?

— Як завжди, усний і цілком таємний. Ніяких писань. Ми не можемо допустити, щоб щось потрапило до рук противника. А ми на території противника. Пильність і ще раз пильність!

У Козуріна в крові була пильність, може, в п’ятому чи й десятому коліні, а що було в моїй крові? Глухі далекі поштовхи, невиразні натяки, нагадування з давнини, холодні, зловісні, немилостиві: «Піди, знайди і приведи… піди… приведи…» Вся енергія діяння на виконання чужих велінь, життя, погноблене чужою волею, тисячолітній попихач.

Ще вчора я відчував себе сильним, мужнім, майже всевладним, смерть загрожувала мені щокроку, та я не лякався смерті, я перемагав її частіше, ніж вона загрожувала, щоразу випереджав її, я не знав ніяких обмежень, ніяких спонукань і велінь, окрім єдиного великого веління: перемагати! Але ось перемога, і моя всесильність закінчилася, знов з’явилася держава у вигляді недолугого Козуріна, знов пролунав її залізний голос, і я повинен впокоритися, мене брутально відкинуто в первісний стан, до моїх невеселих джерел, до нещасної згідливості, замість гордого спокою в щасті й нещасті, до тління і сплюгавлення.

Піди, знайди і приведи…

Знов і знов розлунюється в тобі цей вічний голос держави, і немає ради, немає порятунку. Держава малюється мені перед очима, мов трамвай, на вікнах якого понаписувано «Не висовуватися», а тут трамвай з’їхав з рейок, перекинувся, і всі пасажири розбіглися, тепер треба всіх позбирати й загнати назад (до трамваю, хоч і перевернутого!), ще й караючи кожного, хоч карати треба б вагоновожатого, який довів до того, що трамвай перекинувся. Але ж вагоновожатий — страшно й подумати! — сам товариш Сталін! То що ж виходить?

Хіба в моїй голові молодій могли народитися такі думки? Я рвався до виконавства, горів ентузіазмом, ладен був зробити те, чого й не заповідано, відповісти на запитання, яких ніхто не ставив.

Зібрати навіть те, що й не розсипалося, впіймати більше, ніж розбіглося!

Назавтра приїхав підполковник Дурас, привіз нам усні інструкції щодо дальшої (тепер — основної) роботи і надрукований у газеті Указ про заборону радянським громадянам одружуватися з іноземними підданими.

— Га–га–га! — реготав підполковник. — Хай тепер женяться–переженюються! А ми їх указиком — чик та чирик!

У Дураса було велике маслакувате обличчя, і коли він сміявся, то здавалося, що все оте маслаччя стукотить–грюкотить, як у Кобилячої Голови з казки. У нього, як і в Козуріна, на мундирі теліпалася тільки одна медалька, і ось я, бойовий офіцер, весь у орденах і ранах, повинен був мовчки виструнчуватися перед цими нікчемами, «їсти очима начальство», мовчки впокорюватися. Прокляття, прокляття! і хоч битий стидом, а безсилий. Мов той герой з Франкового вірша: «ах, та й це не той гнів, що шаблюку стиска, це лиш злоба низька і сердитість рабська».

— Дозвольте йти? — спитав я підполковника.

— Ти що, не хочеш зостатися з нами? — здивувався той. — Мене ж лейтенант без випивки не відпустить, а я люблю компанію. Не відпустиш же, Козурін?

— Ні за яку ціну! — радісно вигукнув той.

— В тебе тут інтендантик свій мається, вміє дещо дістати. Як його?

— Старший лейтенант Коляда.

— От–от, спритний хлопець. А як у вас по жіночій часті?

Козурін затикався–замикався.

— Молодий ще, — незлобливо поіржав Дурас, — не знаєш, як начальство зустрічати. Цілі ж ешелони відправляєш, от і відпасинкував би з одного ешелона та з другого якусь парочку дівчаток.

Після таких розмов уже не до субординації, тому я мовчки пішов, і ніхто мене не затримував.

До польського табору в Мюльгаймі ми виїздили в повному параді. Увінчаний червоним прапорцем на радіаторі, червоними зірками на дверцятах чорний лискучий «вандерер», за кермом Анатолій, могутній і прекрасний, мов Давид Сасунський, на задньому сидінні ми з Поповим, у вихідних мундирах, з усіма орденами й медалями, — хоч на виставку!

Старший лейтенант Робінсон, уповноважений майора Гарвея, був уже на місці, зійшовши з свого відкритого «джипа», ждав нас біля табірної брами, пильнованої двома англійськими солдатами, з гвинтівками довгими, як Британська імперія, але ждав не тільки з перекладачем доктором Томбергом, а ще з якимсь військовим, якого одразу й відрекомендував, щойно я ступив на землю:

— Представник польського уряду в Лондоні.

Новісінька уніформа, чотирикутна конфедератка, білі зірки на погонах, білий орел над твердим козирком, житнього кольору шляхетські вуса, сталевий погляд сірих очей. Два пальці скинуті до білого орла на конфедератці (пан бог і я!), клацання закаблуків, має статечний голос:

— Капітан Спринчак!

Як і всі табори для переміщених, польський містився в колишніх казармах, ціле військове містечко, але без військового ладу і, звичайно ж, страхітливо перенаселене. До табірної комендатури ми йшли пішки поміж двох щільних людських стін, мовчазних постатей, напружених облич, насторожених поглядів. Тільки в одному місці пролунав жіночий голос:

— Який вродливий радянський офіцер!

І я мимоволі озирнувся на той голос і зашарівся, мов хлопчик, але не побачив тієї, що говорила, бо перед очима були сотні жіночих облич, і на всіх: — цікавість з зухвальством пополам, і загадковий усміх в очах, і свавільні переблиски незалежності.

Очі в переливах сотень і тисяч відтінків, уста в безкінечній примхливості малюнків, волосся не в штучності чужомодних зачісок, а в природному струменінні, мов розковані води земні й небесні, безмежний калейдоскоп лиць, що засліплюють тебе, мов тисячі дзеркал, і як тут розпізнати, які з цих лиць польські, а які руські, українські, білоруські, хто це зможе, і чи зможе взагалі, і навіщо це робити?

Комендант табору, опасистий пан з переміщених осіб (капітан Спринчак маніпулював ним, як маріонеткою, нечутно поляскуючи пучками пальців) показав нам велику кімнату, де ми мали працювати, і я вже готовий був одразу й кинутися до не відомої мені роботи, але холодний, мов ходячий льодовник, Робінсон і далі стовбичив посеред кімнати, Томберг і пан Спринчак вірно асистували йому, ми з Поповим теж стали навпроти них і не знали, що ж далі.

— Як здоров’я маршала Сталіна? — нарешті спитав Робінсон.

Здавалося, вже про все питали мене на цьому світі, але про здоров’я товариша Сталіна? Навіть коли вмирали тисячі, а то й мільйони, коли, здавалося, втрачено мало не все, коли вмирав у смертельній блокаді Ленінград і залізні фашистські кліщі ось–ось мали стулитися на горлі Москви, — навіть тоді нікому з нас жодного разу і в голову не стрелило подумати про те, як здоров’я Сталіна. Бо він був вождь, а вождь — поза всім земним, понад усім, він не знає ні здоров’я, ні віку, ні початку, ні кінця.

А ось тепер далеко в Європі, вже за гранню війни, всіх лих і небезпек оце несподіване запитання, мов зазіхання на щось недозволене, на те, що належить тільки нам і більше нікому. Почув би це Козурін з його недремною пильністю! Здоров’я товариша Сталіна — це наша найбільша таємниця! — заявив би він. і тільки так, а не інакше.

Та я не був Козурін, тому відповів:

— Здоров’я товариша Сталіна прекрасне!

Попов шепнув мені, щоб я поцікавився здоров’ям англійського короля, і я мерщій зробив це, зачудовано вслухаючись у свій голос, і ніяк не вірячи, що то справді я, Микола Сміян, розтуляю рота для такої неймовірно урочистої процедури: довідатися, як себе почуває його величність британський король Георг номер такий–то.

Робінсон відповів мені з усією серйозністю, на яку тільки здатна була його пісна душа, після чого дістав з кишені пачку американських сигарет «Честерфільд» і запропонував нам з Поповим. Коли вже етикет, то етикет, я мерщій добув радянські цигарки «Епоха» і запропонував навзамін. Коли брати до уваги якість курева, обмін був не дуже еквівалентний, але етикет на якість не зважає. Ми закурили кожен чуже, і тільки після цього Робінсон нарешті зволив сісти сам і запропонував сідати всім нам.

— Поговоримо про порядок роботи нашої комісії? — спокійно промовив він, звертаючись ніби й до мене, ніби й ні до кого зосібно.

В мені ще жила ота розгубленість від тисяч лиць на табірнім плацу, і я не мав ніякого уявлення про те, як саме приступати до цієї дивної «роботи», з чого починати, за що зачепитися, за яку ниточку, щоб розмотати весь клубок. Ходити по табору й питати кожного, хто ти є, звідки й чим твої рідні займалися до сімнадцятого року? Оголосити по радіо, щоб приходили, хто бажає, до представника радянського командування? Доручити комендантові табору, щоб подав списки всіх радянських громадян, які тут є? Можна було вигадати ще з десяток таких способів, і що більше їх буде, то смішнішими й безглуздішими вони, зрештою, виявляться. Нарешті я ляснув себе по лобі: картки! Реєстраційні картки, вигадані американцями, заздалегідь віддруковані ще за океаном і привезені до Європи разом з боєприпасами, дустом, порошковим молоком і свинячою тушонкою, щоб докладно прореєструвати розгублену Європу, продезинфікувати, трохи підгодувати і, таким чином, увиразнити, над якою глибокою прірвою вона була опинилася і хто в останню мить ухопив її за знесилену тисячолітню руку. Ми поклали десятки мільйонів своїх солдатів, щоб розгромити фашизм, а хтось, бач, зумів виставити себе благодійником завдяки звичайній картонній картці з спокусливою графою «Куди хочеш їхати» та безкоштовній яєчні, засмаженій з порошку.

Та мені було не до запізнілих обурень (надто, що я вже досхочу насолоджувався ними кілька місяців тому), становище зобов’язувало до рішень і дій, від мене ждали вирішального слова, бо, зрештою, я тут був єдиною зацікавленою стороною.

— Гаразд, — сказав я, щосили вдаючи роздумування, — як тут з картками? В таборі є картотека? Сподіваюся, тут ведеться належний облік усіх переміщених?

Право першого голосу (це я зрозумів ще там, біля брами, де зустрічав нас Робінсон з почтом) належало тут лише англійському офіцеру, тому тільки доктор Томберг порушив мовчанку, пробурмотівши переклад моїх слів, а тоді всі стали ждати, що скаже Робінсон.

Він не поспішав. Коли я дозволив собі розкіш вдаваного роздумування, то чому ж не міг дозволити собі цього і представник англійського командування? Витримавши потрібну паузу, Робінсон пожував повітря, показуючи всім нам бездоганні зуби:

— Справді, капітане Спринчак, я думаю в таборі є картотека?

— Що пан мовчить, пане коменданте! — накинувся Спринчак на коменданта. — Пан має ту картотеку?

Комендант відповів лондонському капітанові, капітан — Робінсонові, Робінсон — мені. Так було з’ясовано перший пункт: в таборі є картотека, в яку занесено всіх, хто тут знаходиться. З тої затяжливої процедури, що передувала з’ясуванню найпростішої речі, я повинен був би збагнути, як непросто даватиметься мені тут кожний крок, та абсолютна недосвідченість у веденні таких, власне, дипломатичних переговорів не дала мені змоги вчасно це зробити.

— Прекрасно! — вигукнув я і обвів усіх поглядом коли й не переможця, то принаймні людини, захопленої власною проникливістю. — Тепер немає нічого простішого. Картотеку приносять сюди, ми переглядаємо її, відбираємо картки з іменами радянських людей, тоді… тоді збираємо їх усіх на площі чи де там треба, я звертаюся до них…

Тим часом усі погляди знов звернені були до старшого лейтенанта Робінсона, а він плавав у солодкому морі роздумів і, здавалося, не мав особливого наміру випливати на берег, де нетерпляче витанцьовував набридливий радянський капітан.

Нарешті Робінсон все–таки виплив.

— Капітане Спринчак, — знов пустив він човник запитань по вже прокладеному руслу, — ви гадаєте, ця картотека може бути доставлена сюди?

Спринчак (змовились вони, чи що?) негайно перефутболив запитання комендантові табору, той сказав, що вся картотека на дванадцять тисяч чоловік вільно вміститься ось тут, на цьому столі, і що він готовий до послуг, готовий до послуг, готовий.

Я зрозумів усе й без перекладу, але багаточленна гусінь тлумачень–перетлумачувань повільно поповзла від капітана Спринчака до доктора Томберга, від Томберга до Робінсона, від Робінсона до Попова і аж тоді до мене, але я ще не вискрегочував зубами від нетерплячки й обурення, все йшло за моїм планом, командував парадом не хтось інший, а саме я, отож, ніяких невдоволень і підозр, вперед і далі!

— Ще прекрасніше! — вигукнув я, — Тепер немає нічого простішого, як принести сюди картотеку, щоб ми всі побачили її і тодівже…

Вже та не дуже.

Знов поповзла з уст в уста жуйка перекладів, прості й рішучі слова, блукаючи між нами, ставали якимись млявими, ніби п’яними, і минула, мабуть, ціла вічність, поки на широкому столі перед нами стали нарешті прості дерев’яні ящички з білими картонними чотирикутниками, щільно спресованими в них.

Я вже простягав руку, щоб дістати першу картку, почати з літери А, початку всіх початків, правофлангової нашої тисячолітньої абетки, але тут старший лейтенант Робінсон несподівано підвівся, розпростався на весь свій неабиякий зріст (у мене давно вже виникла підозра, що його підібрали спеціально, щоб радянський офіцер не мав переваги навіть у зрості), разом з ним мерщій скочили на ноги доктор Томберг і каштан Спринчак (комендант табору взагалі не сідав при нас), ми з Поповим, ясна річ, сиділи собі далі, але рука моя завмерла на півдорозї, прекрасний початок був безнадійно зіпсований цим демонстративним британським вставанням.

— Капітане Спринчак, — з своїх британських висот промовив Робінсон, — тепер, коли всі ми поглянули на картотеку, я гадаю, що її можна було б прибрати, віднісши туди, де вона була досі.

Я не встиг навіть запротестувати, бо цього разу вервечка велінь не плелася, як перед тим, Спринчак тільки ляснув пучками, опасистий пан комендант стрепенувся — і картотеку мов лизень злизав.

І після цього старший лейтенант Робінсон не дав мені часу на обурення, з ледь помітним поклоном у мій бік і ще з непомітною усмішкою з–під британських вусиків щіточкою сказав:

— Маємо пів на одинадцяту, а об одинадцятій всі англійці п’ють свій традиційний чай. Я запрошую містера капітана Сміяна до себе на чай.

Проклинаючи в душі всі традиції, етикети і чай, я підвівся, подякував і слухняно потеліпався за своїм гостинним господарем, зо зла навіть забувши спитати Попова, чи правда, що англійці п’ють самий тільки чай, а не щось міцніше, коли ж так, то тоді чому від майора Гарвея завжди вже з самого ранку тхне віскі?

Робінсон запросив нас з Поповим до свого «джипа», доктор Томберг і капітан Спринчак поїхали в моєму «вандерері», ми швидко проскочили захаращене військовим транспортом шосе між Мюльгаймом і Дельбрюком, перетнувши залізничний переїзд, взяли праворуч до головної магістралі і, зрештою, опинилися перед довгою цегляною віллою посеред старого парку — резиденцією самого майора Гарвея.

Майора не було (то й краще!), господарював Робінсон — суцільне втілення ввічливості, привітності, гостинності. Ми опинилися у величезнім білім залі, який сяяв білими люстрами, білими меблями, білими скатертями на великих столах і малих столиках, білим посудом на них. Аж диво брало: де могло взятися стільки всього білого в цьому зовні такому похмурому будинку, складеному з темно–червоної цегли.

Що таке чай для мене ось уже чотири роки? Алюмінієвий кухоль, перебовтана рідина з казана польової кухні або з закіптюженого чайника, грудка цукру в жмені, чорний сухар такої міцності, що не ламається й під танковими гусеницями. Але ж зате чай, чорти його бери! Гарячий, обпікаючий, мов зварений на пекельному вогні, — і не просто для пиття, а тільки для обережного присьорбування з поахкуваннями, добродушними матюками, з молодецькими вигуками.

А тут, власне, чаю й не було. Принаймні я його не міг побачити. Величезний стіл, за яким я опинився, столики правобіч і лівобіч, заставлені посудом, завалені всілякими причандаллям і взагалі чорт зна чим. Ну, так, я вже пройшов пів–Європи і не просто так, а переможцем, були взяті міста, були трофеї, багаті вілли, пишна обстава, сервізи, порцеляна, бронза, дзеркала, все належне. Але ж не отаке божевілля! Чайники й глеки, молочники і посудинки для вершків, для варення й кольорового чорта–біса, кубики масла в кришталевих посудинах з кришталевими кубиками льоду навпереміш, різнобарвні сири на чистеньких дерев’яних дощечках, цукор, захований в цукерницях, що формою нагадували маленькі храми, мед кількох ґатунків у крихітних срібних цеберочках, з десяток різновидів печива і штудерних коржиків у бронзових (може, позолочених?) кошичках, тістечка, горіхи, цукерки, якісь незнані ласощі і екзотичні плоди — свіжі й засушені, мисочки, тарілочки, блюдця, фінтіфлюшки й хунди–мунди, до всього цього — ложечки, виделочки, ножички, щипчики, лопаточки, молоточки, шпички й свердельчики — чорти його маму знають, за що тут братися, за що хапатися. Ну, вже бачили й ми дещо, сервізи, капризи і все таке інше. Але ж не отаке й не стільки!

І хочби ж тобі згідно з усіма писаними й неписаними законами гостинності господар припрошував гостя, пропонував спробувати те чи оте, частував тим чи іншим, наливав чи підливав — та ні ж!

Сидить, як камінний бовван, очі втуплені в простір, так ніби йому ось саме тепер припекло оглянути всю їхню Британську імперію з її землями і володіннями, спина випростана, тулуб відхилений од столу (і я не я і хата не моя!), тільки руки плавають над столом, наосліп виловлюють на ньому то се, то те, щось переставляють, пересувають, перетасовують, одним словом — священнодіють.

Врятували мене немудрі селянські хитрощі: дивись на хазяїна і роби, як він.

Мовчиш, і я помовчу. Щось переливаєш–перебовтуєш, і я переливатиму, перебовтуватиму. Завдяки такому впертому наслідуванню зумів я з гріхом пополам все ж випити чашку чаю (хоч і без цукру), з’їв коржика, який чомусь виявився солоний і такий твердий, ніби його мали гризти собаки, полизькав якоїсь гидоти, що нагадувала нашу рідну коломазь для возів, — на тому й кінець вранішньому британському чаєві, на якому я опинився завдяки своєму несподіваному дипломатичному статусу члена союзницької комісії по вилученню радянських громадян з польських таборів для переміщених осіб в англійській зоні окупації Німеччини.

Після церемонії, подякувавши Робінсону, я сказав, що, на жаль, у нас немає такого звичаю розпивати чаї між сніданком та обідом, але обідати ми намагаємося щодня, отож я маю честь запросити його і все шановне товариство назавтра до себе на обід. Робінсон подякував, і ми поїхали до Мюльгайму, де вже, сподівався я, візьмемося до роботи по–справжньому.

Пан табірний комендант стелився перед Робінсоном і перед своїм паном капітаном Спринчаком, стелився і, як казав Шевченко, ходив ходорком перед ними, картотека вже ждала нас посеред безмежного столу, а з обох боків од неї стелилися різнобарвні карти, карти польські й англійські, не якісь там учнівські в масштабі — на кожний сантиметр держава, а польові десятикілометровки, де зазначено не те що населені пункти й окремі будівлі, а кожне дерево, ямку й скіпець. В мене, крім надісланої з Берліна листівки з гімном Радянського Союзу, на слова Михалкова і Ель–Регістана, ніяких друкованих матеріалів не водилося, інакше бо всі Козуріни нашої дорогої держави ночей не спатимуть з переляку, що ті матеріали потраплять до рук ворога, а ворог, відомо всім, не спить, не дрімає і не куняє! Коли чогось не маєш, то ти від нього цілком незалежний. Саме таку незалежність відчув я при погляді на ті дбайливо розстелені по столу карти, навіть спробував відсунути їх, одтрутити, одним словом, зневажити й змаловажити.

— То як, дозволите мені приступити? — для годиться сказав я і зробив рух, щоб підсунути до себе ящички з картками. Але Робінсон, нічим не зраджуючи свого британського спокою, попросив моєї уваги і моєї участі для розроблення детальної процедури всіх подальших дій. Це здивувало мене і навіть розсмішило.

— Процедура найпростіша, — зазначив я, — як ми й домовилися, я переглядаю картки, виписую з них прізвища…

— Сер, — величаючи мене аж он як, холодно промовив Робінсон, — ви глибоко помиляєтесь, заявляючи, ніби ми домовились. Ні ви, ні я не маємо права переглядати ці картки.

— Не маємо права? Але чому, хотів би я знати!

— Тому що на цих картках громадяни Польської республіки, і всі права тут має виключно містер капітан Спринчак,

Пан капітан на знак згоди приклав два пальці до білого орла на конфедератці і вдоволено настовбурчив житні вуса.

Я сидів ні в сих, ні в тих. Муркнув був до Попова, мовляв, підтримай хоч ти, змобілізувавщи своє канадсько–англійське минуле, але той тільки пересмикнув товстою щокою, натякаючи, що кожне наше слово поглинають хрящуваті вуха доктора Томберга.

— Саме тому, — досхочу понасолоджувавшись моєю знетямленістю, поважно мовив Робінсон, — пропонується такий порядок. Містер капітан Спринчак переглядає картки, роблячи це з відповідною уважністю і відповідальністю, коли знаходить в якійсь з карток дані про особу, що може трактуватися як належна до радянського громадянства, то показує ту картку представникові британської військової адміністрації, в даному випадку мені, і після нашої спільної консультації з капітаном Спринчаком ми зможемо передати означену картку представникові радянського командування, тобто містеру капітанові Сміяну.

Я ще тоді не знав англійської, надто її тонкощів, отож не міг відати, що зануда по–англійськи killjoy, тобто: вбивця радості, але що Робінсон убивця всього живого на світі — це збагнув і без знання мови. Найнестерпніше ж: не заперечиш, не грюкнеш кулаком по столу, не встанеш та плюнеш — сиди, слухай, кивай головою, як колгоспний кінь од мух, і згоджуйся на все, інакше не виконаєш наказу.

— Гаразд, — сказав я, — ми приймаємо цей порядок. Але тоді давайте вже йти до кінця. Як ми діятимемо далі? Я одержую від вас картки. Збираю їх усі, щоб зустрітися з людьми?

— Хвилиночку, — блукаючи поглядом у незмірних далях Британської імперії, перепинив мене Робінсон, — на чому ми зупинилися? Містер капітан Спринчак після консультації зі мною передає вам картку. Так?

— Абсолютно!

— Після цього ми втрьох уважно вивчаємо наявні тут картки і уточнюємо, де саме народилася дана особа, по який бік від лінії Керзона, на схід від неї чи на захід…

Так я вперше в житті почув про лінію Керзона (англійською мовою це звучало «Керзон–лайн»), Про самого лорда Керзона я щось ніби чув, але до війни плутав його з Чемберленом і Черчіллем. Тепер виходило, що цей лорд ніби воскресав, бо новий кордон між Польщею і Радянським Союзом (вже після Ялтинської конференції) проходив по лінії, яку Керзон ультимативно продиктував нашій молодій Радянській державі ще в 1919 році. Лінія Керзона відсунула на схід встановлений було в 1939 році кордон, тепер до Польщі відходили навіть такі древні руські городи, як Перемишль і Холм, а з білоруських — Білосток, я не мав про це зеленого поняття, зате прекрасно поінформований про все був Робінсон, а пан капітан Спринчак те й знав, що долдонив: «Керзон–лайн» та «Керзон–лайн». То ж для «Керзон–лайн» вони заздалегідь припасли й карти, щоб не випустити за проклятущу лінію жодної грішної душі, а я не мав ні карти, ні знання, ні твердої лінії поведінки, бо ніхто про це не подумав, не подбав. Та й хто? Козурін чи його шеф підполковник Дурас?

Добалакавшись до проблеми «Керзон–лайн», старший лейтенант Робінсон виявив, що наближається обідня пора, тому ми роз’їхалися на обід кожен до себе додому.

— Ну, — звернувся я до Попова, — що скажеш? По–моєму, видобути з цих таборів бодай одну людську душу однаково, що вирвати грішника з чортячих пазурів у пеклі. Я вважав, що найцупкіше тримає людину наша державна машина, тепер бачу — британська машина ще чіпкіша.

— Ваша машина січе людей, а британська жує, — відповів Попов.

Я хотів образитися за свою рідну «машину», але не було сили навіть на образу. Справді відчував себе ніби пожованим. Цей негідник Козурін мовби здогадувався, яка це марудна справа виловлювати поодинокі заблуканї душі в безмежному морі чужих доль, і вмив руки, знайшовши дурнішого за себе. Коли так посуватиметься справа, то мені доведеться сидіти тут до другого пришестя Ісуса Христа, а про домівку, про маму й малого братика, про Оксану й не згадувати?

По обіді ми все ж взялися до роботи, пан капітан Спринчак переглянув картки на А, щось там ніби виловив, але після довгих рад–порад з Робінсоном вони поклали переді мною одну–єдину картку з прізвищем Аніщенка. Аніщенко Степан Іванович, народився 1926 року в Ровеньках, Ворошиловградської області, неодружений, повертатися на батьківщину не бажає.

— Пропонується така процедура, — заявив Робінсон, — в кінці кожного дня запрошувати сюди всіх тих (звчайно, кожного окремо), кого ми відберемо, не порушуючи при цьому добровільності.

— Тобто? — поцікавився я.

— Наприклад, сьогодні ми узгодили особу Аніщенка Степана Івановича, як занотовано в реєстраційній картці, він відмовляється репатріюватися. Тому ми повинні запитати його, чи захоче він стати перед комісією.

— Але це ж радянський громадянин! — обурився я. — Він зобов’язаний з’явитися до представника радянської влади! Коли вже на те пішло, я визволяв його від фашистського рабства, кров’ю своєю визволяв! У мене бойових орденів стільки ж, як нашивок за поранення. і тепер цей Аніщенко не захоче навіть говорити зі мною?

— Пан капітан, мабуть, забув, — єхидно підшепнув Спринчак, — що, перш ніж визволити свого молодшого земляка, пан капітан полишив його безборонного на розтерзання жорстокому окупанту.

Я тільки креснув поглядом по панських житніх вусах і стримав своє серце, щоб не наговорити зайвого, не нагадати, приміром, того, що я, хоч і відступав у сорок першому, хоч і покинув свою рідну землю, та все ж знов повернувся, щоб відбити її у ворога, тоді як пан, забігши аж до Лондона, спокійненько досидів там до кінця війни, а тепер поливає мої рани ядучою отрутою.

— Я переконаний, — сказав я спокійно, — що авторитет радянської армії достатньо високий, і коли наші люди, які з тих чи інших причин опинилися в цих таборах, довідаються, що з ними бажає поговорити радянський капітан — фронтовик, вони не знехтують такою нагодою.

— Ми з капітаном Спринчаком поділяємо це переконання, — відгукнувся Робінсон. — і на підтвердження цього, як представник британського командування, дозволяю запросити сюди радянського громадянина Аніщенка Степана Івановича.

Комендант табору метнувся викликати Аніщенка по радіо, Робінсон же далі нудив світом, довбаючи нещасну процедуру, як сорока маслак.

— Всі запитання запрошеним ставитиму я, — попередив він, а коли я спробував заперечити, терпляче пояснив: — Тут британська зона окупації і всі права належать виключно представникам британського командування.

— Але я повинен порозмовляти з своїми людьми! — вигукнув я.

— Ви це й зробите.

— Яким чином, коли мене позбавляють права слова?

— Все, що ви захочете сказати, ви скажете мені, в свою чергу я, зваживши доцільність тих чи інших ваших слів, передам їх (або ж не передам) запрошеному. Це буде справедливо, законно і гуманно.

Ось так я, представник великої держави–переможниці, воїн–визволитель, мов останній прихвостень, повинен був сидіти й ждати, чи зволить з’явитися переді мною такий?то і такий, а коли й з’явиться, то й тоді спитати його не навпростець, а через дорогу навприсядки, зазираючи в рот містеру Робінсону.

Яке приниження!

На щастя, той незнаний Аніщенко хоч не заєрепенився і став перед комісією, щоправда, не сам, а з білявою вродливою дівчиною, та й сам він був доволі гарний: високий, з циганкуватим жвавим обличчям, якийсь замашний і розкований. Я хотів висловити протест щодо присутності при розмові подруги Аніщенка, бо так хтось може привести з собою добру половину табору, та вчасно стримався, щоб не ускладнювати й без того заплутаний спосіб нашої розмови. Поминаючи все безглуздя наших багатоповерхових запитувань–перепитувань (досі я вважав, що багатоповерховими бувають тільки будинки, а стосовно мови — матюки), я передам мою розмову з цим дев’ятнадцятилітнім хлопцем, якого шістнадцятилітнім вивезли до Німеччини фашисти на рабську працю, а тепер ще хтось намагався поярмити його душу. Тоді ув’язнене тіло, тепер ув’язнена душа. Принаймні так малювалася мені ситуація.

— Ви хочете вернутися додому? — спитав я.

— Ні.

— Чому?

— Щоб мене там Сталін у табір посадовив?

— Але ж ви й тут сидите в таборі?

Робінсон заявив, що запитання поставлено некоректно: тут немає ніяких таборів, а тільки збірні пункти. Аніщенко, ясна річ, чув мої слова і від кожної моєї поразки єхидна усмішечка визміювалася на його молодих губах. Щоб остаточно доконати мене, він заявив:

— До того ж я одружений. Ось моя дружина Данута. У нас тепер спільна доля.

— У картці записано, що ви холостяк, — нагадав я.

— Коли то писалося! А тепер ми з Данутою — чоловік і жона. Наш шлюб освячений церквою. Ми були в священика.

— В німецькій церкві?

— А в якій же? Інших тут немає.

— Ви православний, ваша дружина католичка, а священик — лютеранин — як же можна вважати дійсним такий шлюб?

Тут негайно втрутився Робінсон:

— Нагадую, що проблема віри тут не обговорюється. Віра не піддається регламентації, обмеженням і політичним структурам. Ми всі живемо в єдиному християнському світі, де на перший план повинні ставитися проблеми людської гідності, її цінності й захисту.

«А хто ж захистить мою людську гідність?» — гірко подумалося мені.

Ровеньківський хлоп’яга, зневажливо посвистуючи, взяв під руку біляву Дануту і пішов собі геть, а я зрозумів, що навряд чи вдасться видобути з цього людського юрмовиська якусь душу, знайти добровольців, пробудити в комусь патріотичні почуття.

Доведеться мені мати справу й не з такими добродушними хлопцями, як Аніщенко, почую ще багато слів прикрих, злих, а то й ворожих, дратуватимуся й лютуватиму в душі, скреготатиму зубами від безсилля, тоді поволі стану усвідомлювати гірку істину, так точно висловлену в одному ще довоєнному фільмі Довженка; «Не туди б’єш, Іване!»

Виявилося, що десь там у високих штабах домовлено, щоб робота нашої «комісії» відбувалася не щодня, а лише двічі на тиждень. Це якоюсь мірою рятувало мою душу від озвіріння, до якого хоч кого б довів Робінсон із своєю компанією, зате створювало для Козуріна щасливу нагоду експлуатувати мене, сказати б, додатково, щоб, як я вже згадував, зібрати більше, ніж розбіглося.

Треба віддати належне Козуріну: в нього був майже тваринний нюх на здобич. Він спав і бачив, де хто ховається, за ким треба погнатися, кого впіймати. Але сам ніколи не гнався і не ловив — норовив послати інших, так безпечніше і ніяких неприємностей на випадок невдачі.

В мене ще гуло в голові од ідіотського перемелювання слів на британських жорнах містера Робінсона, як Козурін уже вимудрив мені нове завдання.

— Одержано дані, — повідомив він, — що в Вупперталі якась текстильна фабрикантка живе з нашим офіцером, колишнім військовополоненим. Мабуть, у нього рильце в пушку, от він і ховається під спідницею фрау капіталістки. В тебе з таборами пауза, візьмись за це діло.

Я промовчав. Плюнути б у тхорячу мордочку Козуріна, так субординація ж. Тому мовчки відкозиряв і посунув до своєї вілли.

Ми жили так. Козурін займав «штабний» будинок — простору триповерхову віллу, конфісковану союзниками в якогось фашистського туза. Там були наші канцелярії, там приймали ми своє начальство, просторі підвали під будинком призначалися для «ворожого елементу», і хоч там нікого ще не було, підвали цілодобово охоронялися автоматниками Льоні Зябрєва, і виходило так, що, крім постійного вартового біля грибка з портретами керівників союзницьких держав і державними прапорами, ми ще тримали вартового біля Козуріна, щоб оберігати його дорогоцінне життя. Сусідній будиночок займали ми з майором Михном, автоматники жили в будинку через дорогу, ще в одному будинку, який ми звали «мисливським замком», бо там був величезний зал, весь у темному різьбленому дереві, з гігантським каміном, з безліччю мисливських трофеїв на стінах, — так от у тому будинку була наша їдальня, тому там жив Попов з своєю Вірою, що виконувала обов’язки куховарки, а в підвалах і на горищах, у всіх сховках і закапелках порядкував потайний Коляда, який все щось добував, вимінював, вименджовував і, мабуть, збував з чималою вигодою для себе й Козуріна.

Я розповів Гаврилові Панасовичу про «завдання», одержане від Козуріна, Михно махнув рукою.

— Наш командирчик мріє вискочити з лейтенантів одразу в генерали! Мене вже замучив, тепер добрався до тебе, капітане.

— На мені де сяде, там і злізе.

— і що він там вигадав? Мене вже куди не штурляв — і скрізь пустий номер!

— Тепер фабрикантка з Вупперталя і наш полонений.

— Коли хоч, давай я змотаюся до Вупперталя і спробую розкрутити це діло, — запропонував Михно.

— Незручно валити на тебе ще й це, — завагався я.

— А, один чорт! Однаково ж треба спокутувати гріхи й злочини!

— Які в тебе гріхи та злочини?

— Про це не питають. Спокутуй, а там видно буде. То як: віддаєш мені фабрикантку?

Він не став одкладати і ще того ж дня, взявши одну з наших машин і сержанта Васю Наумкіна в помічники, з’їздив до Вупперталя, а ввечері розповідав мені про свою експедицію.

— Ну, знайшов! — розводив руками Гаврило Панасович. — Ох, і знайшов! Жіночка — як магніт. Я вже й так і сяк, боком–боком, щоб знейтралізувати силу тяжіння, а воно тягне мене, просто таки цурпелить — спасу немає, фрау ж тим часом наставила цицьки прямою наводкою і винявкує до мене: «Герр офіцір цікавиться Алексом? Ну, так, Алекс живе в мене. Що? Чи Алекс спить зі мною? Коли вам так хочеться знати, — так, ми робимо це. Де зараз Алекс? Я не можу сказати, це комерційна таємниця. Ах, вас це не вдовольняє? Ви обурені? Гаразд. Я скажу вам, що Алекс на деякий час відлучився в справах фірми». Одним словом, отака балачка. З прямої наводки так мене й не спустила, тоді стала заліплювати мені рот якоюсь зеленою гидотою — лікер чи що — і все доводила мені, що вона без Алекса ніяк не може, Алекс же оцей не може без неї, а нам він зовсім ні до чого. «Ну, навіщо вам Алекс?» — мурчала вона, а я й сам собі подумав: справді, навіщо нам цей чоловік? Фабрика її стоїть, кому тепер тут до фабрик, але фрау не склала рук, а зайнялася комерцією. Щось вона купує, перепродує, одним словом, спекулює. Я так зрозумів, що цей Алекс (вона каже, він з Ростова чи що) її агент, він летить то в американську зону, то до французів, видно, хлопець з головою, попри всю нашу соціалістичну неповороткість і недотумкуватість. А фрау готова, знаєш на що? Запропонувала викуп за Алекса! Дає машину найкращої англійської тканини для мундирів. Я сам брати не насмілився, сказав: подумаємо.

Я спалахнув:

— Що ж тут думати? Торгувати радянськими людьми нас ніхто не вповноважував,

— От і я кажу: не вповноважував ніхто, — хитро прискалив око Михно, — в такому плані доповів і нашому Козуріну.

— Козуріну? Коли ж ти встиг?

— Трапився на дорозі. Я з машини, а він несіяний вродився. Звідки, мовляв, і як і що? Ну, я й виклав усе. Окрім одної дрібнички.

— Дрібнички? Якої ж?

— Ця фрау заявила, страшно й сказати, що ми повинні сприяти їй в усьому, бо її фабрика належить роду Енгельса.

— Енгельса? Якого Енгельса?

— Фрідріха Енгельса, соратника Карла Маркса.

— Ну, це якийсь наклеп, Гавриле Панасовичу. Як же міг класик марксизму володіти цілою фабрикою?

— Як, як? А ти біографію Енгельса знаєш? Те, що в нього була фабрика, мене зовсім не дивує. Дивує інше: як же фашисти могли дозволити й далі володіти фабрикою нащадкам Енгельса? Це однаково, що Сталін зберіг би за царською сім’єю її маєтності по всіх усюдах Російської Імперії.

Я застогнав од усвідомлення свого безсилля.

— Гавриле Панасовичу, не звалюйте на мої плечі такого вантажу! Чому ви не сказали про це Козуріну? Треба було сказати, хай розжовує!

— Цей примітивний тип може цікавитися тільки примітивними речами. В даному випадку це була мануфактура. Я й сказав йому про мануфактуру.

— і що?

— Він негайно звелів передати ведення операції Коляді. Тобто, у вищий клас крутійства, комбінацій і махінацій. А ми чорнороби, наше діло — людоловське. Вполював здобич — оддай хазяїнові.

— Я, між іншим, учився воювати, але не полювати на людей, — похмуро зауважив я.

— А полювати на людей ніхто не вчиться. Вміння приходить само собою. Вчитися треба — хіба що на зайців. Там наука. А тут що? Заганяй людей до клітки